Дозвілля
Не ходіть, дівчата, до ворожок: на мене дивилися очі, сповнені відчаю, туги і безнадії,

А слухайте свого серця Свою знайому Світлану я не бачила кілька літ. Вона якось швиденько вискочила заміж і поїхала до іншого міста. Всі дивувалися, як вона могла покинути Сергія, з яким уже давно зустрічалася, і прийняти пропозицію іншого. Та коли я її нещодавно побачила, навіть не знала що сказати: чи співчувати, чи шкодувати. На мене дивилися очі, сповнені відчаю, туги і безнадії, пише видання “Вісник”.

– Що трапилося? У тебе гopе? – не стрималася я. – У мене дуpдом, – відповіла стиха Світлана. – Точніше, я намагаюся від нього втекти. І розповіла таке…

Світлани – велика любителька воpoжок й екстpaсенсів. Вступала до вузу – її мама одразу побігла до бабці, що жила неподалік, щоб та кинула на картах, чи донька матиме успіх. Стара ствердно кивнула, зазначивши, щоб у гуртожиток дівчина не поселялася, бо згyбна компанія. І батьки Світлани аж три роки збирали копійка до копійки, щоб оплатити доччину квартиру. Правда, наприкінці навчання дівчина все ж перебралася жити в гуртожиток до дівчат, з якими дружила. Ті підсміювалися, мовляв, чи не страшно їй зі «згубною компанією»? Але Світлани ствердно казала: все треба перевіряти.

Бігла вона до «віщунів» й тоді, коли збиралася з подругами на відпочинок. Молодий воpoжбит, який для солідності відростив собі довгі коси, довго вдивлявся у якесь зоряне коло на папері, почухав потилицю і мовив: – Вам треба їхати не чотирнадцятого, а п’ятнадцятого червня. Так треба. Тоді безпечніше… І Світлана стрімголов мчала до дівчат, щоб переконати їх обміняти квитки на інше число. Ті злилися, казали, що вона потихеньку з глузду сходить, але все ж потім згоджувалися.

Та все змінилося тоді, коли Світлани зустріла його – Сергія. Хлопець одразу причарував дівчину. І вони стали зустрічатися. Сергій навчався у тому ж вузі. Подруги раділи, адже молоді люди були гарною парою. Білява Світлана і чорнявий Сергій. Одного разу він напросився поїхати в гості до дівчини додому. Вона погодилася. Незабаром поїхали. Мама розпитала жениха доньки про батьків, про його плани на майбутнє і прошепотіла Світлані, коли та уже збиралася в дорогу: «Що хоч думай, але він тобі не пара… Що ти з ним наживеш? Одні злидні. Не пара…»

Дорогою Світлана більше мовчала. Вона все обдумувала сказані мамою слова, адже дуже її любила. І десь у глибині душі засумнівалася в своїх почуттях до коханого. Тож наступного дня вже побігла до знайомої бабці, яка їй не раз ворожила. Та розклала карти, запалила якесь запаморочливе зілля і шепелявим голосом промовила: – Не твій він. І ти не його. За місяць будеш з іншим, він давно вже за тобою побивається. Заздрить твоєму теперішньому. Ото він твоя доля.

Світлану від таких слів як окропом обдало. І вона вискочила з квартири старої ворожки. Та кричала навздогін: – Та почекай! Це ще не все… – але дівчина тих слів уже не чула. Вона не могла уявити, як то вона може бути без Сергія? Бабця постояла в дверях, дивлячись, як збігає сходами вниз дівка, і мовила сама до себе: – Але та доля, дурненька, прилипне до тебе не на все життя. Воно ж бо по-іншому поверне.

З того дня Світлана ходила, наче у воду опущена. Хоч як не намагався Сергій допитатися, що ж трапилося, але дівчина перетворювалася на снігову королеву: мовчазну, холодну, загадкову. Вона все більше уникала хлопця, з’являлася на танцях хіба що з подругами. Сергій не міг зрозуміти, що ж сталося.

Одного разу, коли Світлана прийшла на дискотеку, її одразу біля дверей перехопив інший – Андрій, якого вона й раніше знала – далі привітань справа не рухалася. Посміливішав молодик, очевидно, коли побачив Світлану саму. – Привіт! Потанцюємо? – і вже потягнув дівчину до вальсу. Поводився наполегливо, і не встигла вона й слово мовити, як кавалер випалив: – То що, Сергій уже в минулому? Сьогодні я веду тебе до бару, згода? А давай втечемо від твоїх подруг-щебетух? Світлана посміхнулася і, на диво собі, кивнула.

Тож після вальсу Андрій, міцно тримаючи дівчину за руку, вів її до ресторану. Був вечір при свічках, прогулянка містом, поцілунки при місяцеві. Світлані вдарило в голову хмільне вино, і вона добре не могла усвідомити, що ж відбувається. Пам’ятає, що Андрій, притулившись устами до її вушка, шептав: – Все одно будеш моєю. Тільки моєю, чуєш. Я давно хочу тільки тебе. Давай одружимося? – сопів, як міг, і все тягнув Світлану до свого під’їзду.

Тієї ночі вона в гуртожитку не ночувала. Прокинувшись в обіймах нового жениха, аж злякалася. Розплакалася. Андрій, поцілувавши дівчину в огoлене плече, мовив: – Все, все. Ти моя. Весілля справимо за два місяці. Цими вихідними їдемо до твоїх батьків. Знайомитися! Настирливості жениха мама Світлани тільки подивувалася. Але все це списала на його любов, а не нахабство. Тож весілля й справді відбулося за два місяці у селі Світлани.

Шoковані цими швидкоплинними подіями були й подруги нареченої. А Сергій був у розпачі, коли йому сповістили про те, що його кохана виходить заміж за іншого. Та ще більше всі здивувалися, коли подружжя за кілька місяців виїхало до іншого міста продовжувати навчання і працювати. Світлана все менше телефонувала подругам. Вони тільки через три роки дізналися, що Світлана народила донечку. Ще під час вагiтності її чоловік як з ланцюга зірвався: міг прийти додому п’янuй, привести додому веселу компанію, а інколи й взагалі ночував невідомо де. – Я зайнятий, ти ж знаєш, що я працюю у солідній фірмі, інколи й допізна треба затриматися, – спокійно пояснював дружині.

Коли на світ з’явилося маля, це спочатку молодого татуся тішило. Але недовго: одного разу, коли дитина заплакала, він вдapив Світлану по обличчю: – Що, не можеш втихомирити? Бач, я працюю, вона заважає– А я тебе геть не знаю– мовила ошелешена дружина і, схопивши дитину на руки, зачинилася на кухні. – А як ти могла мене взнати, коли в першу ж ніч у ліжко зі мною вляглася– долинуло до Світлани.

Читайте також: Життя, розтоптане дітьми: до себе у місто так жодного разу й не запросили

Як же в той вечір вона картала себе за те поспішне рішення, як картала. У роздумах минув ще один рік, а сімейне життя все більше poзбивалося на друзки. Та чи й було воно насправді? І Світлана наважилася зателефонувати до подруги. «Хочу приїхати», – ледь вимовила. «Звичайно, бери й донечку», – защебетала та щасливо. – А як Сергій? – Працює на одному з підприємств. З нього вийшов успішний спеціаліст. До речі. Не одружений – на другому кінці вже поклали слухавку.

Світлана все ж приїхала у місто, де навчалася. Донечку відвезла до мами в село, а сама вирішила зустрітися з подругами. Змарніла, зажурена, схудла – видно, що жіночого щастя не зазнала. За столиком у кафе вона й розповіла про невдале заміжжя: – Я уже розлучена. Андрій не був проти, щоб жити окремо. Якось спокійно до всього поставився, видно, у нього є на роботі інша. Але як би там не було, я переконалася: не ходіть, дівчата, до ворожок. А слухайте свого серця.

Подруги, перезирнувшись, усміхнулися і подивилися десь поза Світланиною спиною. Оглянулася і вона. А там стояв Сергій з великим букетом квітів. Її Сергій. Вперше за ці роки вона щиро розсміялася. І заплакала!

Реклама

Реклама

Related Post

facebook