Соломія, моя семилітня онучка, гралася в своїй кімнаті, а Андрій, зять, десь запізнювався з роботи. Олена дивилася на мене так, ніби я щойно зізналася в чомусь нестерпному.
Її слова ще вібрували в повітрі: “Ти що, серйозно? У тебе тепер ‘плани’ важливіші за родину? А ми для тебе хто – обуза на шиї?”
Я відчула, як обличчя моїм горіло від несподіванки. “Олено, я ж не кажу, що не допоможу. Просто ти могла б сказати раніше. У мене теж є життя, знаєш? Не тільки обов’язки.” Мій голос тремтів, але я трималася.
За вікном лунали перші краплі осіннього дощу, а в голові крутилася думка: невже після стількох років самозречення я маю виправдовуватися за те, що нарешті мені посміхнулася доля?
Все почалося набагато раніше, коли я ще була молодою матір’ю, яка ледь трималася на плаву. Мені було двадцять п’ять, коли я залишилася сама з маленькою Оленою.
Чоловік пішов з життя через недугу, залишивши нам лише скромну двокімнатну квартиру в старому будинку на околиці Львова.
Ті стіни стали нашою фортецею – бо на мою зарплату вчителя молодших класів, я б навряд . Олена була тоді лише немовлям, з великими блакитними очима, які дивилися на світ з такою довірою, що серце стискалося від відповідальності.
Мої батьки жили в селі під Івано-Франківськом. Вони намагалися допомагати, як могли: мама приїжджала раз на місяць з кошиками домашніх овочів і солоних огірків, тато надсилав гроші з пенсії, які я ховала в скарбничку під матрацом.
“Доню, тримайся, – казала мама, обіймаючи мене міцно, ніби її тепло могло заповнити всі прогалини. – Ти сильна.
Олена виросте, і ви обидві будете щасливі.” Але реальність була жорсткішою: ночі без сну, коли Олена плакала, і я, втомлена до краю, співала їй колискові, які сама вигадувала на ходу.
Перші роки були справжнім марафоном. Я працювала з ранку до ночі: основна зміна в школі, а ввечері – репетиторство з математики для старшокласників.
Допомогу я мала тільки від сусідки, пані Галини, яка брала Олену на пару годин, поки я бігала на уроки. “Іди, доню, – шепотіла вона, беручи малу на руки. – Я тут з нею пограюся в ляльки. А ти не забувай про себе, бо згориш, як свічка.”
Коли Олені виповнився рік, мама приїхала і забрала її до себе в село на кілька місяців. “Ти влаштуйся, Марто, – сказала вона рішуче, пакуючи пелюшки в стару валізу. Вона ж у мене як квітка – поливатиму, сонечком грітиму.”
Я плакала, махаючи услід, але знала: це наш єдиний шанс не загрузнути в боргах. Ті місяці я жила на каві та бутерброди, працюючи по 12 годин на добу.
Життя повільно налагоджувалося, але свободи не було. Олена росла, як травичка крізь асфальт – уперта, допитлива.
“Мамо, а чому небо сине? – питала вона щовечора, сидячи на моїх колінах з книжечкою в руках. – І чи можна нам поїхати на море, як у твоїх історіях?”
Я бралася за все: шила ляльок на замовлення, продавала домашні пиріжки на базарі. “Свіжі, з вишнями! – кричала я зранку, стоячи з кошиком. – Тільки 10 гривень за штуку!” Люди посміхалися, купували, а я відчувала себе супергероєм у фартуху.
Коли Олена вступила до університету на факультет дизайну, навантаження подвоїлося. “Мамо, я хочу бути як ти – сильною, – казала вона, обіймаючи мене після лекцій. – Але ти ж не мусиш усе тягнути сама. Давай я підроблю в кав’ярні?”
Я відмахувалася: “Ні, доню, вчися. Твій диплом – це інвестиція в наше майбутнє.” Але таємно я пишалася: моя дівчинка, з її ескізами суконь і мріями про власну студію, була доказом, що все мало сенс.
Легше стало, коли Олена влаштувалася на першу роботу – дизайнером у маленькій фірмі в центрі міста. Зарплата на поччатку невелика, але для нас це було як золото.
“Мамо, дивись! – показувала вона першу премію у конверті. – Тепер я можу купити тобі той светр, про який ти мріяла.”
Я розгубилася: раптом гроші не були тільки моїм клопотом. Олена купила одяг, ми разом сходили в кафе – вперше за роки.
“Знаєш, мамо, ти заслуговуєш на більше, – сказала вона, жуючи тістечко. – Ти ж не просто вижила – ти нас врятувала.”
Але з полегшенням прийшла порожнеча. Я сиділа вечорами в квартирі, де колись гули дитячі кроки, і дивилася на стіни, які пам’ятали наш сміх.
“Я вже все прожила, – думала я. – Тепер просто чекаю, коли час минеться.” Олена помічала: “Мамо, ти що, зітхати почала? Життя ж не кіно! Давай запишемося на курси малювання – ти ж завжди любила малювати, це в мені від тебе.”
Я посміхалася: “Доню, у мене все добре. Йди до своїх друзів, танцюй, закохуйся. Твоє життя – як білий аркуш.”
Вона не відставала. “Але мамо, ти ж молода! Тобі ж тільки сорок п’ять! Чому ти ставиш на собі хрест? Розкажи, що ти хочеш: подорожі? Нові сукні? Чоловіка, який носитиме тебе на руках?”
Ми сміялися, але я відчувала порожнечу. Батьки мої відійшли – мама в 2018-му, тато через рік. Квартира стала тихою, як бібліотека після закриття.
Олена відвідувала мене щотижня, привозила фрукти, ми пили чай і базікали про все. Я думала, що так буде й далі.
Та доля повернулася несподівано. Олена познайомилася з Андрієм на одній з дизайнерських виставок – він був програмістом у IT-компанії, високий, з теплим поглядом і жартами, які розтоплювали лід.
“Мамо, він особливий, – розповідала вона, сяючи очима. – Розкаже про код, ніби це казка. І каже, що ти – його ідол, бо виростила мене такою.”
Вони одружилися через рік, скромно, у РАЦСі з квітами та друзями. “Ласкаво просимо в родину, пані Марто, – сказав Андрій, обіймаючи мене. – Ви – наша опора.”
А потім Олена оголосила: “Мамо, я вагітна! Буде дівчинка, ми вже думаємо про ім’я – Соломія, як твоя бабуся.” Це було як сонце після хмари. Я закрутилася: в’язала светрики, читала книги про догляд за немовлятами, планувала меню.
“Олено, ти уявляєш? Я – бабуся! – раділа я по телефону. – Яку коляску купимо? І шпалери які – з метеликами чи зірочками?”
Вона сміялася: “Мамо, ти вже все вирішила. Але так, ти будеш найкращою бабусею на світі.”
Соломія з’явилася восени, крихітна, з пухкими щічками. Перший місяць я майже не йшла додому – спала на дивані в їхній новій квартирі, годувала, купала, співала.
“Дивись, Андрію, яка вона в мами на руках спокійна, – казала Олена, втомлена, але щаслива. – Ти – чарівниця, мамо.”
Андрій працював допізна, заробляючи щоб усе було – від пелюшок до візочка. “Пані Марто, ви рятуєте нас, – дякував він. – Без вас ми б не впоралися.”
Через вісім місяців Олена оговталася і сказала: “Мамо, а може, ти вийдеш у декрет? Сидітимеш з Соломією, а я піду на роботу – Андрій один тягне все, а я хочу допомогти. Платитимемо тобі 3000 гривень на місяць, як няні.”
Я заперечувала: “Що ти, доню, це ж моя радість!” Але вони наполягли. “Ви заслуговуєте, – сказав Андрій. – І ми спокійніші.”
Так я стала повноцінною частиною їхнього дому: готувала каші, водила на прогулянки, розповідала казки. “Бабусю, а про принцесу з драконом? – просила Соломія, ховаючись під ковдрою. – Де вона живе?” Я вигадувала: “У замку з цукерок, доню. Але принцеса – це ти.”
Коли Соломії виповнилося три, вона пішла в садок. Я забирала її о третій, вела додому, годувала борщем, який варила з ранку.
“Соломійко, їж ложечку за бабусю! – заохочувала я. – А завтра намалюємо малюнок для мами.” Вечеря була готова до шостої – плов з куркою, салат, компот. Потім я їхала до себе, але серце було повне. “Мамо, ти – наш ангел, – казала Олена, обіймаючи. – Без тебе ми б не крутилися.”
Роки минули, як мить. Соломія пішла в перший клас – у школу біля моєї старої квартири, де колись вчилася Олена.
“Мамо, там же твій класний кабінет був! – згадувала дочка. – Пам’ятаєш, як ти перевіряла зошити до півночі?” Новий мікрорайон, де жили молоді, ще не мав школи, тож ми вирішили: віддамо туди.
Я вийшла на пенсію, щзаймалась репетиторством. Тепер мій день: зустрічала Соломію о першій, обід – суп з фрикадельками, уроки – математика з іграшками.
Потім – гурток з малювання, двічі на тиждень. Я чекала в коридорі, сидячи на лавці з чаєм з термоса. Саме там я помітила Петра.
Він теж водив онучку – маленьку Аню, ровесницю Соломії. Високий, сивуватий, з доброю усмішкою і окулярами в тонкій оправі.
“Добрий день, – привітався він уперше, сідаючи поруч. – Ви, мабуть, теж з ‘мистецтвознавців’?” Я кивнула: “Так, моя Соломія малює, як фея. А ваша?” “Аня – як вихор, – засміявся він. – Вчора намалювала дракона з крилами з хмар.”
Ми розговорилися – нудно чекати півгодини, а телефони ми обидва вважали для молоді. “Я пенсіонер з досвідом, – розповів він. – Працював інженером на заводі, тепер – дідусь на повний робочий день. А ви?”
“Марта, вчителька на пенсії, – відповіла я. – Але спокю не маю і досі: онука, плюс репетиторство.” Розмови текли легко: про погоду (“Цього року дощі, як у тропіках!”), про онуків (“Моя Аня каже, що хоче бути художницею, як Пікассо – тільки з котиками”), про життя (“Знаєте, після стількох років раптом розумієш, що пора читати книги, а не тільки газети”).
Через тиждень ми разом пішли в парк після гуртка. “Ходімо, Марто, – запропонував Петро. – Діти побігають, а ми подихаємо свіжим повітрям.”
Соломія з Анею ганяли, а ми сиділи на лавці. “Розкажіть про себе, – попросив він” Я зітхнула: “Та що там – виростила дочку одна, тепер онучку. А ви?”
“Я теж сам, – сказав він тихо. – Дочка з сином, але після, ну, дружина пішла рано. Мама допомагала, а тепер я – ‘дідусь-няня’.” Ми помовчали, дивлячись на качки в ставку. “Але життя – як ріка, – додав він. – Тече, і все може змінитися.”
Я не думала, що це щось більше – просто приємна компанія. “Марто, а можна ваш номер? – спитав він якось. – Щоб, якщо дощ, попередити.”
Ввечері задзвонив: “Привіт, це Петро. Не спить Соломія? А може, завтра прогуляємося удвох – без дітей, в ботсаду? Там магнолії цвітуть.”
Я розгубилася: “Удвох? Ну добре, чому ні.” Серце калатало, як у дівчини.
“Я звик до тиші, – зізнався він на першій прогулянці. – Але з вами легко.” Ми гуляли алеями, говорили про все: про фільми, про мрії. Він водив мене в театр – вперше за двадцять років. Ми ходили в кіно.
Того п’ятничного вечора Олена подзвонила: “Мамо, завтра Соломія на тобі – ми з Андрієм на весілля друзів їдемо.”
Я зітхнула: “Олено, я не можу. Уже заплановано поїздку – з Петром.” Тиша. “З ким? Мамо, ти ж бабуся!” Я пояснила: “Доню, попереджай заздалегідь. Я не відмовляюсь, але ці вихідні і справді зайняті повністю, відмовитись не можу”.
“А нам, що робити? Весілля без дітей. Дай нам відпочити, чи ти вирішила сім’ю на незнайомця проміняти?” – говорила вона ображено.
Мені аж зле стало від тих слів. То я скільки років допомагала. Жодного разу ге відмовила, а от зараз, коли мені нарешті всміхнулась доля, я маю шанс на щастя від доньки замість радості і підтримки чую це?
Відтоді донька все частіше вимовляє мені за Петра. Каже, що у моєму віці пізно думати про особисте, що я бабуся перш-за все а вже потім жінка. І взагалі щастя як змолоду не маєш особистого, то й в старості годі чекати.
Слухаю доньку і сивію по другому колу. Що це? Як це розуміти? Відколи вона стала такою?
Але…
Може то я не права? Може й справді: який мені Петро на старості? Нащо?
Головна картинка ілюстративна.
