— А що ви робите на моїй дачі? Я вам не давала ключів, — Маргарита Федорівна зупинилася на порозі, дивлячись на накритий стіл, за яким сиділа вся родина.
Маргарита Федорівна збирала гроші на дачу дванадцять років. Кожну тисячу гривень відкладала з особливою ощадливістю — то урізаючи пенсію, то економлячи на харчах, то підробляючи, коли випадала нагода. І коли нарешті назбирала на будиночок, довго не могла повірити, що її мрія здійснилася.
Будинок, звісно, був не в найкращому стані. Ґанок хитався під ногами, фарба давно облупилася, місцями дерево потемніло від часу. У передпокої валялися купи мотлоху, залишеного попередніми господарями.
— Мамо, ти ж знаєш, у мене зараз терміновий проєкт, — відповів син Ігор, коли вона обережно попросила допомоги з ремонтом. — Може, восени вийде приїхати.
Донька Світлана теж швидко знайшла виправдання:
— Мамочко, у нас ремонт, Данила треба возити на всі гуртки, часу зовсім нема. Ти вже якось сама… або найми когось.
Племінник Юрій узагалі не взяв слухавку — скинув дзвінок і написав повідомлення: «Зайнятий, передзвоню». Не передзвонив.
Але Маргарита Федорівна не образилася. Вона звикла розраховувати тільки на себе. Сусідка Олена Петрівна порадила місцевих майстрів — Василя й Дениса. За помірну плату вони бралися за будь-яку роботу.
— Тітко Маргарито, — сказав Василь, оглядаючи подвір’я, — будинок добрий, просто догляду потребує. Зробимо все як слід, не хвилюйтеся.
Так і зробили. Працювали сумлінно, не халтурили. Підперли ґанок новими дошками, пофарбували будинок у приємний блакитний колір, винесли весь мотлох на смітник. Маргарита Федорівна готувала їм обіди, пригощала чаєм і пиріжками — чоловіки працювали з охотою.
— Таких господинь нині мало, — казав Денис дружині. — І нагодує добре, і заплатить чесно, ще й подякує.
Коли ремонт закінчили, Маргарита Федорівна поставила невеличку теплицю, купила гірлянди й повісила їх на веранді, розставила вазони з петуніями та чорнобривцями. Стало неймовірно затишно. Увечері вона сиділа на ґанку з чашкою чаю, слухала птахів і відчувала, як душа відпочиває від міської метушні.
Сусіди виявилися простими й привітними. Олена Петрівна часто заходила на чай, ділилася розсадою й городніми секретами. Іноді заглядали Василь і Денис — тепер уже просто поговорити, посидіти по-сусідськи.
— У вас тут справжній райський куточок, — захоплювалася Олена Петрівна. — Така краса, такий спокій…
Але щойно фото дачі з’явилися в родинному чаті, родичі раптом проявили небачену активність.
— Мамо, а коли новосілля? — одразу написав Ігор.
— Тітко Маргарито, можна ми з дітьми приїдемо на вихідні? — додала невістка Ольга.
— Маргарито Федорівно, це ж просто шик! Треба гучно відсвяткувати покупку! — наполягав Юрій.
Новосілля таки влаштували. Родина приїхала великою компанією, нахвалювала ремонт, захоплювалася затишком. Ігор навіть зізнався:
— Мамо, ти молодець, що все зробила сама. Ми б так не змогли.
— Так, тітко, ніби з журналу, — погоджувалася Ольга, фотографуючи кожен куточок для соцмереж.
Після того прохання почастішали.
— Мамо, а давай ми щовихідних приїжджатимемо? Дітям корисно бути на природі, — натякав Ігор.
— Маргарито Федорівно, ми з друзями не заважатимемо, місця ж вистачить, — додавав Юрій.
Але Маргарита Федорівна м’яко відмовляла. Дача була її прихистком, місцем тиші й роздумів. Вона не хотіла перетворювати її на сімейний клуб.
— Зрозумійте, мені потрібно побути наодинці з природою, — пояснювала вона. — Це моя маленька радість.
Родичі неохоче змирилися, хоча в чаті інколи з’являлися невдоволені коментарі: «Могла б і поділитися радістю».
На початку літа прийшла сумна звістка — тітка Клавдія, мамина двоюрідна сестра з Одеси, тяжко захворіла. Дев’яносто років, нікого поруч, до лікарні їхати не хотіла.
— Мені треба до неї поїхати, — сказала Маргарита Федорівна доньці.
— Мамо, навіщо? Ти ж її двадцять років не бачила, — заперечила Світлана.
— Все одно, це родина.
Ігор теж не підтримав:
— Мамо, ти вже не молода. Навіщо ці зайві клопоти?
Але Маргарита Федорівна поїхала. Тітка Клавдія лежала в маленькій квартирі — худенька, знесилена, але з ясною пам’яттю. Вона дуже зраділа приїзду.
— Нінуличко, рідна… ти приїхала… А я вже думала, що всі про мене забули.
Маргарита Федорівна доглядала за нею два тижні. Готувала, прибирала, читала вголос. Тітка Клавдія згадувала минуле, родину, важкі п’ятдесяті роки.
— Ти єдина з усіх залишилася людиною, — казала вона. — Інші максимум дзвонять на Різдво. І то не всі.
Коли тітка Клавдія померла, з’ясувалося, що квартиру вона залишила саме Маргариті Федорівні. Квартира була невелика, зате в центрі міста, й до того ж — чимала сума грошей.
— Бо ви єдина, хто приїхав, — пояснив нотаріус, цитуючи слова Клавдії. — Єдина, для кого вона була важлива не через спадщину.
Маргарита Федорівна побула в Одесі ще якийсь час. Вона повернулася з похорону втомлена й сумна. Хотілося побути на дачі, подумати про життя, тихо згадати тітку. Та, підходячи до ділянки, вона почула гучні голоси й сміх. На веранді горіло світло, грала музика. Маргарита Федорівна повільно піднялася на ґанок і зазирнула в дім.
За її столом сиділа вся родина: Ігор із дружиною та дітьми, Світлана з чоловіком, Юрій із дівчиною. На столі — закуски, напої, торт. Свято було в розпалі.
— А що ви робите в моїй дачі? Я вам не давала ключів, — зупинилася вона у дверях.
Запала тиша. Потім Ігор винувато підвівся:
— Мамо… ми… святкуємо спадщину тітки Клави. Подумали, що ти не будеш проти.
— А ключі звідки? — холодно спитала Маргарита Федорівна.
— Сусіди дали, — пробурмотіла Світлана. — Ми сказали, що ти дозволила…
— Тітко Маргарито, не сердься, — усміхнувся Юрій. — Ми ж родина! Спадщина — спільна радість!
— Яка спільна радість?! — у ній закипала лють. — Коли тітка Клавдія хворіла — де ви були? Коли вона була сама — хто приїхав? Я одна за нею доглядала, я одна була з нею до кінця!
— Мамо, ми ж не знали, що все так серйозно… — почав Ігор.
— Не знали?! — голос Маргарити Федорівни став твердим. — Я всім казала, що їй погано! Але у вас були важливіші справи — проєкти, ремонти, бізнеси! А тепер, коли вона залишила мені квартиру, ви знову згадали, що ми «родина»?
— Не треба так… — втрутилася Ольга. — Ми просто хотіли відсвяткувати з тобою…
— Відсвяткувати?! — обурилася Маргарита Федорівна. — Що саме?
— Мамо, ми не це мали на увазі… — пробелькотіла Світлана.
— А що? Що моя спадщина — спільна власність? Що ви маєте право заходити на мою дачу без дозволу й робити тут що заманеться?
Родичі мовчали, переглядаючись. Святковий настрій зник.
— Досить, — твердо сказала Маргарита Федорівна. — Збирайтеся й їдьте. Негайно.
— Мамо, ну навіщо так…
— Негайно! Або викличу поліцію!
— Тітко Маргарито…
— Геть!
Родина заметушилася, збираючи речі, недоїдену їжу, дитячі іграшки. Бурмотіли: «Не чекали такої реакції», «Образилася ні за що».
Коли остання машина зникла за поворотом, Маргарита Федорівна сіла на ґанку й заплакала. Від втоми, від болю, від розчарування в найближчих.
За пів години підійшла Олена Петрівна.
— Маргарито Федорівно, що сталося? Ми чули сварку…
— Та нічого, — витерла сльози Маргарита Федорівна. — Родина приїжджала.
— Вони сказали, що ти дозволила взяти ключі… Ми й дали… Пробач, що повірили.
— Олено, ти ні в чому не винна. Вони збрехали.
— Як вони могли… — обурилася сусідка.
Підійшли й Василь з Денисом.
— Тітко Маргарито, якщо що — ми поруч, — сказав Василь. — Такі родичі ще можуть повернутися.
— Не повернуться, — спокійно відповіла вона. — Я більше не хочу мати з ними нічого спільного.
— І правильно, — підтримав Денис. — Родина — це ті, хто поруч у важкі часи.
Маргарита Федорівна подивилася на сусідів — простих, щирих людей, які розуміли її краще за власних дітей. І зрозуміла: тітка Клавдія мала рацію. Справжня родина — це ті, хто любить не за щось, а просто так. Хто приходить не по спадщину, а до людини.
Наступного дня вона змінила замок на хвіртці й попросила сусідів більше не давати ключів нікому з родини. Нехай її маленький рай залишиться тільки її — місцем спокою й справжньої дружби.
А ввечері вона заварила міцного чаю, дістала фотографії тітки й довго сиділа на веранді, згадуючи добру жінку, яка навчила її останнього уроку: справжнє багатство — не в грошах і не в спадщині, а в тому, щоб бути серед тих, хто цінує людину, а не її майно.
Повідомлення від «ображеної» родини й далі приходили, але Маргарита Федорівна їх не відкривала. Навіщо? Усе вже було сказано.
Минув рік. Вона жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Родичі більше не з’являлися. Були спроби — писали, дзвонили, навіть раз прийшли з квітами й тортом. Але її не було вдома. Вони не знали, що вона поїхала до Одеси — здати квартиру тітки Клавдії та познайомитися з новими орендарями. Їм цього знати не потрібно було. Сусіди теж нічого не сказали.
З часом повідомлення припинилися. Ніхто з «найближчих» не поцікавився, як вона перезимувала, чи вистачає їжі, чи потрібна допомога з городом. І не треба було. Василь приходив із лопатою, Денис приносив розсаду, Олена Петрівна — пироги.
Ті, хто справді поруч, не питають дозволу й не думають про спадщину — вони просто є.
Дача стала справжнім домом. Тихим, затишним, теплим. Маргарита Федорівна частіше усміхалася, пекла пироги й садила ще більше квітів. А фотографія тітки Клавдії стояла на полиці в простій рамці — мовчазне нагадування про те, що людяність живе в серці.
