У неділю Ірина вирішила все ж з’їздити на дачу. Їй хотілося просто побути там трохи і попрощатися з місцем, де минуло її літо в дитинстві. Біля хвіртки її зустрів батько. Вигляд у нього був похмурий, ніби він чекав на докір. — Діана з Віктором уже приїжджали вчора, дивилися ділянку, — сказав Василь Миколайович, не дивлячись дочці в очі. — У них уже цілий план. Хочуть старий сарай розібрати, а на його місці поставити велику дерев’яну альтанку. Діані хочеться затишку. — А мене ви запитали, чи мені ця дача потрібна? — тихо промовила Ірина. — Іро, ви з Романом тут не з’являлися вже три роки. Ми з мамою думали, що вам земля нецікава. А Діані ближче добиратися, та й часу в неї більше. І взагалі, не починай цю розмову. Ми хочемо, щоб у родині був спокій, щоб ви потім не ділили спадок і не сварилися. — Спокій буває тоді, коли ділять по-чесному, тату, — відповіла Ірина, відчуваючи, як тремтить голос. — А у нас усе ділиться за принципом «кому більше шкода». Тільки виходить, що мене вам ніколи не було шкода
— Ми ж тобі віддали стару машину, а Діані тепер із житлом треба терміново
Найбільше мене вражає не сам факт того, що сталося. Мене вражає те, наскільки я помилився. Наскільки впевненим я був у тому весіллі. Наскільки щиро вірив, що бачу справжнє кохання.
Я бачив багато весіль. За вісім років за камерою мої очі навчилися зчитувати мікрожести
Біля входу в ресторан вже грали музики — бубон, баян і скрипка виводили таку веселу мелодію, що ноги самі просилися в танець. І тут до воріт під’їхала прикрашена стрічками та живими квітами машина. Дверцята відчинилися, і з салону вийшла Оксана. Сільські жіночки, які стояли неподалік, аж роти повідкривали і почали тихо перешіптуватися. Оксана була в розкішній сукні кольору темного смарагду, з високою зачіскою, в тонких золотих прикрасах. Вона не йшла, а пливла — горда, красива, усміхнена. Вона взяла за руки сина та невістку і повела їх до зали під гучні оплески гостей. — Ти глянь, яка краля з Італії приїхала, — шепотіла мені на вухо сусідка Марія, підштовхуючи ліктем. — І не скажеш, що десять років на чужині гарувала! А весілля яке відгрохала! Кажуть, усе до копійки сама оплатила, та ще й молодим квартиру однокімнатну в місті купила на подарунок
На двадцять п’яту річницю нашого з Петром весілля діти зробили нам несподіванку — подарували
Шановні гості! Дорогі молодята! На кожному весіллі є мить, від якої на очі набігають сльози. Зараз у нас буде особливий танець. Запрошуємо в центр кола нашу красуню-молоду разом із її татом! А де ж тато молодої? Виходьте, батьку, не соромтеся! Музика стихла. Запала раптова, важка тиша. Гості почали озиратися, витягувати шиї, шукаючи очима батька нареченої. Ті, хто жив на цій вулиці давно, одразу опустили погляди в тарілки. А приїжджі родичі з боку нареченого здивовано перезиралися, не розуміючи, чому ніхто не виходить. Марічка стояла посеред палатки. Її усмішка враз згасла. Вона розгублено глянула на маму, ніби шукаючи порятунку. Орися сиділа бліда, стиснувши під столом долоні і дивилася вниз. Настала незручна тиша. Старший музикант зніяковів, зрозумівши, що ляпнув щось не те, і вже хотів виправитися, та не встиг
Серпневий вечір у селі пахнув скошеною травою, димом від мангалів і пізніми чорнобривцями, які
Вадим — чоловік порядний, він від своєї дитини не відмовиться, він Тетянку не кине. Тому ти повинна повестися як мудра старша сестра і просто відступитися. Не влаштовуй сцен, не ганьби нас перед людьми. — Відступитися? — перепитала Зоряна, відчуваючи, як у грудях стає важко дихати. — Віддати їй свого чоловіка, свій дім, своє життя? — А навіщо тобі ця велика квартира одній? — спокійно, діловим тоном вела далі мати. — Їм із немовлям тут буде зручно. А ми з Тетянкою тобі вже й речі найнеобхідніші зібрали, щоб ти не мучилася. Поживеш поки у нас із батьком у двокімнатній, а далі щось придумаєш. Вадим обіцяв, що без грошей тебе не залишить, допоможе з орендою, якщо захочеш жити окремо. Ось тоді Зоряна й зрозуміла, що в цій кімнаті в неї більше немає родини. Немає чоловіка, немає сестри, немає матері. Усе було вирішено за неї, акуратно спаковано у дві валізи й виставлено за поріг у її власний день народження
Мокрий асфальт за вікном автобуса зливався в суцільну сіру смугу, але Зоряна цього майже
– Не чіпайте цю картину! – Анна так різко підвелася з дивана, що чашка з холодним чаєм перекинулася на килим. – Христинко, будь ласка, не забирай її. Це подарунок Мирослава на нашу річницю.
– Не чіпайте цю картину! – Анна так різко підвелася з дивана, що чашка
Мамо, а що це ви принесли? — здивовано запитав Дмитро. — Ой, синку, та це ж справжня знахідка! — очі Людмили Степанівни аж засвітилися від захвату. — Йшла повз сусідній двір, а там люди винесли до смітників три стільці. Я як глянула — аж завмерла! Це ж натуральне дерево, ще з давніх часів! Зараз таких уже не роблять. Їх тільки трохи підклеїти, лаком покрити — і ціни їм не буде! Олена мовчки подивилася на ті три стільці. Сидіння на них давно провалилися, деревина потемніла. — Людмило Степанівно, може, не варто їх у квартиру заносити? — обережно почала невістка. — У нас і так меблів вистачає, та й запах від них такий… — Оленко, ти ще молода, не розумієшся на справжніх речах! — махнула рукою свекруха. — Зараз усе з тирси ліплять, на два роки не вистачає. А це — вічна класика! Я знайду майстра, він їх до пуття доведе, і буде у вас розкішний гарнітур у вітальні! Стільці поставили в кутку вітальні. Олена промовчала, щоб не псувати настрій ні чоловікові, ні його мамі
— Це ж пам’ять нашого роду, Оленко! Як у тебе рука піднялася таке на
“Ти тільки не ображайся, але Наталю танцювати не запрошуй”, – прошепотів Сергій, побачивши, куди прямує Олег. Та той уже простягнув дівчині руку
Ти тільки не ображайся, але Наталю танцювати не запрошуй», – прошепотів Сергій, побачивши, куди
Артеме, слухай, ми останнім часом майже щовечора разом вечеряємо. Може, ми якось організуємо спільний бюджет на продукти? Або ти заїжджатимеш у магазин дорогою, бо мені самій трохи важкувато й фінансово, і фізично тягати пакети. Артем завмер. Виделка зі шматочком запеченої картоплі зупинилася на півдорозі до рота. Він повільно поклав її на край тарілки, промокнув губи паперовою серветкою й подивився на Софію. — Софіє… — промовив він тихо, з глибоким, майже трагічним сумом у голосі. — Я не очікував почути це саме від тебе. — Що саме? — збентежилася вона. — Я просто запропонувала ділити витрати на їжу. Це ж нормально для дорослих людей. — Це нормально для сусідів по гуртожитку, — м’яко, але твердо заперечив Артем. — А між нами, як мені здавалося, є щось більше. Почуття. Невже ти справді хочеш перевести наші стосунки в площину бухгалтерії? Рахувати, хто скільки з’їв котлет і скільки випив чаю? Софія відчула, як до щік приливає кров. Їй раптом стало соромно. Соромно за те, що вона підняла цю тему, за те, що здалася дріб’язковою, меркантильною жінкою, яка рахує шматки в роті коханого чоловіка. — Я не про котлети, Артеме… — почала вона виправдовуватися. — Я розумію, — він простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю. Долоня в нього була тепла, суха й дуже переконлива. — Ти втомилася. У тебе важкий тиждень. Просто… у мене зараз справді непростий період. Ти ж знаєш про маму
Ранок середи в офісі рекламної агенції починався як завжди. Софія працювала тут старшим редактором
– Та цить ти! Чого розкричався на всю вулицю, немов по небіжчику?! – Тетяна рвучко штовхнула вхідні двері й вискочила на ґанок у самій вовняній хустці поверх старого халата, тримаючи в руці коцюбу.
– Та цить ти! Чого розкричався на всю вулицю, немов по небіжчику?! – Тетяна

You cannot copy content of this page