– 10 років залізного шлюбу? Мій подарунок тобі — розлучення і молода коханка! Ти, Іро, просто засохле дерево, яке має звільнити місце чоловікові в самому соку!» Він прийшов, щоб урочисто мене добити, але його цинічний «подарунок» став моїм квітком у свободу. Що змусило його замовкнути і побліднути, коли в моїх очах зник біль, і з’явилася цілком конкретна думка: «Розділ майна? Ти серйозно?
Десять років. Ціле десятиліття спільного життя. Здавалося, це термін, який уже ніщо не може похитнути. Ірина стояла на кухні, помішуючи соус для пасти, його улюблений, і по щоці ненароком скотилася сльоза. Не від горя, ні, від спогадів, що наринули.
Ось вони, молоді й голодні, сидять на підлозі в першій орендованій однокімнатній квартирі в Києві з однією тарілкою макаронів на двох. Ось він, уже більш упевнений у собі, тримає її руку в пологовому залі, де вони втратили свого так і не народженого сина. Ось вони піднімають келихи за новосілля в цій самій квартирі, у яку вклали і душу, і всі свої сили та заощадження. Ці стіни пам’ятали їхній сміх, їхні сварки, їхні тихі вечори та їхні взаємні обіцянки пережити все.
Ірина накрила на стіл, поставила свічку. Не діаманти, звичайно, але найдорожчий шматок м’яса, який вона могла собі дозволити, і те саме вино, яке вони пили в день весілля. Сьогодні їхній день — 10 років. Залізне весілля. Кажуть, такі шлюби вже не розбити.
Задзвонив дверний дзвінок. Серце йокнуло від радісного передчуття.
– Зі святом, коханий…» — почала Ірина, розчиняючи двері, й завмерла.
На порозі стояв Максим, її чоловік, але не сам. Поруч із ним, як тінь, вивищувалася його мати, Валентина Іванівна. Вираз обличчя в чоловіка був дивний, відчужений, ніби він прийшов на ділові переговори. А у свекрухи — те саме, знайоме до болю, поєднання зверхності й жаги до видовища.
– Мамо, що трапилося?» — запитала Ірина. — Може, з батьком щось?
– Мовчи, — кинула Валентина Іванівна, відштовхуючи невістку.
Вони мовчки пройшли у вітальню, не знявши взуття. Максим зупинився посеред кімнати. Його погляд ковзнув по накритому столу, і в його очах Ірина прочитала роздратування.
– Іро, досить цей цирк влаштовувати», — різко почав він. — Давай без зайвих емоцій.
– Який цирк? Максиме, сьогодні наша річниця. 10 років.
– Я знаю, яка сьогодні річниця, — він перебив її. — І я приготував тобі подарунок.
Він дістав із кишені довгий білий конверт. Ірина взяла його. Усередині був складений аркуш паперу. Погляд одразу вихопив страшні слова: «Позовна заява про розірвання шлюбу».
– Що це? — видавила Ірина пошепки. — Невдалий жарт, Максе.
– Жарти скінчилися, Іро. Набридло. Усе, досить.
– Що набридло? Говори прямо. У тебе є інша?
– Є, — відрізав він. — І вона молода й гарна. А ти?
Його погляд ковзнув по ній із відвертим гидливим жалем.
– Ти як засохле дерево. Ні барв, ні життя. Одні обов’язки та закиди.
Від його слів стало фізично боляче. Ірина відступила.
— Ну що ти, Ірочко, не роби такі очі, — солодко промовила Валентина Іванівна, підходячи ближче. — Максимка шкода, він цвіте. Чоловік у самому соку. А ти? Ну що з тебе взяти? І дітей нормальних народити не змогла. Так, один викидень. Звільни місце, мила. Не чіпляйся.
Ірина закричала на всю квартиру:
– Вийдіть звідси!
Максим знизав плечима і пішов до виходу. Його мати, кинувши на неї останній тріумфуючий погляд, попрямувала за ним. Двері зачинилися.
Ірина залишилася сама. Посеред вітальні з позовною заявою в руці. Десять років. Виявляється, розбити можна все, що завгодно.
Вона сиділа на підлозі, притиснувшись спиною до дивана. Голоси — «засохле дерево», «звільни місце» — кололи свідомість. Вона почувалася викинутою.
Потім погляд упав на позовну заяву, що валялася на підлозі. Позовна заява. Суд. Поділ майна.
Майно. Немов струмом ударило. Квартира.
Ірина схопилася на ноги. Серце заколотилося в грудях. Не страх. Ні. Холодна, твереза, пекуча ясність.
Ясність була гіркою, як полин. Три роки тому, коли вони купували цю двокімнатну квартиру на Виноградарі, Максим наполіг на оформленні права власності 50/50.
«Ми ж сім’я, Іро. Ти вкладаєш свої заощадження, я свої. Все порівну. Це ж наш дім», — говорив він тоді.
Заощадження, про які він говорив, були грошима, які Ірина отримала від продажу маленької квартири бабусі. Це була більша частина першого внеску. Але Максим мав рацію, вона теж вірила в «наш дім».
Ірина підійшла до столу, на якому стояли її святкові страви. Вона вимкнула свічку, щоб не було зайвого драматизму. Зібрала пасту і м’ясо в контейнери. Їй треба було діяти. Швидко і без сліз.
Вона знайшла свідоцтво про шлюб, свідоцтво про право власності. Потім одяглася, взяла ключі від машини (тієї, яку Максим купив пів року тому, оформивши на себе, хоча й користувалися обидва), і, незважаючи на пізню годину, вийшла з квартири.
О 2:30 ночі вона приїхала до своєї найкращої подруги, Каті, юриста за фахом. Катя працювала в невеликій адвокатській конторі.
– Максим подав на розлучення? Сьогодні? У річницю? — Катя, у білій футболці та з чашкою кави, не могла повірити.
– З мамою. Прийшли як до суду. Сказав, що я засохле дерево, а він у соку, — Ірина спробувала посміхнутися, але вийшло криво. — Катю, мені потрібен план. Він подав позов із вимогою поділу майна. Я хочу цю квартиру. І я хочу, щоб йому було максимально неприємно.
Катя насупилася, переглядаючи документи.
— Квартира 50/50, куплена в шлюбі. Поділ по закону. Але… — Вона на мить замислилася.
— Яка частка була твоїми особистими коштами від продажу бабусиної квартири?
— Близько 35% від загальної вартості. Я дала 30 тисяч доларів, він — 15.
— Ось! Іро, він допустив фатальну помилку, — Катя раптом ожила. — По-перше, ми подаємо зустрічний позов. Ти вимагаєш визнати 35% квартири своєю особистою приватною власністю, яка не підлягає поділу, бо це кошти від продажу майна, успадкованого до шлюбу. Тобто ми ділимо лише решту 65%.
— Це можливо?
Можливо, якщо збереглися банківські виписки або договір купівлі-продажу бабусиної квартири, що підтверджує збіг у часі продажу і першого внеску».
Ірина відчула приплив сил.
— Документи десь є! І на бабусину квартиру, і на банківський переказ!
— Чудово. Це значить, у кращому випадку ти отримуєш 35% + половину від 65%, тобто 67,5% квартири. У гіршому — 50%, але ми боротимемося. По-друге, його автомобіль.
— Він оформлений на нього. Куплений пів року тому.
— Значить, це спільне майно. Ми вимагаємо компенсацію половини його вартості. По-третє, ти повинна діяти негайно.
Наступного ранку Ірина діяла бездоганно. Вона не відчинила двері ні Максиму, ні Валентині Іванівні, які о 9-й ранку влаштували справжній скандал на сходовому майданчику.
— Відчиняй, ти, нерозумна жінко! Я твою матір навчу, як із моїм сином розмовляти! — кричала свекруха.
— Вона не відчиняє! Ми запізнюємося на роботу! — стогнав Максим.
Ірина відповіла через двері, чітко і голосно:
– Максиме, я прийму твою позовну заяву. Сьогодні я подаю заяву про розлучення і зустрічний позов про розділ майна. Твої речі я зібрала. Вони в камері схову №17 на залізничному вокзалі. Код: 102030. Чек-квитанція на ключах від твоєї машини. Забирай. Якщо не забереш до вечора, я відправлю їх тобі “Новою поштою” на адресу Валентини Іванівни. Безкоштовно. З найкращими побажаннями.
Настала мертва тиша. Потім шалене гарчання свекрухи:
– Які речі?! Яка камера схову?!
Максим прохрипів:
– Іро, що за дурниці? Поговоримо!
– Говоритимемо через адвокатів, — відрізала Ірина. — І більше не приходь. Це мій дім.
Вона почула, як двері їхнього авто глухо грюкнули. Вони поїхали. Ірина підійшла до вікна й усміхнулася. Перший, найважчий, крок зроблено.
Вона знала, що саме зараз відбувається у Максима в голові. Він був упевнений, що Ірина буде плакати, благати, клястися, що змінить своє «засохле дерево» на «квітучу троянду». А вона просто… виселила його на вокзал. Разом із його трусами, шкарпетками й улюбленою пастою з холодильника.
Цього ж дня Катя подала позов. Ірина подбала про головне: у позові було зазначено не лише вимогу поділу квартири з виділенням особистої частки, а й вимогу про заборону відчуження автомобіля та накладення арешту на спільне майно.
Минув тиждень. Максим кілька разів дзвонив, його тон змінювався від обурення до жалюгідного лементу.
«Іро, це жорстоко! Я не розумію, що на тебе найшло!»
«Я був п’яний, я не хотів тебе образити!»
«Я просив у матері вибачення за те, що вона тобі сказала!» (Ірина не вірила жодному слову).
Але коли він отримав копію позовної заяви та ухвали суду про арешт його автомобіля (який він уже збирався продати, щоб зняти собі нову «холостяцьку» квартиру), його тон став істеричним.
— Ірино, що ти робиш?! Ти ж руйнуєш моє життя! Мені на роботу нічим їздити!
— Твоє життя, Максиме, ти зруйнував сам, — холодно відповіла Ірина. — Засохле дерево вирішило захистити свою територію від чоловіка в соку. А щодо машини: продаси її після рішення суду. Половина — моя. Це ціна за засохле дерево.
Максим не витримав і поклав слухавку.
Лариса Юріївна наступного дня влаштувала справжній терористичний дзвінок.
— Ти знаєш, скільки коштує та камера схову на вокзалі?! Мій син платив за кожен день, бо не мав часу одразу забрати! Ти що, донька диявола?!
– Ларисо Юріївно, я лише допомогла вам обом, — із посмішкою відповіла Ірина. — Ви ж так хотіли, щоб Сергій мав свободу, а я звільнила місце. А ціна за камеру схову — це лише дрібниці в порівнянні з його новою свободою. Я вас вітаю. І, до речі, не дзвоніть мені більше.
Судовий процес тривав майже три місяці. Було важко, але Катя була чудовим адвокатом. Їм вдалося довести, що значна частина коштів на квартиру була особистою власністю Ірини.
Результат був вражаючим:
1.Розлучення оформлено.
2.Ірина отримала 70% вартості квартири. Їй залишалася квартира, а Максим мав отримати від неї грошову компенсацію за свою частину.
3.Максим, попри всі його спроби приховати справжню вартість машини, був зобов’язаний виплатити Ірині половину ринкової вартості авто, як спільно нажитого майна.
У день, коли рішення суду набрало чинності, Ірина отримала електронний лист від Максима. Він був короткий:
«Ти перемогла. Це жорстоко. Ти навіть не дала мені шансу. Але я забираю свої слова про тебе. Бажаю тобі щастя».
Ірина лише усміхнулася. Це не жорстокість. Це справедливість.
Вона продала старі меблі, які нагадували про спільне життя. Зробила на кухні свій ремонт, перефарбувавши стіни в яскравий лавандовий колір. Придбала великий, м’який, теракотовий диван, який Максим би ніколи не дозволив.
Вона повернулася до свого хобі, яке закинула в шлюбі — фотографії. Записалася на курси та почала знімати весільні церемонії. Іронічно? Можливо. Але вона могла бачити справжнє щастя, не те фальшиве, яке було в неї.
Через пів року, коли життя Ірини вже налагодилося, і вона нарешті відчула себе цілісною, Катя запросила її на вечірку до спільного друга, Дмитра, який щойно повернувся з довгого відрядження.
Дмитро виявився архітектором. Він був спокійним, уважним і мав добру усмішку. Вони проговорили весь вечір про старі будинки, про мандрівки та про… лавандовий колір.
— Знаєш, — сказав Дмитро, проводжаючи її додому, — я завжди мріяв спроєктувати будинок, де буде садочок із найніжнішими квітами. І щоб там було багато світла.
Ірина засміялася.
– Знаєш, я щойно зробила ремонт у своїй квартирі. У мене на кухні тепер справжній квітучий сад.
Вона більше не була «засохлим деревом». Вона була жінкою, яка, пройшовши крізь залізне випробування, розквітла, отримавши свій шматок землі й надії. Максим отримав свою свободу і порожнечу. А Ірина — новий початок. Зрозумівши, що інколи найкращий подарунок на річницю — це свобода, яку дає розлучення, і сила, яку дає справедливість.
