– Мамо, там у двері стукають! Відкриєш, бо в нас руки зайняті?
– Звичайно, – усміхнувшись про себе, відповіла Наталя.
Вона відчинила двері, навіть не подивившись у вічко. У вечір дітвора бігала колядувати, тож Наталя чекала побачити на порозі чергового хлопчика чи дівчисько.
Тому, відчинивши двері, від несподіванки вона остовпіла. За дверима стояв Вадим, її колишній чоловік і дивився на неї поглядом побитого собаки. У ногах у нього була спортивна сумка, мабуть із речами.
Наталя, знайшовши знову можливість говорити, трохи хрипко сказала:
– Вадиме, що ти тут робиш?
Вадим привітно посміхнувся, надто привітно. Потім нахилив трохи голову і дивлячись на носи своїх черевиків, відповів:
– Привіт, Наталю. Я так за вами скучив. Ось вирішив провести свято із улюбленою родиною.
Вадим підхопив сумку, маючи намір увійти до квартири, але вона зупинила його одним рухом руки.
– Вадиме, я не запрошувала тебе увійти.
– Ну, починається. Наталочко, я повернувся. Ти ж хотіла цього? І ось я тут! – Він радісно розвів руки в різні боки.
– Повернувся? Все так просто? А те, що сталося за останні півтора роки, ти забув?
Вадим насупився, а Наталя згадала, як ущент розбилося її серце. На дрібні уламки. Остаточно і безповоротно…
…П’ятнадцять років тому вони з Вадимом пов’язали себе узами шлюбу. Молода сім’я переїхала до орендованого житла. Жили дружно, так би мовити, душа в душу. Обоє працювали, тож гроші не були проблемою. Ще через рік у них народилися близнюки: Сашко та Женя. Хлопчики росли активними та пустотливими. Вони вимотували Наталку так, що в неї майже ні на що не залишалося сил. Але вона не скаржилася, дуже любила своїх хлопчиків.
Непомітно пролетіло понад тринадцять років. Хлопці підросли, вигуділи майже з Наталю зростом. Але вони так само залишилися її милими бешкетниками. А ось Вадим змінився. Він став частіше пропадати на роботі, затримуватися допізна і їхати у відрядження. Жінка списувала все це на складну роботу, велику кількість обов’язків і проєктів.
Але одного разу, купуючи у супермаркеті продукти, Наталя помітила поряд із дорогими напоями свого чоловіка, який мав бути у відрядженні. Вона зібралася його гукнути, але не встигла. До Вадима підійшла молода дівчина, чмокнула його в щоку і опустила якісь продукти в кошик.
Наталя затримала подих, боячись видати свою присутність. Вона стежила за ними через високу вітрину. А Вадим не соромився проявляти свої почуття. Він обіймав незнайомку за талію, притискав до себе і щось лагідно нашіптував на вухо. Дівчина реготала, відкинувши голову і висіла в нього на шиї. А потім вони попрямували до каси. Розплатившись, парочка сіла в машину Вадима і поїхала в невідомому напрямку.
Наталя стояла, боячись навіть видихнути. І розуміла, що тільки-но пішло під укіс все її життя. Але, спричинена якимось почуттям, швидше за все хибною надією, вона набрала номер чоловіка і дочекалася відповіді:
– Привіт, любий. Як доїхав? – З придихом запитала Наталка, боячись видати свій стан.
– Наталю, привіт. Та все гаразд. Але я дуже зайнятий, мене так навантажили… Я тобі потім передзвоню, зараз не можу говорити.
– Добре, – погодилася вона.
Наталя закінчила з покупками та вирушила додому. Але й там вона не дозволила собі плакати, хоча вся її душа розсипалася на частини, адже у квартирі чекали двоє синів. Вона на автоматі приготувала вечерю, допомогла дітям з уроками та відправила їх спати. А сама продовжила гіпнотизувати телефон:
– Давай, ти ж обіцяв подзвонити… – шепотіла вона сухими губами.
Але Наталя не дочекалася дзвінка чоловіка ні цього, ні наступного дня. Тиждень минув у тиші, без подій. Але вона чекала. Чекала на нього і не знаходила собі місця. Але більше не наважувалася дзвонити сама. Зрештою, вона прийняла рішення, ще не усвідомлюючи це.
За день того, як Вадим мав повернутися, Наталка відправила дітей до матері. Вона розуміла, що назріває великий розбір польотів і діти не повинні ставати свідками цього.
Коли Вадим відчинив двері, Наталка сиділа на кухні. Він пройшов у спальню, і гукнув звідти, ніби нічого не сталося:
– А чому мене ніхто не зустрічає? Чому ніхто не зустрічає свого тата? Чи є хтось у цьому домі, хто ще любить свого татуся?
На що Наталка жорстко відповіла:
– Хто вона, Вадиме?
Чоловік смикнувся від несподіванки, але продовжував розігрувати невинність:
– Хто? Наталю, про що ти взагалі говориш?
– Вадиме, я бачила вас у магазині тиждень тому. Хто вона?
Він зайшов на кухню і сів навпроти неї за стіл.
– Христина. Колега по роботі.
– Як довго ти з нею?
– Майже рік. Але, Наталю, ти повинна мене зрозуміти! Удома у нас дитячий садок. Діти то хворіють, то галасують. Ні відпочити, ні перепочити. Мене ніхто не помічає. Ти думаєш лише про них. А я… Я завжди один. Ти моя дружина і…
– Я їхня матір перш за все! І вони потребують мене. А ти доросла людина, яка має чудово розуміти, що синам потрібна турбота та увага. – Наталка відчувала, як до горла підступають клубок. Але вона не могла дозволити собі розклеїтися зараз. Вона має все витримати. Заради дітей.
– Але мені нудно. Життя з тобою, з вами – сіре та одноманітне! Я втомився! Мені треба було розвіятися. І Христина стала чудовим варіантом. Вона мене розуміє, приймає та любить. А ще нічого не потребує.
– А я що вимагала від тебе? Щось незвичайне, щось складне? – Запитала Наталка.
– Ти? То посуд помий, то полицю прибий, то кран полагоди. Я втомився виконувати справи по дому! Я у самому розквіті сил. І мені потрібний поряд хтось, хто зрозуміє мене, підтримає. А ти стала квочкою, яка сидить удома і дбає про дітей. Я тебе більше не кохаю! – Вадим зупинився, нарешті усвідомивши, що він сказав.
– Добре. Допустимо, я тобі набридла. А про дітей ти подумав? Що буде із ними? – Вона не хотіла думати про те, як розбите серце заважало їй дихати.
– А що з ними? Чи мало у нас таких сімей? Не ми перші, не ми останні. З мене аліменти, зустрічі у вихідні. Але я хочу свободи, хочу дихати легко, без цього всього… – він обвів руками їхню кухню.
– Для них це буде непростим випробуванням. Не йди, Вадим. Хоч би заради них, – відчайдушно продовжувала чіплятися за крихітну надію Наталя.
– Ти мене зовсім не чуєш? Я втомився від вас та від цього дому! Я хочу жити нормально. З Христиною, а не з тобою. Тому я йду, і ми розлучаємося.
Наталка, як уві сні, спостерігала за тим, як Вадим збирає у спортивну сумку свої речі, якісь дрібниці. А потім без зайвих слів виходить із квартири і захлопує за собою двері.
…Зараз, бачачи, як Вадим прийшов до неї з тією ж торбою, Наталка не могла не посміхнутися. Він навіть не здогадується, через що їм довелося пройти за ці півтора роки. Хлопчики довгий час намагалися знайти батька, додзвонитись йому. Але чоловік просто відрізав себе від родини. Аліменти він платив справно, ось тільки влаштував так, щоб його офіційна зарплата трохи перевищувала прожитковий мінімум. Тому Наталці діставалися копійки. Їй довелося брати більше навантаження на роботі, щоб компенсувати дірку у бюджеті, але вона впоралася.
– Ти ж казав, що з нами нудно і сіро, – промовила вона.
Вадим пожвавився, він знову намагався ступити в квартиру, але Наталка була непохитна.
– Я помилявся, люба. Вибач мені. – Він спробував упіймати її руку, але вона її забрала. – Ви були запорукою стабільності у моєму світі. А почуття до Христини швидко згасли. Це було не кохання, а швидкоплинне захоплення.
З коридору почувся гомін. У коридор заглянув Сашко:
– Хто прийшов, мам?
Жінка обернулася до сина, так нічого й не сказавши.
– Тату? – На шум вийшов і Женя.
– Хлопці, а я повернувся. І подарунки вам привіз, давайте це свято проведемо разом! Ну, ходіть до татка!
Він уже майже переступив поріг, але на плече йому раптом лягла важка рука:
– Давайте іншим разом, все ж таки Різдво – сімейне свято, чи не так хлопці? – Наталка посміхнулася, коли побачила його. Свого Костю. Статний чоловік навіть голос не підвищив, але Вадим одразу знітився. А хлопці позаду неї полізли обійматися до дядька Кості. Чоловік уважно подивився на Наталю і тихо спитав:
– Мені залишитись?
Вона з усмішкою похитала головою.
Костянтин легко повів хлопців до зали, де ще треба було розкласти стіл. Здавалося, що Сашко та Женя зовсім забули про рідного батька.
А Вадим, нарешті, отямився:
– Так от, значить, як. Ось на кого ти мене проміняла. Спеціально силача вибрала, так?
– Не проміняла. Я вибрала його, коли була вільною жінкою. У мене не було каблучки на пальці, як зараз.
Наталка підняла руку і помахала нею перед колишнім чоловіком. Там виблискувала обручка.
– Ах он як! Ти ж хотіла, щоб я повернувся, благала мене, сльози лила… Зрадниця, ось хто ти!
– Хотіла, півтора роки тому, Вадиме. Але зараз у мене почався інший розділ у житті. І тепер у ньому немає місця для тебе. З Різдвом!
Наталка зачинила двері і замкнула їх на замок. Вона глибоко зітхнула, похитала головою, ніби позбавляючись від ілюзії і попрямувала в теплу, світлу квартиру. Там її чекали сини та коханий чоловік…
