Події
“Я залишала їх ще такими дітьми, а застала дорослими й чужими мені людьми”: кpик душі заробітчанки розділив думки українців

В мережі спричинила бурхливу дискусію сповідь української заробітчанки Марії Чумало зі Львівщини, яка розповідає про те, як тривала відсутність в рідній країні заради забезпеченого майбутнього дітей позбавила її родини.

Обговорення розгорнулось під постом засновника Українського інституту майбутнього Юрія Романенка у Facebook, передає “Обозреватель”.

Поділившись історією жінки, він зазначив, що, на його думку, виховання дітей вимагає особистої участі, тому, якщо людина не робить цього, то нарікати може лише на саму себе.

“Взагалі, в цій ситуації яскраво видно класичну українську установку “все для дітей”, під якою мається на увазі героїчна самопожертва, яку потім чада повинні цінувати. А реальність проста: по-перше, нерозумно зводити життя до одних дітей, оскільки якщо ти сам не цінуєш своє життя, то як діти навчаться цінувати твоє? По-друге, нерозумно очікувати, що діти будуть дивитися на світ і тебе твоїми очима, якщо 10 років вони тебе не бачили і їх світогляд формували інші люди. Тому, дивно, коли батьки очікують зворотного в надії, що гроші можуть компенсувати участь у вихованні”, — зазначає Романенко.

Читайте також: Нюанси реформи: як отримати українську пенсію заробітчанам(відео)

На його думку, героїня сповіді втратила все, що мала, через те, що обрала для себе в житті неправильну роль рятівниці і не зважилася докорінно змінити власне життя.

Варто зазначити, що у коментарях під постом думки розділилися: одні люди звинувачують її у втраті довіри дітей і у звиканні жити без них, що характерно багатьом трудовим мігрантам (дехто взагалі наголошує на тому, що діти просто виросли, а не відмовилися від матері), а інші вважають Чумало жертвою ситуації.

“Вона кинула дітей. А тепер чекає любові від них”, “Діти виросли і у них почалося своє життя. Абсолютно все те ж саме могло б бути, якби залишилася мати в Україні”, “Знаю таких заробітчанок, до речі багато. Поживши в Італії, розуміють, що тут жити набагато краще, ніж в Україні, і переконують себе, що тепер треба заробити на навчання дітям, потім на квартиру, потім на онуків. Хтось знаходить собі чоловіка-італійця, мені не сильно їх шкода. Одній такій якось сказала: “Повертайся, ти зі своєю професією знайдеш роботу вдома, і діти скучили”. Так ні, не хоче, а на дітей скаржиться, що не радіють її рідкісним появам вдома”.

“Гроші ніколи не замінять спілкування, довірливі бесіди, поради батьків. В решті решт дитина просто потребує любові і підтримки. А в наш час це не так вже й важко, навіть якщо ви далеко”, “Якщо вона так любить сім’ю і б’ється як риба об лід, щоб усім її забезпечити, то чому за ці роки не могла вибратися, щоб відвідати її — не такі вже й дорогі квитки економ-класу, аби хоча б раз на рік або через рік відвідувати родину. А то так ось зайти і дочку не впізнати, бо давно не бачила — якось не віриться в гарячі почуття матері”, — зазначають ті, хто критикує заробітчанку.

Нижче наводимо повний текст проникливої сповіді заробітчанки Марії Чумало без змін.

Заради рідних я б гори звернула. За кордон поїхати мене змусили злидні. Чоловік-алкoгoлік, кадрове скорочення на заводi. Як жити? А діти підростали i вимагали підтримки. Заробити грошi на все було важко. А заради рідних я б гори звернула. Тому й поїхала за моря. Перший рік заробітків без рідних, без дітей був важким. Кожного дня я тинялась вилицями Iталії в пошуках роботи. На виїзд позичила чималу суму. Її треба було повернути. Вночі в чужій квартирi в чужій країнi мені не вдавалось очей зімкнути.

Було нестримне бажання зателефонувати додому — там донька i син, старенька сива мати. Хотiлось почути їх: “Мамо, ми тебе любимо i чекаємо додому!” Але, на жаль, не мала можливості. На таку розкіш не було ні копієчки. Вдень прибирала панські будинки, ввечері в ресторанi як офіціантка підносила тим панам вечерю на підносi.

Коли чула голос дiтей, то була єдина радiсна мить. Спочатку телефонувала тiльки раз на два тижнi, потiм частіше. Весь тиждень я жила лише однією хвилиною, коли почую своїх діток. Вся в роботi, з ганчірками i підносами в руках, я забула про українські злидні, звикла до чужини i презирливих поглядiв чужих мені людей, що платять грошi.

Аби поїхати додому, працювала 5 рокiв. Адже вибратись з чужої країни можна, лише офіційно влаштувавшись на роботi. А я працювала в італійських синьйорiв. Якби поїхала до дітей, то вже б ніколи не повернулась в Iталію вдруге. Для мене це означало повернутись до злиднів i напівголодних українських буднів. Тому й не приїжджала. Але кожного місяця зi своєї зарплати половину суми я висилала дітям i мамi на проживання. Хотіла, щоб вони ні в чому не знали відмови.

Тим часом чоловік зовсім спився, оковита вкрала його в мене. Так триває й досі. Скільки не пробували вилiкувати — нічого не вдавалось. Вживати спиртне він почав також не від доброго життя, не від меду. Коли нас скоротили з заводу, я поїхала за кордон, а він вдався до чарки. От чому так? Чому жінки все повинні тягти на собі?

“Мамо, не їдь!”. Після довгих 5 рокiв я нарешті ступила на рідну землю i готова була її цілувати. Мене зустріли родичi й діти. Ту радість я пам’ятаю досі. Сльози, що тоді лились з моїх очей, були як ніколи солодкими. Так плакати була готова все життя. Моя доня саме закінчувала школу, а син одружився. Дениско привів до хати молоду вагiтну дружину, тож скоро я стану бабусею!

Моя Даринка була найкрасивiшою випускницею в школi. Гарна темноволоса дiвчинка, струнка i дзвiнка. Пам’ятаю, ще з дитинства виспiвувала лялькам колисковi. Приємно здивувала мене своєю нiжнiстю i турботливiстю. Я вперше зрозумiла, що вона виросла.

Але час на рiднiй землi минув так швидко, що й оглянутись не встигла. Я мала лише мiсяць вiдпустки. Кожного ранку згадувала, що слiд вертатись на чужину, аби заробити грошей, вивести в люди доньку, вивчити мою любу Дариночку.

Загрузка...

В день мого від’їзду всі плакали. Найболючіше було дивитись у глибокі, мокрi від сліз очі доньки. Вона за місяць встигла звикнути до маминого тепла i турботи, без якого росла з дванадцяти рокiв. Але ж тепер донька майже доросла, а я ще трохи попрацюю, щоб вона жила як люди. “Мамо, не їдь!” — благала вона. Але я вважала, що мушу. Виросте, то й подякує. Вже в автобусi, який вiз мене до Риму, я подумала, що підтримую дітей матеріально, але нищу морально. I так мені було гірко, що готова була вистрибнути i вернутись до дітей. Не повернулася.

Тільки-но приїхала в Iталію вдруге, з дому почали надходити сумні звістки. Мама злягла, не встає. Але їй потрібні ліки, i я, зціпивши зуби, працювала. I молилась, щоб матуся видужала, не покинула нас. Але через три місяці мама помepла, діти втратили свою бабусю. А вона ж так про них піклувалась, так їх любила. Вже тоді я знала, що все буде по-іншому.

Втiм, життя тривало. Донька вступила до університету. Поїхала у велике місто. Кожного місяця я висилала їй грошi на оренду квартири, на навчання, одяг, на все, що просила. Але з часом суми збільшувались. Їй усе мало i мало. Коли я телефонувала, то на іншому кінці було чути радість i гамір компанії.

А потім Дениско розповів, що моя донечка куpить, п’є алкoгoльні напої, має багато друзiв, додому приїжджати навіть не думає. Почувши таку звістку, думала одразу їхати додому, рятувати дитину. Але ж це не вихід! Даринка доросла, не за руку ж її тримати? Що я зроблю, коли навіть поруч буду? Я подумала, що це все минеться. Молода ще, недосвідчена, а тут — велике місто з його спокусами. Хто ж не хоче веселого студентського життя? Ні, моя Дарина не така, вона не зіб’ється з дороги.

Але я все одно хвилювалась. Часто телефонувала донечці, розпитувала. Але ж хіба то справжня розмова? Я не бачу її очей, чую лише радісний голос. Згодом нашi розмови стали рідкістю. Дарина не піднiмала трубки, не відповідала на мої запитання, все відмовчувалась.

В аеропорту ніхто не зустрів. Так минуло ще п’ять рокiв. Десять довгих рокiв я провела на чужині. На ріднiй землі за весь час була лише раз, коли моя доня закінчувала школу. Тоді це ще зовсім мале дівча було моїм. Дарина чекала приїзду, привітно щебетала та обіймала мене. Так міцно i ніжно, як тільки може обіймати доня свою дорогу матусю. Цього року я вже вирiшила повертатись додому назавжди. Наче є копійка, хоч i не так багато, як хочеться, але ж проживемо!

Чекала в аеропорту на рідних. Всіх зустрічали теплими обіймами, а я стояла сама-самiсінька. Тоді лив холодний дощ i дув пронизливий вiтер. У мене на серці було так само. Не знала, куди подітися. Самотужки дісталась додому. Тут i син з дружиною, i внук. У них своя сім’я. Мами вже нікому не треба. Все про себе піклуються.

Доньки вдома я не застала. Наступного дня її також не було. Аж тут син i розповідає, що вона вже півроку додому анi ногою не ступала. Я, схвильована, зiбралась їхати до неї. Думаю, одразу й подивлюсь, на що давала стільки грошей, зароблених важкою працею i потом. Двері відчинила струнка дівчина з розтріпаним волоссям. Я не впізнала своєї дитини! Спочатку хотіла переконати себе в тому, що помилилась помешканням. Аж ні — це моя Дарина. А вона мовчки дивилась на мене кілька секунд, а тоді спитала: “Ви хто?” Я не могла повірити — рідна донька мене не впізнає! Та невже я так змінилася? А фотографії? Я ж надсилала їх!

Виявилось, що в Даринки вже зовсім інше життя. Свiй побут i квадратні метри ділить з дорослим чоловіком. Йому поза тридцять. Роботи в нього немає — тільки підробіток на будівництвi. Донечка лише закінчує університет. Втім, чи отримає вона диплом? На заняттях востаннє була тоді, коли й у рiднiй хатi. На моє запрошення приїхати додому i побути трішки з мамою не відповіла. Вже не моя маленька дівчинка ніжно i ласкаво подивилась на свого співмешканця, мовляв, я його не залишу. Я ніколи не забуду того погляду.

Не можу зрозуміти, як настав той момент, коли я втратила дітей. Досі не знаю, куди поділись мої малята. Я залишала їх ще такими дітьми, а застала дорослими й чужими мені людьми. Того вечора я не залишалась ночувати в дочки. Вона й не просила. Вдома я проплакала цілу ніч, а на ранок на моїй головi побільшало сивого волосся. Такого заробітчанського хліба не бажаю більш нікому. Відстань розділяє рідних людей, забирає сімейні цінності, руйнує сім’ї. Не знаю, чи вдасться мені коли-небудь відшукати в Даринцi свою донечку. Адже я сама її залишила в той час, коли вона так сильно потребувала мами.

Реклама

Реклама

Related Post

facebook