– 20 тисяч гривень? – здивовано вигукнула я, дивлячись на папірець, який мама нещодавно знайшла у татовій кишені. – Звідки така сума?
Батько, здається, і не збирався відповідати. Він стояв біля нашого старого серванта, порпаючись у власному гаманці, мов не чув мого запитання. Мені аж терпли руки від напруги. Бо я, Андріана, його донька, завжди знала одну просту річ: він на нас економить усе, навіть зайву копійку, зате ніколи не скупиться на свої власні забаганки.
– Тату, це що за рахунок? Ти відкладав ці гроші для родини? – повторюю, намагаючись стримати емоції.
Батько лиш стиснув плечима.
– Не пхай носа, куди не слід, – пробурчав він. – У мене є свої справи.
У той момент я відчула, як у мене щось стискається . Скупість мого батька перейшла всі межі. На нас він економив до крайності, а на себе грошей не шкодував. Не раз чула, як мама обережно натякала, що нам із братом, Денисом, потрібні нові речі. Він лише відказував: “Усе це нісенітниця, одягайте те, що є”. А потім я бачила його в нових сорочках, дорогих туфлях та з елегантними аксесуарами.
Пригадую, як колись ще у школі просила його придбати мені нові кеди. Старі порвалися так, що мені було соромно ходити в них на фізкультуру. Батько тоді мовив: “Андріано, не вигадуй. Латайте. Все одно швидко зношуються”. Але в той же тиждень він придбав собі нову куртку, модну, не з дешевих. Я тоді замовкла, відчула, що сперечатися даремно. Так ми з братом навчилися нічого не просити.
Мій батько завжди повторював: “Гроші – це святе. Хто береже, той має. Життя не для того, щоб витрачати, а для того, щоб відкладати на чорний день”. Ми з Денисом спочатку вірили, що він справді накопичує щось для нашої родини. Мама теж, зціпивши зуби, вважала, що головне – це стабільність. Але з часом вона почала помічати тривожні дзвіночки.
Настала тиша. Мати зітхнула, ніби вже знала, що ось-ось виникне буря. Я сиділа тихо, але щось почало відчувати не так. Батько завжди казав, що треба рахувати кожну копійку, але насправді – його речі завжди були охайними та елегантними. Мама, здавалося, опустила руки, бо кожна суперечка з ним перетворювалася на драму: він гримав, що розуміється на фінансах, а вона мовчки ховала розчарування в собі.
Одного разу я почула, як мама тихо каже йому ввечері на кухні:
– Миколо, діти в розтягнених светрах, а ти щоразу приносиш додому щось дороге… Нам би хоч інколи купити найнеобхідніше.
Він докірливо хитнув головою:
– Ти ж знаєш, що це для серйозних цілей. Хочу, щоб у нас був запас на всяк випадок.
Мама зітхнула:
– А коли вже той “випадок” настане? У нас діти майже виросли, а ти все тримаєшся за свої схованки.
Я тоді підслуховувала, затамувавши подих. У голові крутилися запитання: чи справді він дбає про наше майбутнє, чи то просто егоїзм? І ось, коли натрапила на той папірець із сумою 20 000 гривень, мене ніби кольнуло. Гроші лежали окремо, без пояснень. У нас у холодильнику порожньо, ми економимо на всьому, а він спокійно розпоряджається великими сумами.
Зрештою, мама наважилася діяти. Одного дня, коли я повернулася зі школи, вона сиділа за столом у вітальні, перед нею лежали якісь документи. Вона покликала нас із Денисом, попросила сісти. Здалеку було видно, як у неї трясуться руки.
– Ви вже дорослі, – промовила тихим голосом. – Маю з вами поговорити.
– Мамо, що сталося? – стривожено запитав Денис.
– Я переглядала татову шафу, – зізналася вона. – Спочатку шукала твою куртку для прання, а знайшла отакі… речі.
Мама розклала перед нами три дорогих чоловічих годинники, п’ять брендових краваток, пляшку елітного парфуму. Кожна річ мала власну бирку чи упаковку, вартість яких могла сяgnути місячного бюджету нашої сім’ї. Ми з Денисом перезирнулися. У кімнату зайшов батько й помітив це все, одразу почервонів, ніби зловлений на гарячому.
– Для чого ви копирсаєтеся в моїх речах? – різко спитав він, але голос здригнувся.
Мама підвелася:
– Поясни, чому в нас ледь вистачає на звичайні продукти, а ти купуєш собі предмети розкошів?
Він буркнув щось про інвестиції, мовляв, “я купую з розрахунком, потім перепродам дорожче”. Але з кожною його відмовкою ставало дедалі зрозуміліше, що це банальне потурання власним забаганкам. Що він не збирався вкладати в нашу спільну мрію – ні в освіту для мене й Дениса, ні в ремонт квартири, ні в якісь речі першої потреби. Просто витрачав на себе.
Мене особливо зачепила брехня. Усі ті роки він удавав, що родина – понад усе, а насправді лише збагачував свої “колекції”. Пригадую, як Денис дивився на старенький телефон, який ледве працював, а тато при цьому носив з дому в офіс дві нові моделі, виправдовуючись, що це “для роботи”.
Наша мама тоді не стала лементувати. Вона проковтнула образу та озвучила йому своє рішення:
– Або ти змінюєшся, припиняєш цю свою “економію” за рахунок сім’ї й повертаєш нам бодай щось для нормального життя, або я більше не бачу сенсу терпіти це далі. Денис і Андріана заслуговують на краще.
Батько був приголомшений. Звик, що його “бережливість” ніхто не наважувався ставити під сумнів. Він мовчав, уникаючи маминого погляду. Я бачила, як мама тихо збирає свої думки, як у її очах з’являється блиск рішучості. Вона не хотіла дійти до розлучення, але було очевидно: вона готова на радикальні кроки, якщо він не схаменеться.
На диво, наступного дня батько намагався поводитися лагідніше. Сказав, що розпродасть деякі речі, що були “не дуже потрібні”, і спробує повернути вкладені кошти. Та в мене залишалося багато сумнівів. Бо звичка економити на дітях і своїх близьких, а на себе витрачати, сиділа в ньому глибоко.
Згодом він таки здав частину годинників, але видно було, як йому шкода розлучатися зі своїми цяцьками. А ми з Денисом поїхали купити нарешті собі нові пальта на зиму. Мама ходила крамницею з полегшенням, ніби з її грудей зняли тягар. І, знаєте, бачити мамину посмішку було дорожче за будь-які годинники.
Все ще не впевнена, чи цей компроміс стане справжнім вирішенням. Тато продовжує казати, що “треба думати про майбутнє”, та тепер ми вже знаємо: наше майбутнє – це не лише рахунок у банку чи колекція розкішних дрібничок. Наше майбутнє – це нормальні умови життя, щирі стосунки та взаємна підтримка.
А як ви вважаєте? Чи може людина настільки змінитися, коли скупість стала її другою натурою? Чи варто було мамі вчинити інакше й одразу розірвати наш дім, щоб урятувати нас від його егоїзму? І чи справді гроші можуть бути важливішими за власних дітей, коли на кону – довіра й любов? Мені цікава ваша думка.
