fbpx
Дозвілля
А й справді, чому вони повинні були б вирішити, що він перед ними чимось завинив? Так, він не ростив своїх дітей, але тут знову ж таки – не його вина. А зараз такі часи. такі часи. Повинні були його прийняти і край

Стояв біля того дзвінка почісуючи потилицю. Кілька разів підходив і уже майже натискав на рожеву кнопку, але забирав руку. Злився сам на себе за свою нерішучість. Зрештою, вирішив піти геть. Спустився на поверх нижче, але згадав, що йти ж нікуди. Повернувся.

“Ну а чого я оце так нервую, – заспокоював сам себе, – Чи моя вина що так усе склалось з нею? Ні! Не я винен – це точно”.

А й справді, чому вони повинні були б вирішити, що він перед ними чимось завинив? Так, він не ростив своїх дітей, але тут знову ж таки – не його вина.

Соня того дня світилась від щастя. Петро знав ось цей погляд. Вона була такою, коли “прокручувала” чергову “справу” з неймовірною вигодую. Вони вже мусили другий сейф купувати, аби все, що вона заробляє складати, але Соня не знала спокою. Тягла зі свого заводу де була бухгалтером усе, що могла. Люди вже пів року зарплатню не отримують, а Соня гроші не має куди складати. Цим вона Петру і подобалась. Ділова, завзята, хвацька. На порожньому місці здатна була розкрутитись, як і він, власне. Тому і покинув він свою домашню і завше правильну Марічку заради Соні. Тоді 90-ті були. Час можливостей. А Марічка знай своє:

— То гріх так до людей, Петре! За себе не думаєш, про дітей подумай.

Тьху!

А Соня його полонила одразу. Вони з нею “прокрутили” хорошу “тему”. Обоє вийшли в плюсі вагомому. На тім і зійшлись. Соня, була схожа на лисицю, така ж руда і така ж хитра. Тут тобі говорить одне, а вже за хвилину викрутить усе так, що ти без нічого залишишся і нічого не зрозумівши ще й дякувати їй будеш.

А того дня Соня його ошелешила:

— Я при надії, Петре! Щойно спеціаліст підтвердив.

І головне – вся така щаслива, аж світиться з середини. Добре пам’ятає чого йому вартувало витиснути з себе щось подібне до радості. Десь там у нього росло двоє діток і досвід батьківства йому не сподобався від слова зовсім.

Його не тішили діти. Не тішив дитячий сміх, а від отого “тато” око сіпалось. А тут що, знову? Від Соні він такого не очікував. Та ще й щаслива яка?

Ще два місяці він з нею прожив, аж поки не стали помітні зміни у Соні. Петро спочатку перейшов спати на диван, а потім і геть з’їхав. Зробив не надто гарно, забрав з собою вміст сейфів (ну а що? Кожен виживає, як може) і авто. Соні нічого не розповів і не пояснив. зрештою, він не був їй ні чим зобов’язаним. Вони й не одружені були. Марічка його дружина офіційна і досі, тому навіть вини не відчував.

А оце прийшов. Тридцять років минуло, йому вже під сімдесят. Життя так склалось, хто б і подумав. Мав усе. Усе! А залишився у чім був на старість. Як побіг у сховище, так і пішов по світу. Дім перетворився на попелище. Навіть паркану не залишилось. Спершу жив у гуртожитку, але хіба ж звик до таких умов? Йому харчування особливе потрібне було, та й умови не для його здоров’я. Чого тільки вартувала маленька кімната у якій жило четверо і спільна вбиральна. Б-р-р-р-р!

Він спочатку в село до Марічки подався. Врешті, там у нього було двоє дітей. Вони уже дорослі, напевне самі батьками стали. Вони його діти, а він їхній тато. Та й Марічка набожна – не прожене.

Марічку знайшов, але, як виявилось вона вже десять років, як пішла у засвіти. Про дітей йому нічого сказати не могли. У кого не розпитував, казали, що виїхали в Америку ще коли Марічка жива була. Мусив просити грошей на квиток до Києва. Згадав що, там десь і Соня у нього є. Там прийняти зобов’язані.

— Привіт, доню, я твій тато, – сказав завчено своєму відображенню в жіночому образі, щойно відчинились двері квартири, – Прийшов до тебе старість свою зустріти, дитино! Війна без нічого твого тата залишила. Мав усе, але добре що живий хоч лишився. Такі часи, треба одне одному допомагати. – і вже заніс був ногу, аби поріг переступити, як зустрівся очима зі своєю дитиною і закляк.

Молодиця дзвінко розсміялась:

— О! Тато! Прийми! Війна! – а потім, як пішла на нього горою. Петро хоч і не з боягузів, а все ж зробив кілька кроків назад втиснувши голову в плечі, – Іди, діду. Все, що я тобі винна – ложка слизу і зневага. Звідки ноги тебе принесли, туди й чимчикуй. Хай хоч кінець світу, а в тебе дитини немає тут. Чув?

Грюкнула дверима так, що на Петра шпаклівка посипалась. Вперше за довгі роки згадав Бога і подякував йому за те, що хоч не отримав на горіхи.

Наступного дня Петро обійшов усіх своїх знайомих у пошуках притулку. Його поїли чаєм і чемно вказували на двері. Лиш один вручив адресу закладу, де Петру мали б допомогти.

На останні гроші Петро викликав таксі і поїхав сподіваючись на те, що десь там його чекають і нададуть гідні умови. Зрештою, він же ж заслужив, як не як. Він же ж не хтось там А Петро Тарасенко. Він такі “діла прокручував” з такими людьми знайомий, що о-го-го!

Таксі м’яко спинилось. Петро поглянувши у вікно закляк. Невеличкий будиночок, на подвір’ї підтримуючи одне одного прогулювались старенькі. На мотузках розвішені простирадла, а на заборах матраци з жовтими плямами.

— Кінцева! – пожартував таксист, відчиняючи дверцята перед Петром.

— Кінцева, – глухо повторив Петро. – Кінцева.

Автор Анна Корольова.