Цю історію я пишу, щоб, мабуть, просто виговоритися і, можливо, отримати пораду. Адже вже сім років поспіль моя зовиця насміхається з мене і моєї родини, а мій чоловік… Він просто мовчить.
— А ось і подарунки для племінників! — Назар, мій чоловік, ледь не вистрибнув зі штанів від радості, коли його сестра, Леся, увійшла до нашої вітальні напередодні свята.
Назар завжди був такий. Для нього сестра — це щось святе. І не має значення, що ця “свята” людина роками отруює нам життя.
Леся, завжди одягнена з голочки, кинула на диван два невеликі, пом’яті пакунки.
— Що це таке? — запитала я, намагаючись зберегти спокій, хоча в середині мене вже все кипіло. Я знала. Я вже сім років це знала.
— Як “що”? Подарунки, Настю! — Леся подивилася на мене з таким виглядом, ніби я запитала про щось очевидне. — Для твого Назарика і маленької Даринки.
Назарчик, мій старший син, якому на той час було десять, обережно розгорнув один пакунок. З нього випала стара, обідрана книжка з пожовклими сторінками про якогось “Крутого мандрівника”.
— Але… ця книжка… Вона ж, здається, з моєї дитячої бібліотеки, — тихо промовив Назар.
На лиці Лесі з’явилася натягнута посмішка.
— Ну, звісно! Це ж класика! А я подумала, навіщо викидати, якщо ще може комусь стати в пригоді? Ти ж любиш читати, Назарчику?
Мій син ледь помітно кивнув, опустивши очі. А я поглянула на меншу, шестирічну Даринку. Вона з нетерпінням розгорнула свій пакунок. Усередині була маленька, брудна, рожева іграшка — єдиноріг з одним відірваним вухом.
— Подивись, Даринко! Він такий… він такий… — Леся зробила паузу, шукаючи слово, і з усмішкою додала: — “Він такий вінтажний”!
Даринка тримала іграшку в руках, і її великі блакитні очі наповнилися сльозами. Вона подивилася на мене, а потім на батька.
— Тату, він… він зламаний, — прошепотіла вона.
Назар підійшов до сестри і, поклавши руку їй на плече, промовив:
— Лесю, може, ти щось наплутала? Ми ж домовлялися про невеликі, але нові подарунки.
Леся відштовхнула його руку і різко відповіла:
— Назар, ти що, не бачиш, що я намагаюся їх навчити цінувати те, що мають? Це ж просто діти, їм не потрібні дорогі цяцьки! І взагалі, я стільки часу витратила, щоб це знайти! А ти, Настю, чому мовчиш? Чоловіка свого не навчила, як сестру захищати?
Тут мене прорвало. Сім років я терпіла її “цінні” поради, її знецінення моєї роботи, її кпини над моїм вихованням дітей.
— Захищати? — мій голос тремтів, я говорила голосно, навіть кричала, хоча зазвичай я дуже спокійна. — Від чого його захищати? Від правди? Ти приносиш моїм дітям мотлох, Лесю! Це не “вінтаж”, це сміття, яке ти не захотіла віднести на смітник! І не смій більше казати мені, як виховувати моїх дітей!
— Ну-ну, заспокойся, Настя, — Назар спробував мене обійняти, але я відсахнулася.
— Ти знову мовчиш! — повернулася я до чоловіка. — Сім років ти мовчиш! Вона принижує мене, наших дітей, а ти говориш “ну-ну, заспокойся”!
— Вона моя сестра, Настя! — Назар відійшов від мене. — Вона не хотіла нікого образити!
— Не хотіла? — Леся посміхнулася, і ця посмішка була найгіршим, що я бачила в її житті. — Я тобі скажу, Настю, що я хотіла. Я хотіла показати, що ви, як завжди, вчіпляєтеся за кожну дрібницю. Навіть за зламану іграшку! Я ж вам свою копійку не дала, а ви вже образилися!
— Ти — жалюгідна! — випалила я. — І я втомилася від твоїх ігор. Забирай свої… свої “вінтажні” подарунки і більше не приходь, поки не навчишся поважати мою сім’ю!
Леся, здивована, схопила пакунки і швидко вийшла з квартири. Назар стояв біля вікна, дивлячись їй услід. Наші діти плакали.
Ми з Назаром одружилися десять років тому. Я тоді була на сьомому небі від щастя. Він — добрий, турботливий, м’який. Ми винаймали невелику квартиру на околиці нашого міста — Ірпеня. Все йшло добре, доки в наше життя не увійшла Леся.
Леся — успішна бізнесвумен. Вона володіє мережею квіткових магазинів по всьому Києву, живе у великому будинку в елітному районі. Вона завжди вважала себе кращою за нас.
На початку це були лише “цінні поради”.
— Настю, ця сукня тебе повнить. Назар, чому ти дозволяєш дружині так одягатися?
— Назар, ти повинен купити більшу машину. Це ж смішно — возити сім’ю у такій бляшанці.
Ми намагалися не звертати уваги. Але з роками її “турбота” перетворилася на справжнє знущання.
Особливо це відчувалося на свята. Кожного разу, коли ми збиралися разом, Леся влаштовувала щось подібне.
Одного разу, на мій тридцятий день народження, вона принесла мені подарунок. Це була маленька, обережно запакована коробка. Я подумала — ну, нарешті, щось пристойне. Розгорнула, а там — набір із п’яти зразків пробників парфумів. Вони були майже порожні.
— Лесю, що це? — запитала я, здивовано дивлячись на майже порожні пляшечки.
— Це мої улюблені! — радісно відповіла вона. — Я використала їх трохи, але там ще є кілька крапель! Це ж найкращий аромат, Настю! Тобі дуже пасуватиме. У мене було лише три пляшки за сто євро кожна! А ти, я знаю, ніколи б собі такого не купила.
Назар тоді відвів мене вбік і прошепотів:
— Не звертай уваги. Вона просто не вміє обирати подарунки. Вона ж хотіла як краще.
Я тоді відчула сильне розчарування. Хотіла як краще? Принести майже порожні, використані пробники і видати це за щедрий подарунок? Це була зневага, а не бажання зробити приємне.
Але найгірше почалося, коли народилися Назарчик і Даринка. З подарунками для них Леся розійшлася не на жарт. Вона приносила їм старий одяг своєї доньки, яка вже давно виросла. Речі були з плямами, порвані, але Леся завжди знаходила виправдання:
— Настю, це ж брендові речі! Тільки трохи пом’яті, але ж вони такі якісні! Ти не розумієшся на моді.
Одного разу вона подарувала Назарчику набір конструктора. Це була велика коробка, і ми всі зраділи. Коли ж син почав складати, виявилося, що половини деталей немає.
— Лесю, де половина деталей? — запитала я, намагаючись не підвищувати голосу.
— Ой, це ж той, що я купила на блошиному ринку в Броварах! Там був якийсь розпродаж. Вони ж були такі дешеві! Я ж економлю ваші гроші, Настю. А ти! Навіщо ти купуєш дітям нові іграшки? Це ж нерозумно, коли можна знайти щось подібне, але дешевше!
Назар мовчав. Його мовчання стало для мене гіршим за всі її образи. Я просила його поговорити з сестрою, пояснити, що такі подарунки — це неприйнятно.
— Лесю, перестань, будь ласка, дарувати дітям мотлох. Вони засмучуються, — просив він.
— О, мій любий братику, — говорила вона, гладячи його по щоці, — ти занадто м’який! Це просто діти. Вони повинні вчитися, що не все в житті нове і блискуче.
І він відступав. Завжди. Бо Леся для нього була авторитетом, який не можна підривати. Вона ж “успішна”, а ми — “прості”.
Якось ми святкували іменини Назара. Леся прийшла, як завжди, з “цінним” подарунком. Це був великий, але порожній альбом для фотографій, із вигорілою обкладинкою.
— Я думала, ви нарешті надрукуєте ваші весільні фотографії, — сказала вона Назару. — Але він трохи старий. Я знайшла його на дачі, він був у шафі.
Назар навіть не відкрив його, просто поставив на полицю.
— Дякую, сестро, — сказав він, посміхаючись.
Я ледве стрималася. Це ж нахабство! Подарувати своєму братові на день народження старий, порожній альбом!
Назар бачив мій розпач і ввечері сказав:
— Настю, я знаю, що це не найкращий подарунок. Але давай не будемо псувати собі свято.
— Скільки ще? — запитала я. — Скільки ще ми будемо терпіти це знущання? Вона просто сміється з нас! Ти не бачиш?
— Я бачу, Настю! — відповів він, але його очі не випромінювали рішучості. — Але що я можу зробити? Вона така. Ми ж не можемо відмовитися від неї! Вона моя єдина рідна сестра.
— Ти обрав її, а не нас, — сказала я тоді. Це була болісна правда.
— Ні, я обрав нас! — заперечив він, але його слова звучали непереконливо.
Я втомилася від цієї гри. Леся щороку дарує мені або майже порожні пляшечки, або ношені речі, або, як останнього разу, коробку цукерок, у якої вже минув термін придатності. Моїм дітям — мотлох. І мій чоловік робить вигляд, що все гаразд.
Після нашої останньої гострої розмови, коли Леся забрала свої “вінтажні” подарунки, пройшов місяць. Назар зі мною майже не розмовляє. Він образився, що я “образила” його сестру. Я ж вважаю, що нарешті зробила те, що мала зробити сім років тому.
Вчора Назар прийшов до мене і сказав:
— Настю, Леся телефонувала. Вона просила вибачення за те, що подарунки були не зовсім… новими. Вона не розуміла, що це так тебе засмутить. Вона пропонує зустрітися і все обговорити.
— Обговорити що? — запитала я. — Те, що вона роками з нас сміялася? Я не хочу з нею зустрічатися.
— Настя! — підвищив голос чоловік. — Вона моя сестра! Ти не маєш права її від мене відштовхувати!
— А ти маєш право дозволяти їй принижувати мою сім’ю? — мій голос був спокійним, але твердим. — Назар, ти винен не менше, ніж вона. Твоє мовчання — це згода.
Я знаю, що Леся не зміниться. Я знаю, що її “вибачення” — це лише спроба повернути все на круги своя, щоб вона могла і далі нас контролювати. Але я більше не мовчатиму. Я не хочу, щоб мої діти виросли, думаючи, що вони заслуговують на зламані іграшки та старий мотлох.
Назар стояв, опустивши голову. Я подивилася на нього і відчула втому. Велику, нестерпну втому від цієї ситуації.
Я не знаю, що робити далі. Я люблю свого чоловіка, але я не можу більше терпіти цю ситуацію. Чи повинна я продовжувати боротьбу? Чи варто мені переконати його у важливості вибору: я і діти чи його сестра?
Читачі, я хочу запитати у вас: як мені вчинити, щоб зберегти свою сім’ю, але при цьому не дозволити Лесі й далі руйнувати моє життя?
