— А де вечеря? Чому стіл пустий? — запитав чоловік, ледве переступив поріг.
— Бо в нас немає грошей! Ти ж витратив усе на брендовий одяг! — відповіла я, ледь стримуючись.
Я вже на межі. Знову ці фінансові танці на граблях. Закотила очі й майже не чула, як Стас бурчав щось про затримку зарплати. Новина століття, нічого не скажеш. Чоловік поклав ключі на тумбочку, від нього тягнуло мастилом і втомою. А як же я? Уся моя зарплата до копійки йде на іпотеку за нашу «родову садибу» — скромну двокімнатну квартиру біля Одеси. Відчай підступає до горла, як вогкий холод.
Ніч видалася безсонною. Думки роїлися в голові, мов роздратовані бджоли. О десятій ранку я вже набирала номер тата. Ну, а до кого ще звертатися, коли зовсім край?
— Тату, привіт… Пробач, що так пізно, але… дуже потрібно… Можеш позичити трохи грошей?
Замість підтримки — той самий батьківський тон, дуже знайомий:
— Знову? Я ж казав тобі, Алевтино! Твій Стас — вітер у полі. Ненадійний! Сама вибирала!
Так, вибирала. Добре пам’ятаю, як виходила за Стаса. Чарівний, усміхнений, на авто! Тоді він здавався уособленням успіху. Працював на великому заводі, мав додатковий дохід.
Здавалося, життя вдалося.
Як же я помилялася…
Дуже швидко виявилося, що Стаса цікавить не відповідальність за сім’ю, а «гарне життя». Якось я дізналася, що він спустив пів зарплати на дорогу куртку і якісь безглузді шкіряні браслети. Тоді ми сильно посварилися. Крики, сльози, розбита тарілка… Він присягався, що більше такого не буде. Але замість того, щоб змінитися, почав просто приховувати витрати.
Я ще і тоді знала, що такі люди не змінюються. Заради власного комфорту і статусу і очах інших, вони будуть годувати обіцянками, але потайки робитимуть все те, що й робили. Ось і він так. Скаржився, що зарплати немає, а сам ходив задоволений.
Інтуїція в мені завжди була гостра, як бритва — і цього разу вона знову підказала: щось не так. Якось мені захотілося ананасу. Ну от захотілося — буває! Заглянула в машину, щоб взяти сумку. І що я бачу? Пакет дорогого бутика. А у ньому — ціла купа одягу! Я ледь не зомліла. Чеки — всі з тих самих днів, коли Стас розповідав, що без копійки.
Обурення мене накрило. Я вже не могла стримувати емоції, а найбільше мене непокоїло те, як він намагався ховати речі від мене. Я ж все одно їх побачу у пранні чи у шафі. “А може у нього подвійне життя?” — промайнула думка. Добре, що хоч машину не рознесла. Але в голові миттєво визрів план. Геніальний, як тоді здавалося…
Я зайшла у той самий бутик, де чоловік купував речі, зробила найневинніше обличчя і сказала:
— Хочу повернути пуховик. Найдорожчий, звісно.
На щастя, чек зберігся. Продавчиня трохи побуркотіла, покрутила етикетки, але гроші все ж віддала.
Тоді я купила ананас. Великий, спілий, соковитий, з ароматом сонця й відпустки. Ще взяла пачку кави та продукти для вечері й сніданка.
Увечері Стас повернувся додому. З порога кинувся до шафи.
Я спокійно сиділа на дивані, сьорбала каву й мовчки дивилася, як він метушився. Сказати довго нічого не наважувався, адже додому він речі не приносив, все у машині залишив, щоб я не бачила.
Після довгої паузи він запитав:
— Ти не бачила мій новий пуховик? А штани? Де мої джинси?!
— Повернула, — знизала я плечима.
— Що?! Куди повернула?! Кому?! — закричав він, почервонівши, мов буряк.
— У магазин. Нам гроші були потрібні. На їжу, — відповіла я якомога спокійніше.
Стас почав сваритися. Кричав, що я його не ціную, що я меркантильна, що так жити не можна… І зрештою заявив, що йде.
— Ну то і йди! — кинула я йому вслід.
Стас поїхав до матері у Вінницю. Мабуть, думав, що я за ним побіжу, сльози ллю, прошу повернутись. Авжеж! Як же! Та за пару днів отримала повідомлення від свекрухи:
«Алевтино, привіт! Стас у мене. Каже, посварилися. Я йому сказала: хочеш жити гарно — заробляй! Не думай, що на чужому горбі в рай заїдеш!»
Я ледь не захлинулась чаєм від сміху. Дякую, мамо Гальо!
Минув тиждень — і Стас повернувся. Похмурий, але мовчазний. Признався, що був неправий, що повівся як егоїст. Віддав мені гроші, які виручив, коли повернув решту одягу у магазин.
— Ось, — каже, — купи все, що потрібно.
А я йому усміхнулась і попросила лише одне:
— Ананас.
Відтоді Стас перестав приховувати свої покупки. Тепер ми разом ходимо по магазинах. Так, іноді ще сперечаємось. Але навчилися домовлятись.
Я розумію, він не став ідеальним. Але вперше намагався бути чесним, а не вигадувати чергові «відмазки». І тепер ананас — наш постійний символ примирення. Спокійно лежить у холодильнику, як нагадування: навіть із найкислішої ситуації можна вичавити щось солодке.
А ще він нагадує мені про Аню. Ми з нею працювали разом кілька років тому. Вона тоді якраз розлучалася зі своїм чоловіком — веселуном, який витрачав гроші на комп’ютерні ігри, навушники й чергові приставки, поки у холодильнику свистів вітер.
Вона не витримала і пішла. Без сварок, нічого не пояснюючи. Просто зібрала речі, взяла дитину за руку й зникла. Житло знімала, працювала на двох роботах. Але зараз… Вона відкрила власний магазин натуральної косметики, зустрічається з чоловіком, який щосуботи смажить для неї млинці.
Я пам’ятаю, як тоді — на самому дні — вона сказала мені:
— Але, чоловіки не міняються. Вони можуть навчитися трохи прикидатися. Але якщо ти для нього — зручна, а не цінна, нічого не буде.
Тоді я її не послухала. А тепер часто згадую ці слова.
Може, й мій Стас не змінився насправді. Може, він просто втомився бути героєм тільки для себе. Іноді я ловлю його погляд — мовляв, “справді я був таким егоїстом?”. А іноді — мовчазну образу, коли ми проходимо повз нову колекцію вітрин.
Так, він повернувся. І почав з малого — чесності. Не з подарунків, а з чесного погляду й пакета з супермаркету, в якому лежали хліб, м’ясо, ананас… і пачка кави.
Ми не стали ідеальною парою з глянцевих сторінок. Але більше немає таємниць у багажнику машини. І я більше не телефоную батькові з проханням «позичити трохи». А ще — більше не плачу в подушку, тихо, щоб не розбудити Стаса.
Чи залишуся я з ним назавжди — не знаю. Я навчилася не загадувати надто далеко. Але знаю точно: якщо колись усе знову піде шкереберть, у мене вистачить сил зібрати валізу й піти. І цього разу — без сліз. Бо головне, що я винесла з усієї цієї історії — я впораюся, якщо залишуся сама.
