— Ти серйозно, мамо? — мій голос тремтів від обурення, — Ти віддала квартиру Тарасу, а тепер хочеш, щоб я платила за її ремонт?
Мама, Олена Іванівна, сиділа навпроти мене за старим кухонним столом, нервово теребячи край вицвілої скатертини. Її очі уникали моїх, але в голосі відчувалася вперта впевненість.
— А що я мала робити, Олю? Тарас у скруті, йому потрібна допомога. Ти ж працюєш, у тебе є 5000 гривень заощаджень. Хіба тобі важко?
Я відчувала, як гаряча хвиля обурення підступає до горла. Мій єдиний вихідний, який я планувала провести за книгою і чашкою кави, обернувся на цю абсурдну розмову.
— Мамо, я щомісяця надсилаю тобі 3000 гривень. Я приїжджаю прибирати, купую продукти, плачу за твої ліки. А тепер ти хочеш, щоб я ще й ремонт оплатила в квартирі, яка тепер належить Тарасу? — я намагалася говорити спокійно, але голос зривався.
— Він твій брат! — мама різко підняла очі. — Сім’я має триматися разом. Ти ж не хочеш, щоб він залишився на вулиці?
— А чому він сам не може взятися за ремонт? Йому 32 роки, мамо! — я вже не могла стримувати емоцій. — Чому я завжди повинна все вирішувати?
Мама підтиснула губи, її обличчя стало суворим.
— Ти завжди була такою, Олю. Думаєш тільки про себе. Тарас шукає себе, йому потрібен час.
— Шукає себе? — я гірко розсміялася. — П’ять років я працюю, щоб утримувати вас обох, а він шукає себе? І це моя провина?
— Не кричи на мене, — мама відвернулася, її голос став тихим, але різким. — Я зробила те, що вважала правильним. А ти можеш піти, якщо тобі так важко допомагати рідним.
Я застигла, схопила сумку і, не сказавши більше ні слова, вийшла з квартири. Двері тихо клацнули за мною, але в душі вирувала буря.
Я тридцятирічна менеджерка в логістичній компанії, завжди вважала себе людиною, яка тримає все під контролем.
Моя робота вимагала організованості, терпіння і вміння вирішувати проблеми. Але в той момент, коли я залишила мамину квартиру, я відчувала, що втрачаю контроль над своїм життям.
Моя сім’я завжди була складною. Мама виховувала нас із братом Тарасом сама після того, як тато пішов, коли мені було десять.
Я пам’ятаю, як вона працювала на двох роботах, щоб ми мали що їсти. Тоді я вирішила, що зроблю все, щоб полегшити їй життя.
І я старалася: вчилася, працювала, допомагала. Але Тарас був іншим. Молодший за мене на два роки, він завжди здавався маминим улюбленцем. Його невдачі вона виправдовувала, його мрії підтримувала, а його безвідповідальність називала “складним періодом”.
Того дня, коли мама оголосила, що віддала квартиру Тарасу, я їхала додому в маршрутці, дивлячись у вікно, але не бачила нічого.
У голові крутилися спогади: як я відкладала власні плани, щоб оплатити мамині рахунки, як брала додаткові проєкти, щоб купити їй новий холодильник, як відмовлялася від відпустки, щоб допомогти з ремонтом у її старій квартирі.
І що я отримала взамін? Вимогу оплатити ремонт у квартирі, яка тепер належить братові, який жодного разу не сказав “дякую”.
Коли я дісталася до своєї маленької орендованої квартири, телефон знову задзвонив. Це був Тарас.
— Олю, привіт, — його голос звучав як завжди: самовпевнено і трохи роздратовано. — Мама сказала, ти знову влаштувала сцену. Що з тобою?
— Сцену? — я стиснула телефон сильніше. — Тарасе, вона віддала тобі квартиру, а мені сказала платити за ремонт. Ти вважаєш це нормальним?
— Слухай, я не просив її це робити, — відповів він, але в його тоні не було ні краплі вини. — Просто так вийшло. Але ж ти можеш допомогти, правда? У тебе ж є для початку 30 000 гривень на рахунку.
Я закрила очі, відчуваючи, як пульсує скроня.
— Тарасе, а чому ти не можеш узяти кредит? Або знайти роботу? — я намагалася говорити спокійно, але гнів просочувався в кожне слово.
— Та яка робота, Олю? — він засміявся, наче я сказала щось абсурдне. — Ти ж знаєш, як зараз важко. Я пробую запустити свій бізнес, але потрібен час.
— Бізнес? — я не стримала сарказму. — Це той, де ти продаєш футболки з принтами? Чи той, де ти хотів відкрити кав’ярню, але не знайшов інвесторів?
— Ти завжди така, — його голос став різким. — Завжди принижуєш. Я намагаюся, а ти тільки критикуєш.
— Тарасе, я не критикую. Я просто втомилася бути банкоматом для всієї сім’ї, — сказала я і поклала слухавку.
Того вечора я довго сиділа на кухні, тримаючи чашку з охололим чаєм. Я відчувала себе зрадженою, але водночас розуміла, що не можу просто відвернутися від мами.
Вона була моєю сім’єю, попри все. Але як знайти баланс між любов’ю до рідних і повагою до себе?
Наступні два тижні я намагалася відгородитися від сімейних непорозумінь. Я не відповідала на дзвінки мами і Тараса, занурюючись у роботу.
Мої колеги помітили, що я стала тихішою, але ніхто не розпитував. Тільки подруга Наталя, з якою ми іноді пили каву після роботи, відчула, що щось не так.
— Олю, ти виглядаєш розгубленою, — сказала вона одного вечора, коли ми сиділи в затишній кав’ярні біля мого офісу. — Що сталося?
Я зітхнула, розмішуючи цукор у своїй лате.
— Мама віддала квартиру Тарасу, а мені сказала оплатити ремонт. І це після всіх років, коли я тягнула їх на собі.
Наталя округлила очі.
— Ти жартуєш? І що ти сказала?
— Що я більше не буду цього робити, — відповіла я. — Але знаєш, що найгірше? Вона сказала, що я егоїстка. Що я думаю тільки про себе.
— Ого, — Наталя відкинулася на спинку стільця. — Слухай, я розумію, що це твоя мама, але це… це несправедливо. Ти не можеш бути вічно їхньою рятівницею.
— Я знаю, — тихо сказала я. — Але я не можу просто їх кинути. Особливо маму.
— А чому ти маєш вибирати між собою і ними? — Наталя нахилилася ближче. — Ти можеш допомагати, але не за рахунок себе. Встанови межі, Олю. Ти маєш право на власне життя.
Її слова застрягли в моїй голові. Межі. Я ніколи не думала про це так. Усе моє життя я намагалася бути “хорошою дочкою”, але що це означало насправді?
Того вечора я вирішила, що не буду ігнорувати маму вічно. Я зателефонувала їй наступного дня.
— Мамо, як ти? — запитала я, коли вона нарешті взяла слухавку.
— А ти як думаєш? — її голос був холодним. — Тарас цілими днями десь гуляє, я сама в цій квартирі. Грошей немає, навіть пральної машини немає.
Я відчула знайомий укол провини, але цього разу стрималася.
— А Тарас не шукає роботу? — запитала я.
— Шукає, звісно, — мама відповіла трохи різко. — Але ж ти знаєш, як зараз важко. Йому потрібен час.
— Мамо, йому 32, — я намагалася говорити м’яко, але твердо. — Він не дитина. Чому ти завжди його виправдовуєш?
— Не починай, Олю, — мама зітхнула. — Краще скажи, коли ти приїдеш допомогти з ремонтом?
Я зробила глибокий вдих.
— Мамо, я не буду платити за ремонт. І не буду більше давати гроші Тарасу. Якщо ти хочеш, можеш приїхати до мене. Але без нього.
На іншому кінці лінії запала тиша.
— Ти кидаєш нас? — нарешті запитала мама, і в її голосі чулася образа.
— Ні, мамо. Я просто втомилася бути єдиною, хто несе відповідальність за всіх, — відповіла я. — Подумай про це.
Вона не відповіла, і я поклала слухавку. Цього разу я не відчувала полегшення, але й не відчувала провини. Це було щось нове — відчуття, що я нарешті відстоюю себе.
Минуло три місяці. Я майже звикла до тиші: жодних дзвінків із проханнями про гроші чи допомогу. Я почала більше часу приділяти собі: записалася на курси англійської, купила нову сукню, навіть сходила на кілька побачень. Життя почало здаватися, нормальним.
Але одного вечора в мої двері постукали. Я відчинила і побачила маму. Вона виглядала старшою, ніж я пам’ятала: сиве волосся, втомлені очі, тонкі зморшки на обличчі.
— Можна зайти? — тихо запитала вона.
Я мовчки відступила, пропускаючи її. Ми сіли на кухні, і я поставила чайник.
— Як ти, мамо? — запитала я, намагаючись зрозуміти, що привело її до мене.
— Не дуже, — вона зітхнула, обхопивши чашку обома руками. — Тарас, він продав квартиру.
Я підняла брови.
— Продав? Але ти казала, що без ремонту її ніхто не купить.
— Виявилося, що куплять, — мама гірко посміхнулася. — За 200 000 гривень. Він сказав, що поїде до Польщі, відкриє там якийсь бізнес. Обіцяв надсилати мені гроші, але після від’їзду не відповідає на дзвінки.
Я знала, що так буде. І все ж.
— А ти що робиш? — запитала я.
— Я залишилася ні з чим, — мама опустила голову. — Живу в подруги, але це не вихід. Я не знаю, що робити, Олю.
Я дивилася на неї, і в мені боролися два почуття: співчуття і втома. Я любила маму, але не могла забути, як вона роками ставила Тараса вище за мене.
— Ти можеш залишитися в мене, — нарешті сказала я. — Але є умови. Жодних грошей для Тараса. Жодних розмов про те, як я йому винна. І ти влаштуєшся на підробіток, хоча б на пів дня.
Мама довго дивилася на мене, а потім кивнула.
— Я думала, ти відмовишся, — тихо сказала вона. — Після всього, що я зробила.
— Я не ти, мамо, — відповіла я. — І не Тарас. Я не кидаю рідних, навіть якщо вони цього заслуговують.
Вона опустила очі, і я помітила, як по її щоці покотилася сльоза.
— Я багато чого зрозуміла, Олю, — сказала вона. — Мабуть, я все життя робила ставку не на того.
Я пожала плечима. Її слова не могли змінити минулого, але, можливо, вони могли змінити майбутнє.
— Чай будеш? — запитала я, встаючи.
Мама кивнула, і я налила їй чашку. Це не було щасливим фіналом, але, можливо, початком чогось нового — більш чесного і здорового. А це вже немало.
