— А чого стіл не накритий? Це ти так гостей зустрічаєш? — дядькові мого чоловіка ще тільки належало познайомитися з моїм «гостинним прийомом».
— Тетянко, люба, — почала Валентина Петрівна, розмішуючи цукор у склянці, — хотіла з тобою поговорити перед від’їздом… Тиждень, уявляєш, як пролетів!
Таня мовчки кивнула, допиваючи вранішній чай. Чемодан свекрухи вже стояв біля вхідних дверей. Нарешті закінчується цей марафон поїздок.
Валентина Петрівна уважно вдивлялася в обличчя невістки, а тоді зітхнула і додала:
— Знаєш, я трохи… розчарована. Думала, ти будеш більш гостинна.
Таня не підняла очей від чашки.
— У якому сенсі?
— Ну як… ти ж майже нічого такого не приготувала. Все якісь буденні сніданки, обіди. А я ж так хотіла скуштувати щось оригінальне.
Таня обережно поставила чашку на блюдце.
— А що саме ви хотіли?
— Та хоч би поцікавилася, що я люблю. Ми ж з тобою майже не знайомі. Це був чудовий шанс зблизитися.
— Валентино Петрівно, — Таня відклала ложечку, — я вас не запрошувала в гості.
Свекруха аж завмерла.
— Що це значить?
— Те, що сказано. У вас там труби прорвало. Коля запропонував пожити у нас тиждень. Це було вимушене тимчасове сусідство, а не гостина.
— Але ж ми рідня! — обурилася Валентина Петрівна.
— Саме тому я й надала вам дах над головою. Але це не означає, що я маю змінювати свій ритм життя.
Свекруха стиснула губи.
— Я ж не просила змінювати життя! Я просто хотіла трохи тепла й уваги.
— Ви отримали чисті речі, домашню їжу й тепле ліжко. Приймати гостей — це про тих, кого запрошують, а не про тих, хто просто мусив оселити на тиждень.
— Яка ж ти черства! Невже так важко бути гостинною?
Таня встала з-за столу й почала збирати посуд.
— Я працюю цілий день. Увечері прибираю, готую. У мене немає зайвого часу на імпровізації.
Свекруха піднялась і підійшла до валізи.
— Що ж, тепер я знаю, чого варта ця «родинна теплота»…
— Тут справа не в родині, а в адекватних очікуваннях. Ви хотіли, щоб я вгадувала ваші бажання?
— Хотіла хоча б, щоб ти спитала!
— Я питала щоранку, що зготувати. Ви відповідали: «Готуй, що хочеш. Я невибаглива».
Свекруха на мить зам’ялась.
— Я ж не хотіла обтяжувати…
— От і не треба було. Але тепер виходить, що я погана господиня?
— Ти могла б виявити ініціативу! Запропонувати сходити в театр, на виставку.
— У будній день, після восьмигодинної зміни?
— А вихідні на що?
— У вихідні я перу, прибираю, закуповую продукти. Побут ніхто не скасовував.
— Тобто я була тягарем? — зітхнула свекруха.
— Ні. Просто несподіваним пунктом у розкладі. І я не вважала за потрібне перетворювати це на святкування.
Валентина Петрівна взяла валізу і попрямувала до дверей.
— Дякую за гостинність, — холодно кинула вона. — Дуже… повчальний тиждень.
Після її від’їзду життя знову ввійшло в спокійне русло. Але не надовго. Місяць потому за родинним столом у сестри чоловіка почалося «кіно».
— Таня мене приймала без жодної душі! — зітхала Валентина Петрівна. — Уявіть, навіть не запитала, що я люблю їсти!
— Та ну! — обурилася Людмила. — Невже так важко було проявити трохи турботи?
— Я їй і кажу: це ж шанс ближче познайомитися. А вона мені: «Я вас не кликала».
Микола, син, незручно кашлянув.
— Мамо, може, вже досить…
— Мовчи, синку. Люди мають знати правду. Гостинність — це основа родинних стосунків!
На її дні народження історія отримала нове життя — тепер із перебільшеннями й драмою.
— І знаєте, що найприкріше? — зібрала навколо себе Валентина Петрівна стурбованих родичів. — Я старалась не заважати, нічого не просила! А вона навіть не питала, чи мені смакує!
— Нічого собі! — закочувала очі тітка Зіна. — У наші часи таке було б соромно!
Таня сиділа в кутку й тихо хмикнула.
— Щось сказала, Таню? — одразу звернулась свекруха.
— Нічого такого. Просто згадала, як щоранку питала вас, що приготувати.
— А сенс із тих питань? Господиня має сама проявляти турботу!
Таня знову хмикнула і відвернулась до вікна. А Валентина Петрівна продовжила свою розповідь — як завжди з емоціями, сльозами і новими обуреними слухачами.
Минув рівно місяць після дня народження свекрухи, як вона знову з’явилася на порозі — без дзвінка, без попередження.
— Таню, люба, — щебетала вона, ще не знявши пальта, — у мене новина! Уявляєш, мій старший брат Віктор приїжджає до міста!
— Добре, — спокійно відповіла Таня, не відриваючись від плити.
— Він приїде з сім’єю. Дружина, двоє діток… така злагоджена родина!
— Угу, — тільки й кинула Таня, помішуючи суп.
— Вони з Миколою давно не бачилися. Сидітимуть, згадуватимуть… такий шанс поспілкуватися!
— Добре, — механічно повторила Таня, розставляючи тарілки.
— Я їм уже розповіла про вашу квартиру. Сказала, яка вона простора й затишна! — додала Валентина Петрівна, хитро всміхаючись.
Таня лише знизала плечима. Скільки тих розмов вона за день чує на роботі — не до того їй чужі плани.
За тиждень пролунав дзвінок у двері. Таня відкрила — і остовпіла. На порозі стояла Валентина Петрівна в оточенні незнайомих облич з валізами.
— От ми і приїхали! — радісно оголосила вона. — Знайомся: мій брат Віктор, його дружина Олена, а це Маша й Петрик.
Віктор — кремезний чолов’яга років п’ятдесяти — кинув на Таню оцінюючий погляд.
— А де Микола? — спитала свекруха, проштовхуючись у передпокій.
— На роботі, — розгублено відповіла Таня, спостерігаючи, як «дружна родина» роззувається й розсідається по квартирі.
— Нічого, ми самі якось розмістимося. Два тижні пролетять швидко! — весело повідомила Валентина Петрівна.
— Два тижні? — перепитала Таня.
— Звісно! Віктор у відрядженні. Ну де ж їм ще зупинитися?
Гості одразу рушили на кухню й вмостилися за столом. Віктор насупився:
— А чого стіл не накритий? Це ти так гостей зустрічаєш?
Таня застигла в дверях, не в змозі вимовити ані слова. Олена схвально кивала, діти вередували.
— Таню, ну що ти стоїш? — сказала Валентина Петрівна. — Давай швиденько накриємо! Люди з дороги, голодні ж!
Саме в цей момент повернувся Микола. Побачивши повну кухню родичів, він застиг.
— Мамо, а що тут відбувається?
— Та я ж казала, що Віктор приїде! — здивувалася вона. — Вони у вас поживуть трохи.
— Але ж ти не говорила, що вони житимуть у нас! — обурився чоловік.
— А де ж іще? Готель дорогий, а тут — рідні люди.
— А у вас, що? Не можна? — запропонувала Тетяна.
— У мене місця замало, — відмахнулася свекруха, хоча сама жила у просторій двокімнатній квартирі.
Тетяна відразу відчула хитрість Валентини Петрівни. Простіше родичів до сина привести, щоб потім було що обговорювати на святах, ніж саміх клопотати на кухні.
Коля, намагаючись стриматися, обернувся до дядька:
— Вибач, Вікторе, але ми… не були до цього готові.
— Не готові? — насупився той. — Ми ж родичі! Це якось негостинно.
Таня мовчки розвернулась, пішла до спальні, відкрила шафу й дістала сумку. Спокійно почала збирати речі.
— Таня! — свекруха кинулась за нею. — Що ти робиш? Куди зібралася?
— До мами, — лаконічно відповіла жінка.
— Як це до мами?! А гості? А вечеря?
— Якщо мене ніхто не питав про гостей, то й вечеряти зі мною не доведеться.
— Але ти ж господиня в домі! — обурено вигукнула Валентина Петрівна.
— Господиня приймає запрошених гостей. А це — самоуправство. Самі розважайтеся.
З кухні вже чувся голос Віктора: «Що тут коїться?!» Діти нили. Олена гриміла каструлями. У коридор вибіг Микола.
— Таню, зачекай! Давай усе обговоримо!
— Обговорювати треба було до приїзду автобусу з родичами.
— Танечко, не будь дитиною! — бідкалась свекруха. — Ну подумаєш, приїхали рідні!
— Ваші рідні, — спокійно відповіла Таня. — Я їх не чекала, не кликала і не збираюся обслуговувати.
— І що мені тепер робити?! — вигукнула Валентина Петрівна.
— Те саме, що ви вимагали від мене минулого разу: готувати, обіймати, дивувати.
Розважайте своїх гостей.
— Але ж це твоя квартира!
— Так, моя. І добре, що ви це згадали. Шкода лише, що не перед тим, як її заповнити людьми без дозволу.
Микола стояв у дверях, розгублений, мов першокласник біля дошки.
— Таню, ну… Вони вже приїхали. Що нам тепер робити?
— Тепер? Розбирайтесь самі. Це ваша родина — вам і приймати рішення.
— Ти не можеш просто піти! — закричала Валентина Петрівна.
Таня зупинилась у дверях, озирнулась і… усміхнулась:
— Ще як можу. І саме це зараз і зроблю.
Вона вийшла, не озираючись.
А в квартирі лишилась повна зала родичів — розгублених, голодних і, як ніколи раніше, сам-на-сам із гостинністю, про яку так багато говорили.
У мами Таня розповіла все.
— Правильно зробила, — схвально кивнула мати. — Не можна дозволяти так до себе ставитися.
— Уявляєш, — сміялась Таня, — дядько ще й обурювався: чому, мовляв, стіл не накритий! Як ніби я мала їх зустрічати з оркестром і пирогами.
— Нічого собі родичі! — похитала головою мама. — Добре, що не розгубилася.
— Знаєш, мамо, — задумливо мовила Таня, — мені навіть легше стало. Я більше не збираюся терпіти таке ставлення.
Два тижні минули непомітно. Микола кілька разів дзвонив — просив повернутися, благав. Але Таня була непохитна.
— Поки твої «гості» в моїй квартирі, мене там не буде, — спокійно й твердо заявила вона.
І ось нарешті довгоочікуваний дзвінок.
— Таню, вони поїхали, — втомлено повідомив чоловік. — Можеш повертатися.
— Побачимо, — стримано відповіла вона.
Дім зустрів її безладом. Усюди — розкидані речі, недомитий посуд, подушки не на своїх місцях. Микола виглядав втомленим.
— Вибач, — винувато сказав він. — Такого більше не буде. Обіцяю.
— Сподіваюсь, — кивнула Таня.
Вона повернулась додому. І відтоді минув рік. Жодних несподіваних візитів у їхній квартирі більше не було. Ніхто не заявлявся з валізами, не роздавав наказів на кухні й не вимагав театрального рівня гостинності.
Валентина Петрівна тепер завжди телефонувала заздалегідь — чемно, майже винувато. Родичі теж зробили висновки: тепер вони зупинялися у готелі.
Таня зрозуміла найголовніше: повагу до себе не випрошують словами. Її виборюють діями. Іноді найкраща відповідь — це просто піднятись, взяти сумку й піти. Спокійно. Без сварок. Але так, щоб усі зрозуміли: тут живе людина, з якою краще рахуватись.
