— Артем, ти ніколи не думав, щоб з сестрою почати спілкуватися заново? — запитала Оксана Василівна у сина. — Тобі не цікаво, як вона там, де вона зараз?
— А що за неї хвилюватися? З кимось живе, напевно, і про сім’ю давно забула твоя Ірина! — відповів Артем. — У мене, знаєш, своїх справ вистачає, щоб ще думати про те, як там моя сестра, мамо! Мені, якщо чесно, байдуже, як у неї справи!
— Не можна так, Артемчику! Як-не-як, вона твоя сестра, і ти міг би хоча б з родинних почуттів.
— З родинних почуттів, мамо? Вона у 20 років пішла з дому і більше не з’являлася! А я тут за все відповідаю постійно! І за тебе з татом теж, відколи ви на пенсію вийшли! — різко відповів Артем.
— А не треба було лізти в її особисте життя, Артемчику! Зараз усе було б зовсім інакше! І Ірина була б удома, і ти.
— Так ти ж сама казала, що Ірині такий кавалер не потрібен. Чи не ти просила зробити все, аби він її залишив! Ось я так і зробив! А ця мала могла б нормально це прийняти, а не тікати з дому, щоб потім зникнути на роки.
— Я кілька разів із нею говорила після її від’їзду. Та й пів року тому ми спілкувалися телефоном,— обережно сказала мама, трохи прикрасивши ситуацію.
— А чому ти мені нічого не казала? У тебе, виходить, її номер є? Так?
— Вона сама дзвонить, коли має час.
— Але ж ти знаєш її номер, так? — допитувався Артем.
— Так, — тихо відповіла мати, уже шкодуючи, що почала цю розмову.
— Перешли його мені! Я подзвоню їй найближчими днями, щоб приїхала і допомогла тут із усім! — заявив Артем.
— З чим? Усе добре, у нас із батьком теж. З чим тобі треба допомога?
— А нехай допоможе кредит за машину закрити! Нічого байдикувати! Вона й так стільки років уникала всього, що тут відбувалося!
— Але ж це твоя машина, Артемчику. До чого тут вона?
— А купував я її для чого? Щоб вас із батьком возити, коли ти ходила заледве! Коли батько зліг.
— Але ти і так збирався купувати машину, просто все збіглося. Це ж твоя машина, а не сімейна! — заперечила Оксана Василівна.
— Мамо, я не зрозумів! Ти що, зараз на боці сестри, а не на моєму? Я ж про вас із батьком дбаю вже вісім років, відколи вона пішла!
— Артемчику. Ми з батьком і самі не старі. Ми ж не просили тебе про нас піклуватися. Це була твоя ініціатива.
— Тобто ти хочеш сказати, що я вам заважаю? Що я тут зайвий? Так? — аж почервонівши перепитав Артем.
— Сину, я нічого такого не кажу, але ти міг би займатися своїми особистими справами. У тебе ж є окрема квартира від бабусі. Можна знайти роботу, зустріти дівчину.
— Просто я тепер головний у цій родині, мамо! І все тримається на мені!
— Сину, тато вже давно видужав, ми з ним самі впораємося. А тобі краще займатися собою.
— Не треба мене вчити, мамо! Ви краще Ірину сюди приведіть! Нехай хоч трішки почне допомагати!
— Артемчику, залиш її в спокої. Їй теж нелегко було.
Артем врешті знайшов телефон сестри й вирішив їй зателефонувати, щоб поговорити нарешті.
— Привіт, сестричко! — почула дівчина у слухавці голос брата.
— Звідки ти взяв мій номер? — одразу запитала Ірина, хоча вже здогадувалася звідки.
— Тебе викрили! — відповів Артем. — Ну і? Довго ти ще ховатимешся від своєї сім’ї? — запитав він голосом досвідченого вихователя.
— ВІД своєї сім’ї я не ховаюся! А от ти до моєї сім’ї не належиш!
— Тобто батьки знають, де ти живеш, і нічого мені не кажуть? Ось воно як, значить?
— Артеме, не вплутуй батьків, чуєш?
— Це тільки ти у нас знаєш, що значить «не вплутувати батьків»! Коли їм потрібна наша допомога, тебе просто немає поруч! — не міг стримати себе Артем.
— У мами з татом усе добре! Не треба мені фантазій, будь ласка!
— Фантазій? Їдь додому, сестро! Час і тобі про батьків піклуватись.
— Артеме, я нікуди не поїду! І не дзвони мені більше! Все, бувай! — сказала Ірина, маючи намір завершити розмову.
— Ти мене не зрозуміла, сестричко! Батьки потребують нашої допомоги. Нашої, а не моєї і тільки. Чому усе життя вони вкладались у твою освіту виховання. Любили тебе більше, а на старість вони лиш мені потрібні?
— Мама з татом люблять нас із тобою однаково, Артеме! Просто зараз у мене складні часи, братику. Я не можу приїхати, тож бувай.
— Ти мені про «зараз» навіть не розповідай! Де ти була скільки років?
Але Ірина не слухала, вона давно поклала слухавку і тієї ж миті забула про розмову із братом. А Артем мусив везти тата до спеціаліста, вислухати рекомендації і заїхати в аптеку де витратив на все необхідне майже всю місячну зарплатню.
Квартира від бабусі? Він її здавав в оренду вже чотири роки, бо ж батьки були не здорові і на те, аби хоч трішки покращити якість їхнього життя знадобилось багато грошей. Артем хоч і мав гарну зарплатню, та на все не вистачало.
Авто це. Кілька разів возив маму, а потім тата на процедури на таксі і зрозумів, що легше виплачувати кредит, ніж оплачувати послуги таксі. Тож мусив авто брати, хоч і не мав грошей.
Ось, узяв підробіток новий. Правда, доведеться працювати вночі, але обіцяють гарні гроші за зміну. А спати? Ну що ж поки такі часи про сон можна і не думати.
Надія була на сестру. Ірина була улюбленицею батьків із моменту появи на світ. Все до її ніг клали і чекали від нього такого ж поклоніння.
А вона скінчила школу і мало не вискочила заміж за місцевого красеня. Ох і хлипала мама, бо ж той Роман мав боргів вище даху та ще й одружений був до того тричі. Двом дітям аліменти виплачував.
Довелось Артему із ним поговорити. А Ірина того не пробачила. Пішла з дому, добре хоч інституту не залишила і погоджувалась великодушно приймати гроші від батьків.
От тільки, як тато і мама якось разом занедужали – сестра зникла. Виявляється – вийшла заміж, має вже двох дітей. Живуть із чоловіком і навіть не згадують про те, що є ще й батьки старенькі яким допомога потрібна.
Артем два місяці працював не згадуючи про сон і втому. Звісно, таке не могло минути безслідно і одного дня він потрапив у стаціонар.
Аби стати на ноги довелось продати другу авто за безцінь. Батьки не відвідували, тож мусив сам шукати виходу із ситуації. Додому повернувся за три тижні і остовпів – у квартирі були діти.
— Синку, я не могла приїхати, – сказала мама спокійно, – Іринка на курорт поїхала, треба за онуками наглянути. – Ось, – простягнула сину список, – це те, що треба придбати в аптеці, скінчилось. І продуктів візьми, бо холодильник порожній – діти їдять за трьох.
Артем нічого не сказав. Вийшовши з під’їзду викинув список у смітник і побрів вулицею до зупинки автобуса. Зрештою, у них ще є Іра, онуки. З нього досить і тепер її черга.
Ну хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
