Того дня я повернувся після нічної зміни, прийняв душ і провалився в сон. Вже ближче до обіду мене розбудила донька, яка прийшла зі школи. – Тату, вставай, ти маєш це побачити. Беня сім’ю додому привів…
Бенедикт (або просто Беня) мав класичне забарвлення, яке в народі називають «маркіз»: спина відливала
Він підвівся, обійшов стіл і став на одне коліно. Наталя відчула, як усе навколо завмерло — навіть музика ніби стала тихішою
У тихому київському ресторані, захованому в затишному провулку біля Андріївського узвозу, панувала м’яка напівтемрява.
П’ять років одна після втрати чоловіка, без відпочинку, без вихідних. Усе на своїх плечах.
Ольга сиділа у своїй маленькій квартирі в Черкасах, коли телефон задзвонив пізнім осіннім вечором.
Я знала про їхні стосунки все. Знала, що Андрій часто сам готував вечерю собі й синові, поки Віка «відпочивала» після чергового ресторану. Знала, що він сам прасував свої сорочки, поки вона скаржилася на втому.
Ми познайомилися в Тернополі наприкінці дев’яностих. Місто тоді здавалося сірим, але для Вікторії воно
Чудово, — тихо сказала сама до себе й закуталася в светр, який завжди лежав на спинці дивана. — Просто ідеально.
Весна в Києві завжди приходила з запахом тополиного пуху й гомоном граків на старих
Мамо, ти серйозно? — її голос звучав так, ніби я оголосила щось абсолютно неможливе. — Ти ж казала, що ще рік-два попрацюєш… У тебе ж посада добра, колектив нормальний… Навіщо це все?
— Зізнавайся негайно! Хто вештався в моїй квартирі, коли мене там не було? —
Олено, ну не починай, га? — протягнув він, чухаючи шию під старою футболкою. — Який там хаос? Хлопцям ніде було тулитися після роботи. Я допоміг. Це ж по-людськи
— Ти дозволив своїм приятелям-будівельникам оселитися в моїй квартирі, яку бабуся залишила мені в
Марійко, сонечко, я все розумію. Я винна перед тобою. Але тепер усе по-іншому. У нас великий дім під Києвом, квартира в центрі,можливості, про які ти навіть не мріяла. Я хочу дати тобі все, що не змогла раніше.
— Ти справді думаєш, що можеш просто приїхати через стільки років і забрати мене,
Може, пустиш їх у твою квартиру? Ту, що від бабусі на Подолі. Хоч на місяць, поки не знайдуть щось своє.
— Ти що наробила, Маріє?! Ти розумієш, що то моя донька. А ти в
— Допомогти? А коли ти брав кредит на той магазин, ти думав про мене? Питав мою думку? Чи я для тебе була просто кимось, хто мав мовчки погодитися?
— Андрію, ти серйозно? Ти хочеш, щоб я віддала все, що дісталося мені від

You cannot copy content of this page