— Олю Іванівно, ви що, жартуєте? На вулиці заметіль, а в мене на руках п’ятимісячний Андрійко! — вигукнула я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, поки збирала речі.
— Жартую? Ти мене до цього довела, Оксано! — гаркнула свекруха, її очі блищали від обурення. — Мій син для тебе все робить, а ти тільки скаржишся! Забирайся геть зі своїми речами, і щоб ноги твоєї тут більше не було!
— Дмитре, ти що, дозволиш? Це ж твій син! — звернулася я до чоловіка, який стояв осторонь, опустивши голову.
— Оксано, ну може, віддай ті гроші, я все поверну, обіцяю, — пробурмотів він, уникаючи мого погляду.
— Повернеш? Як минулого разу? — відповіла я, відчуваючи, як серце калатає. — Ні, цього разу все. Прощавайте!
Я загорнула сина в ковдру і вийшла в заметіль, сніг мів так, що й очей не відкриєш, а в голові крутилася думка: “Як ми виживемо?”
Я втомлено сіла на потертий диван у тісній кімнатці, яку ми ділили з п’ятимісячним синочком Андрійком у квартирі свекрухи.
Щойно повернулася з нічної зміни в маленькому кафе, де працювала офіціанткою. За вікном уже світився ранок, небо забарвлювалося в м’які відтінки рожевого.
— Оксано, ти знов усю ніч на ногах? — пролунав незадоволений голос свекрухи з кухні. — А хто з Андрійком був?
— Моя мама заходила, Олю Іванівно, — тихо відказала я, розтираючи втомлені ступні.
— Ой, та твоя мама тільки й знає, що розбалувати малюка, — буркнула вона. — От у мої часи діти росли без усяких поблажок.
Я заплющила очі, намагаючись не слухати її повчань. Мої думки полинули до того дня, коли я вперше побачила Дмитра.
Це сталося чотири роки тому на вечірці в офісі, де я працювала адміністраторкою. Дмитро прийшов із товаришем, який був музикантом, і відразу зачарував мене своєю веселою посмішкою та легкістю в спілкуванні.
Наш роман закрутився швидко. Через вісім місяців ми одружилися, орендували скромну квартирку і почали мріяти про спільне майбутнє.
Я була на сьомому небі – завжди уявляла собі міцну родину, дітей, затишний дім з власним садочком.
Новина про вагітність спантеличила мене. Ми ледь зводили кінці з кінцями, сплачуючи за оренду. Я вагалася, але чоловік і свекруха переконали, запевняючи в повній підтримці.
— Оксано, ти що, задрімала? — голос свекрухи вирвав мене з роздумів. — Андрійко прокинувся, хлипає, а ти сидиш!
Я кинулася до дитячої. Малюк справді плакав, вимагаючи уваги. Я взяла його на руки, ніжно погойдуючи. Андрійко заспокоївся, хапаючись крихітними ручками за мою блузку.
— Де Дмитро? — спитала я в свекрухи, продовжуючи заколисувати сина.
— Хто його зна, — махнула вона рукою. — Дзвонив учора, казав, що по справах поїхав.
Я замислилася: “По справах”. Останнім часом це стало улюбленою відмовкою чоловіка. А наші заощадження танули з лякаючою швидкістю.
Увечері, вклавши Андрійка спати, я почула, як грюкнули двері. Дмитро повернувся, від нього тхнуло його “справами”.
— Оксаночко, ти ще не спиш? — заглянув він у кімнату. — У мене класні новини! Здається, знайшов спосіб швидко підзаробити.
Я напружилася. Востаннє, коли він говорив про “швидкий заробіток”, ми втратили зарплату за чотири місяці.
— Який спосіб? — обережно запитала я.
— Один приятель запропонував. — Дмитро сів поруч на диван. — Невеликі вкладення, але прибуток стовідсотковий!
— Дмитре, ні! — я різко підвелася. — У нас дитина, треба думати про завтрашній день!
— Та що ти розумієш! — обурився він. — Вічно ти з своїми зауваженнями. Я ж для родини намагаюся!
— Для родини? — я ледь стримувала сльози. — А хто борги повертатиме? Я? Поки ти розважаєшся, я на двох роботах кручуся!
Тут прокинувся Андрійко і заплакав. Я побігла до нього, а Дмитро, хитаючись, вийшов.
Наступного ранку Дмитро не з’явився на сніданок. Свекруха метушилася на кухні, кидаючи на мене косі погляди.
— Яка з тебе дружина? — не витримала вона. — Чоловік десь вештається, а тобі байдуже! У мої часи жінки.
— А де був ваш син, коли я народжувала? — раптом вирвалося в мене. — Де він був, коли Андрійко хворів? Де наші заощадження, які я відкладала на важкі часи?
Ольга Іванівна зблідла:
— Як ти смієш? Мій син.
З кімнати вийшов Дмитро радісний
— Я знаю. де ми візьмемо гроші на власну справу. Просто. Продамо твої прикраси? Ті, що від бабусі? І авто твоєї мами.
Я не повірила вухам. Прикраси – остання згадка про бабусю, а мамина машина – єдине, що допомагало нам триматися на плаву.
— Ти серйозно? — прошепотіла я.
— А що такого? — втрутилася свекруха. — Заради родини можна чимось поступитися! От я в свої роки.
Раптом пригадалися слова мами: “Доню, дбай про себе. Такі люди не змінюються, скільки не допомагай”.
Я випросталася і твердо подивилася на неї:
— Ні, Олю Іванівно. Ні авто, ні прикраси не продаватимемо. Це наше останнє.
— Як ти смієш! — аж почервоніла вона. — Мій син намагається, а ти.
— Ваш син, — перебила я, — втрачає останні копійки, замість дбати про нас.
Дмитро підскочив:
— Оксано, що ти кажеш? Я ж для вас стараюся!
— Для нас? — гірко посміхнулася я. — А де гроші з моєї останньої платні? Ті, на візочок для Андрійка?
Він відвів погляд:
— Я ж казав. Там так все обернулось, що нічого не світить
Я похитала головою. Витягла з кишені конверт із свіжою зарплатою:
— Ось, дивися. Тут на їжу, підгузки й ліки для сина. І я їх не віддам.
Свекруха буркнула:
— Ах ти, невдячна! Ми тебе прихистили, а ти.
— Прихистили? — я підвелася. — Після того, як ваш син розтринькав усі наші гроші, і ми не змогли платити за житло?
За вікном посипав сніг. Я дивилася на це, коли почула слова свекрухи:
— Геть з мого дому! Щоб і духу твого тут не було!
— Мамо, ти що? — розгубився Дмитро. — Надворі холод.
— Замовкни! — обірвала вона. — Вона тебе проти мене налаштовує! Хай забирається!
Я машинально почала пакувати речі. Руки трусилися, але я трималася. Андрійко, ніби відчувши, прокинувся й захникав.
— Дмитре, — тихо гукнула я. — Невже дозволиш вигнати нас із сином на холод?
Він безпорадно переводив погляд:
— Оксано, може, може подумай про сім’ю.? Я поверну.
Це стало останньою краплею. Я швидко одягла сина, загорнула в теплу ковдру. Зібрала необхідне в сумку.
— Прощавайте, — сказала я на порозі. — Дякую, що відкрили очі.
Сніг посилився. Я йшла заметіллю, притискаючи Андрійка. Сльози стікали по щоках. До маминого дому було далеко, але іншого вибору не було.
Моя мама, відчинила двері й ахнула:
— Доню! Що трапилося?
Я нарешті дала волю сльозам, впавши в її обійми.
Наступні місяці були важкими. Я знайшла нову роботу в офісі, вечорами підробляла онлайн. Мама допомагала з Андрійком, підтримувала в усьому.
— Доню, ти сильна, — казала вона за чаєм. — Пам’ятай, життя не закінчується на одній помилці. Ми впораємося.
— Мамо, якби не ти, не знаю, що б робила, — відповідала я, обіймаючи її. — Андрійко росте, йому потрібна стабільність.
Я працювала не покладаючи рук. Вдень – в компанії, де займалася документами, ввечері – фріланс. Андрійко ріс веселим, любив гратися з бабусею.
Одного разу, повернувшись додому, мама сказала:
— Оксано, сьогодні Андрійко намалював тебе. Дивися, яка героїня!
— Бабусю, мама – супергероїня! — вигукнув син, показуючи малюнок.
Я розсміялася: “Так, малюку, ми всі герої в цій родині”.
Минуло сім років. Я дивилася на себе в дзеркалі кабінету великої фірми, де тепер працювала у відділі фінансів. Елегантний костюм пасував до моєї стрункої постаті, в очах світилася впевненість.
— Оксано, до тебе відвідувач, — повідомила секретарка. — Каже, по особистому.
Я зморщила чоло – день закінчувався, треба було забирати Андрійка зі школи. Син уже завершував другий клас, тішив відмінними оцінками.
— Гаразд, хай заходить.
Двері відчинилися, і я завмерла. На порозі стояла Ольга Іванівна. Вона постаріла, згорбилася.
— Добридень, Оксано, — тихо сказала вона. — Можна поговорити?
Я мовчки кивнула, запросивши сісти. Пригадалася той зимовий день, коли вона вигнала нас на холод.
— Знаю, ти маєш право мене прогнати, — почала вона, крутячи ручку старої сумки. — Але більше нікуди йти.
Я чекала, стискаючи підлокотники.
— Оксано, — продовжила вона тихо, не дивлячись у вічі. — У нас лихо. Дмитро зовсім заплутався. Борги ростуть. Навіть пенсії не тримаю в руках, все роздаю одразу ж.
Я мовчки розглядала колишню свекруху. Час не пощадив її – зморшки вкрили обличчя, плечі опустилися, в очах застигла тривога.
— І чого ви хочете від мене? — спокійно спитала я.
— Допоможи, — вона нахилилася вперед. — У тебе добра посада, ти досягла успіху. Може, позичиш? Ми поступово віддамо.
Я підвелася, підійшла до вікна. За склом простягалося місто – яскраве, сонячне, зовсім не схоже на той зимовий вечір сім років тому.
— Олю Іванівно, — я обернулася. — Пам’ятаєте той день? Коли ви вигнали мене з немовлям на заметіль?
Вона зблідла:
— Оксано, я помилилася. Я тоді не стрималася…
— Не стрималися? — я посміхнулася. — А де був ваш син, коли я працювала ночами? Де були ви, коли Дмитро втрачав усі гроші? Чому тоді вас не турбувало майбутнє онука?
— Але тепер все інакше! — вигукнула вона. — Дмитро він усвідомив помилки. І я теж. Просто допоможи востаннє!
Тут на телефоні спливло повідомлення. Сергій, мій новий чоловік, нагадував про час: забирати Андрійка.
— Знаєте, — я взяла сумку, готуючись іти, — я давно зрозуміла дещо. Не можна рятувати того, хто не хоче рятуватися сам.
— Що ти кажеш? — розгубилася вона.
— Те, що Дмитро не зміниться. Ви продовжуєте його оберігати, вирішувати проблеми. А він живе за рахунок інших.
Вона підскочила:
— Як ти смієш! Він же батько твоєї дитини!
— Батько? — я витягла з шухляди теку. — Ось, подивіться. Усі аліменти за сім років, які Дмитро мав сплачувати. 0. Жодної копійки. Це вчинок батька? До сьогодні ви навіть не цікавилися дитиною!
Вона мовчала, стискаючи сумку.
— Ідіть, Олю Іванівно, — твердо сказала я. — І більше не приходьте. Ті двері, які ви зачинили сім років тому, лишаться зачиненими назавжди.
Не знаю. що сталось у тих людей, та й знати не хочу. А допомагати їм не буду тим більше.
Все що могла, я колись уже для них зробила. Хіба ж ні?
Головна кратинка ілюстративна.
