Мій однокласник Петро працював викладачем в технікумі, чесний, щирий, працьовитий, гарна сім’я, двоє діточок…
28 лютого Петро записався до тероборони у невеликому містечку на Львівщині, його, як викладача не мали б мобілізовувати, але сидіти склавши руки було не сила. Крім того нас з Петром переконували, що тероборона буде захищати тільки рідне місто.
В кінці березня нас з Петром мобілізували в ЗСУ, спочатку відправили на навчання, а згодом Харківська, Луганська, Донецькі області. І хоч ми просили командирів дати нам можливість служити разом, але наші дороги розійшлися.
В червні під час відступу з міста Л. Петро зник безвісті… Його дружині надіслали офіційне сповіщення, а я почав шукати свого друга дитинства всіма доступними способами. Дзвонив, питав, просив, але безрезультатно. Була надія, що він в госпіталі чи попав у полон, подруга дружини ходила до якоїсь ворожки і та сказала, що Петро живий, але у важкому стані.
В кінці липня поранили і мене, 5 госпіталів за тиждень і я опинився в лікарні на заході України. Поруч в палаті лежав хлопець з Луганщини, ми якось розговорилися і я показав йому один з дописів дружини Петра в Фейсбуці. Ці дописи розривали моє серце на шматки. Фотографія сім’ї Петра з дружиною і дітками і текст, про те, що Петро їй снився і що вони всі його дуже чекають.
Мій сусід попросив телефон, почав гортати світлини Петра і тоді з сумом сказав, що бачив цього хлопця під час відступу біля міста Л. Був авіаналіт і Петро загинув, там було пекло і померлих ніхто не забирав. Я перепитав його чи він впевнений, а він сказав, що його командир забирав документи вбитих і він може у нього уточнити…
Командир передзвонив через кілька годин, коротка розмова і він почав називати прізвища бійців чиї документи він забрав. Прізвище Петра прозвучало, як вирок…
Щодня, коли я читаю дописи дружини Петра, то хочу зателефонувати їй і розповісти гірку правду, але чи маю я право забирати у неї надію?…
