Події
Мама Лана

“Хочу, аби ти стала хрещеною матір’ю моєї донечки», — фраза, яку вимовила ще вагітна подруга Галя, дзвенить у Світланиній пам’яті, неначе мелодія, ось уже двадцять п’ятий рік… тоді Світлана аж розплакалася від розчулення. І поспішила відмовитися, бо яка, мовляв, хрещена, із бездітної жінки. Проте Галина, з котрою вони підтримували тісні стосунки ще з університету, наполягла. «відмовлятися не можна, — сказала. — а по-друге, я не маю іншої кандидатури на хрещену для нашої дитинки. Ти — єдина і найкраща».

Світлана досі чітко пам’ятає, як стояла перед вівтарем, тримаючи на руках крихітне чуже щастячко. Хоча, чому чуже? Священик сказав, що перед Господом відповідальна за дитину саме хрещена матір. А чи є важливіше й вище покликання? Вона тоді так щиро промовляла «Вірую…», так лагідно пригортала згорточок до грудей. А коли в хрещеного на руках дитинка починала плакати, Світлана клала в її маленьку долоньку свій палець — і похресниця миттєво заспокоювалася…

Пригадує Світлана, як під час таїнства хрещення блискотіли від сліз очі її чоловіка Андрія і як ввечері після хрестин він сказав їй: «Бог почув наші молитви. Тепер і ми маємо донечку. Я хоч і не хрещений, але допомагатиму тобі ростити її, як рідну…» Тоді Світлані хотілося стати перед Андрієм на коліна й цілувати йому ноги. Із вдячності, що не покинув, коли з’ясувалося, що вона не зможе народити йому дитинку. І з поваги бездонної до нього, як до людини. А найперше — з великої любові. Вона любила його так, що готова була віддати іншій жінці, котра подарувала б йому нащадків. Чесно. Світлана розповідала про це подрузі Галині, а та закочувала очі й видихала: «Ти, Ланко, свята жінка! Я б так не змогла…»

Читайте також: Хрещення дітей: кому не можна бути хресними батьками

Тож коли Галя через п’ятнадцять років після першої дитини народила другу, вирішила взяти Світлану за хрещену. Бо ж, кажуть, за кумів треба вибирати найкращих, найпорядніших, адже хрещеники часто зростають схожими на них.

…І Оленка справді виросла схожою на свою хрещену: такою ж співчутливою, творчою, справедливою і впертою. Інколи Галя справді дивувалася, бо в їхніх із чоловіковою родинах ані настільки творчих, ані таких упертих не було. Оленка в дев’ятому класі вирішила піти з математичної гімназії до школи мистецтв. А потім наперекір батькам таки вивчилася на дизайнера. І на першому місці роботи, куди потрапила на конкурсній основі, одна з понад двісті претендентів, зустріла свою долю…

…Світлана Миколаївна аж здригнулася, коли на вишиття впала сльоза. Звісно що сльоза радості, адже її Оленочка за два дні виходить заміж. І саме для неї, найдорожчої і єдиної похресниці, вона вишиває весільний рушник. Багатий такий, всуціль зашитий червоними нитками. Лише де-не-де вкраплені чорні — для виразності. Бо й у житті так є: якби не було смутку, люди не вміли б щиро радіти; якби не було розчарувань, не відчували б сповна смаку щастя…

«У пору нашої з мамою молодості кожна порядна наречена вишивала собі весільний рушник сама», — намагалася делікатно відмовитися від такої почесної місії хрещена. Але похресниця наполягала: «Я не вмію так, як ти. І завжди думатиму, як би швидше скінчити. А ти думатимеш про моє щастя. Тому саме ти повинна вишивати цей рушник».

Оленка зверталася до хрещеної на «ти», як тато з мамою. Так повелося змалку. «Не можу «викати» рідним людям, — відмахувалася від зауважень. — Мама Лана — моя подружка. Точніше, друг. А друзям не «викають».

Світлана й справді стала похресниці подругою. Вони розуміли одна одну з півслова. Здавалося, відчували одна одну з півдумки. Тому для Оленки було принципово важливо стати зі своїм коханим на рушничок щастя, вишитий руками хрещеної. Бо Світлана в кожен хрестик вкладала свою материнську любов до похресниці. А ще уявляла майбутню Оленчину сім’ю, просила в Господа для неї міцного здоров’я і гарних діток. Бо доброго чоловіка вже випросила.

До речі, Оленка спершу познайомила його з хрещеною, а потім уже з рідною мамою. Тільки після того, як мама Лана схвалила її вибір, вдаючи, що він не став для неї несподіванкою: «А ти, Оленочко, й не могла вибрати собі не найкращого…» І дядько Андрій теж задоволено підморгнув дівчині.

Читайте також: Катастрофа моєї душi...

…Вишиваючи останні рядочки, Світлана Миколаївна пригадувала, як Оленка стала першокласницею, як уперше закохалася й прибігла до неї за порадою… Як вона, найкраща хрещена, подарувала найкращій похресниці кошеня всупереч забороні батьків… Пригадувала, як вони разом відпочивали на морі, як шили сукню на випускний бал, як складала Оленка ЗНО, а вона молилася в крихітній церквиці через дорогу від школи, як у ній закипала нервова напруга…

— Андрійку, — покликала чоловіка, котрий уже дрімав перед телевізором. – А пам’ятаєш, як ти ходив попід тим нічним клубом? Ну там, на Фабричній…

— Коли Оленку вперше відпустили на дискотеку?

— Ага. Досі не знаю, як я тоді відчула недобре…

— Мені найбільше запам’яталося, як я, розставивши руки, сказав тому п’ятнадцятилітньому хyліганові: «Дядьку, відійди від моєї дівчини…»

— Оленка казала, що він ледь не вмeр від страху…

— А вона зраділа, коли побачила мене, і гонорово так: «Привіт, коханий. Забери мене звідси».

Загрузка...

— А потім класна керівничка сказала Галі, що Оленка зустрічається з якимось старшим чоловіком… Пригадуєш?

— Ага. А ми про той випадок — ні слова.

— Бо ми ж присягу складали. На лавочці під каштаном, пам’ятаєш?

…Обоє сміялися. І продовжували згадувати. І обоє розуміли, що якби не Оленка, їхнє життя не було б таким розмаїтим, цікавим, насиченим багатьма приємностями і клопотами, які можуть подарувати дорослим лише діти.

Та раптом їхні думки і спогади перервав телефонний дзвінок.

— Привіт, мамо Лано, — почувся в слухавці Оленчин голосок. — У мене тут дівич-вечір. Тебе не вистачає. Збирайся і викликай таксі. Запам’ятовуй адресу.

— Оленочко, мені не пасує… — спробувала відмовитися хрещена. — Я, дозволь тобі нагадати, вже шостий десяток розміняла…

— Мамо Лано, не витрачай часу на порожню балаканину. Ти нам потрібна.

— Добре, — здалася Світлана. — Як скажеш, донечко. Дядька Андрія з собою брати?

— Ні, але спати хай не лягає. Раптом до нас якісь п’ятнадцятирічні хyлігани причепляться… — і в слухавці задзвенів заливистий Оленчин сміх.

— Виклич мені таксі, Андрійку, — вдавано кокетливо попросила жінка, відкладаючи вишиття. – Їду на дівич-вечір до Оленки. Повернуся — закінчу.

За хвилину Андрій Васильович уже давав дружині пальто й настанови. Та, пов’язуючи шаль, уважно слухала і кивала головою на знак згоди. Її анітрохи не бентежило, що могла би бути бабусею Оленці та її подругам, бо ж їм двадцять три-двадцять п’ять, а їй — шістдесят.

— Світлано, — гукнув дружину Андрій Васильович, коли та вже була в під’їзді поверхом нижче.

— Що таке? — спитала, спершись на перила й звівши погляд угору.

— Я хотів тобі нагадати, що ти — найкраща мама. І що я тебе дуже люблю, — сказав лагідно чоловік, перехилившись через перила, і жартівливо додав: — Пам’ятай про це, коли відбиватимеш залицяння молодих хлопців…

І підбори Світлани Миколаївни ще енергійніше зацокали бетонними східцями. І знову прозвучала в пам’яті, наче мелодія, Галинина фраза: «Хочу, аби ти стала хрещеною матір’ю моєї донечки». Жінка вкотре відчула, як її палець стискає крихітна долонька її Оленочки, її похресниці. Тож хіба є на світі вище і важливіше покликання від покликання бути хрещеною?

Джерело: Вільне Життя.

Реклама

Реклама

Related Post

facebook