— Мамо? Що сталося? Ти як? — Андрій майже кричав у слухавку, його голос тремтів, ніби він тримав у руках щось крихке, що ось-ось розіб’ється.
Я завмерла з кавником у руці, вода тихо капала на стіл, але я не звертала уваги. Серце закалатало сильніше — не від шуму, а від того, як він нахилився вперед, ніби намагаючись прослизнути крізь телефон.
— Андрію, синку, — відповів материн голос з динаміка, слабкий, але наполегливий, як завжди. — Треба поговорити. Серйозно. Я тут до спеціаліста ходила це не жарти, мені треба 80 тисяч гривень треба. сказав у санаторій поїхати не менше ніж на два місяці. Тільки так можу підтримати себе. гроші потрібні одразу.
Андрій ковтнув, його пальці стиснули телефон так, що кісточки побіліли. Я підійшла ближче, поклала руку на його плече, але він навіть не помітив.
— Мамо, почекай, — пробурмотів він. — 80 тисяч? Звідки така сума? У вас же пенсія добра, і та квартира в центрі, яку ви здаєте. Може, з тих грошей візміть.
— Ні, синку, ні! — перебила вона різко, голос став вищим, ніби з ноткою образи. — Пенсія на життя йде, на їжу, на ліки щоденні. А квартира — то наше майбутнє, не можна її чіпати. Ти ж старший, Андрію. Хто, як не ти, допоможе? Твій брат, той молодший, ще зелений, де в нього такі гроші? Він у мене тільки на роботу влаштувався, сам ледве кінці з кінцями зводить.
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Ось так, просто і без церемоній. Ніби ми — банкомат, а не сім’я. Андрій глянув на мене, очі повні сумніву, і я кивнула — мовляв, клади слухавку, поговоримо спершу. Але він лише зітхнув і продовжив:
— Добре, мамо, я подумаю. Ми з Оленою обговоримо. Не хвилюйся, щось придумаємо. Тримайся там.
— Обговоримо? — вона фыркнула в трубку. — Андрію, ти ж знаєш, час не чекає. Спеціаліст сказав — зараз або ніколи. Я на тебе покладаюся. Ти мій старший син, моя опора. Не підведи.
Він вимкнув телефон і кинув його на стіл, ніби той був причиною усіх негараздів. Кухня раптом стала тісною, повітря важким. Я сіла навпроти, налила йому кави, хоч і знала, що руки тремтять.
— Ну, що? — запитала я тихо, дивлячись у його очі. — Вона прямо сказала — 80 тисяч. І все на нас. А твій брат? Чому його не питаєш?
Андрій потер скроні, ніби хотів стерти ці слова з голови.
— Олено, ти чула. Вона каже, він молодий, немає таких грошей. А ми ж маємо накопичення. Той наш запас — на чорний день. А це ж чорний день, правда? Моя мама, її здоров’я.
Я похитала головою, намагаючись не підвищувати голос. Але слова вирвалися самі:
— Чорний день? Андрію, а як же Максим? Наш син в одинадцятому класі, він мріє про той інститут у Києві. 40 тисяч на рік — це ж не жарти. Ми відкладали на це, відмовлялися від усього: від поїздок, від нових речей. А тепер твоя мама, яка нас ледь терпить, раптом вирішує, що наші гроші — її. Вона ж навіть “дякую” не скаже!
Він підвівся, пройшовся по кухні.
— Ти не розумієш, Олено. Вона моя мама. Хто їй ще допоможе? Тато на пенсії, брат ну, ти чула. А родичі — то далекі, вони свої проблеми мають. Може, ми частину дамо, а частину вона з пенсії збере. Не все ж одразу.
— Частину? — я майже скрикнула, але стрималася. — А якщо не вистачить? І взагалі, чому ми? У неї ж є брати, сестри. Нехай до них звернеться. Або ту квартиру продайте — скільки років ви її здаєте? Гроші течуть рікою, а на здоров’я шкодуєте?
Андрій зупинився, глянув на мене так, ніби я сказала щось нестерпне.
— Продати квартиру? Ти що, Олено? То ж їхня остання надія на старість. Без неї вони що — на вулиці? Ні, не можна. Я син, я маю допомогти. Може, я свою зарплату віддам, або кредит візьму…
— Кредит? — я встала, підійшла до нього впритул. — Ти жартуєш? Ми ж не олігархи. Наші заощадження — спільні, але моя частина для Максима. Не чіпай її. Хочеш — віддай свою половину. Але не мою. Я не зобов’язана рятувати твою маму, яка з першого дня робила все, щоб ми з тобою не були разом. Пам’ятаєш, як вона казала: “Ця дівчина не для тебе, синку. Знайди когось спокійнішого”?
Він відступив, ніби мої слова вдарили.
— То було давно, Олено. Вона просто хвилювалася. А зараз — здоров’я. Ти ж добра, ти зрозумієш. Для сім’ї ж все.
— Для якої сім’ї? — я розвела руками. — Твоєї чи нашої? Ми з Максимом — твоя сім’я зараз. А вона — чужа. “Здрастуй” і “до побачення”, бо живемо в різних містах. Ти сам до них їздиш, а я не хочу в це лізти.
Ми помовчали. Максим прокинувся, спустився вниз, потираючи очі. Йому шістнадцять, але виглядає старшим, з тими своїми окулярами і книгою під пахвою.
— Доброго ранку, — пробурмотів він, сідаючи за стіл. — Чому така напруга? Знову про гроші?
Андрій зітхнув, налив сину соку.
— Так, синку. Бабуся у неї зі здоров’ям проблеми. Треба терміново 80 тисяч.
Максим підняв брову, глянув на мене.
— Мамо, а наші? Ті, на інститут?
Я кивнула, гладячи його по волоссю.
— Саме про це й мова. Ми не можемо все віддати. Ти ж знаєш, скільки ми відкладали.
Він повернувся до батька:
— Тату, а чому бабуся до дядька не звернулася? Він же теж син. Або до прадідуся? У них же квартира ота є, вони її роками здають, гроші відкладають. Якщо порахувати, то там назбиралось в десять разів більше потрібного.
Андрій усміхнувся криво, але в очах сум.
— Дядько молодий, синку. Немає таких сум. А ті їхні гроші — то не можна чіпати.
Максим похитав головою, як дорослий.
— Ну, не знаю. Я б на твоєму місці подумав. Зрештою, ти не один син. Може всі разом скадемось?
— Бачиш, Андрію? Навіть син розуміє. Давай подумаємо разом. Не поспішай.
Але Андрій лише махнув рукою.
— Ви не розумієте. Це моя мама. Я маю допомогти. Олено, давай ввечері ще поговоримо. Може, компроміс знайдемо.
День минув у напрузі. Я поїхала на роботу, де фірма гуділа від звичного ритму: дзвінки, угоди на обладнання для клінік.
Але думки крутилися навколо того дзвінка. Під час обідньої перерви я розповіла колегам — Ірі та Свєті, з якими ми завжди ділимося новинами за кавою в кімнаті відпочинку.
— Дівчата, уявіть: свекруха дзвонить, просить 80 тисяч на санаторій. У неї пенсія, квартира в оренду здається, брат мого чоловіка працює — але все на нас! — я розвела руками, ковтаючи бутерброд.
Іра, старша за нас, з сивим волоссям і мудрим поглядом, похитала головою.
— Олено, ну як так? Родина ж. Треба скластися. Мій зять, коли теща хворіла, ми всі скинулися — і нічого, швидко зібрали. 80 тисяч — не космос, якщо разом.
Світлана, молодша, з яскравим макіяжем і вічною посмішкою, замахала руками.
— Та ну, Іро! Олена права. Чому тільки вони? У свекрухи ж родичі є. А їхні гроші — на сина, на освіту. Я б не дала. Моя мама — то ок, а чужа — хай сама крутиться. Пам’ятаєш, як моя свекруха на весіллі сказала: “Ця невістка нам не пасує”? Я їй те ніколи не забуду і точно й копійки не дам.
Я засміялася, але гірко.
— От саме! Моя теж: “Андрій заслуговує кращої”. А тепер — “допоможи, синку”. І мій чоловік розривається: “Я ж син, хто ще?”
Іра зітхнула, помішуючи цукор у чашці.
— Розривається — то правда. Але, Олено, подумай: якось допормогти треба. Може, частину дайте, а решту нехай шукає. Компроміс.
Світлана фиркнула.
— Компроміс? Там точно свекруха скаже: “Недостатньо”? Тоді що? Ні, тримай твердо: “Наша сім’я на першому місці”.
Ми проговорили весь обід, і я відчула полегшення — принаймні, я не одна. Але ввечері, коли повернулася додому, Андрій уже чекав. Він сидів за столом з ноутбуком, гортаючи сторінки банківських сайтів.
— Олено, дивись, — сказав він, коли я зайшла. — Знайшов кредит на 50 тисяч під низький відсоток. Я візьму, віддам з зарплати. А з наших накопичень — тільки 30. Твоя частина не чіпається.
Я скинула сумку, сіла поруч.
— Андрію, кредит? Ти що, з глузду з’їхав? Відсотки з’їдять половину. А якщо робота підведе? Ні, не треба. Давай краще подумаємо про інші варіанти. Зателефонуй братові, розкажи. Нехай хоч щось скине.
Він заперечно похитав головою.
— Братові? Мамі буде прикро. Вона ж сказала — він не потягне.
— А ти спитай! — я підвищила голос. — Може, потягне. Або родичі. У неї ж сестра в тому ж місті, з квартирою. Чому не до неї?
Андрій закрив ноутбук різко.
— Бо я старший! Олено, ти не розумієш обов’язку. Я не можу просто ігнорувати, викручуватись. Та й чого ти така категорична. Зібрали ми 100 тисяч сину на навчання раз, зберем і ще раз. Ще майже рік лишився.
Я аж підскочила:
— Так, чоловіче, слухай сюди. Ніяких кредитів, і гроші на навчання ти не маєш права чіпати. Хочеш допормогти мамі? Організуй родичів. З світу по нитці. от і сорочка.
Чоловік образився, ні зі мною. ні з сином не говорить, каже, що ми його зрадили.
А мені цікаво: а де тут зрада? свекруха терпіти мене не може, вважає. що наш син їй не онук. навіть не розмовляє із нами і я їй щось винна?
Ну скажіть. ви б віддали всі заощадження бо їй треба?
Головна картинка ілюстративна.
