Вірочко, добрий вечір, дитино! — бадьоро озвалася в слухавці Валентина Степанівна. — Як ви там? Ми тут з Мирославою розмовляли, подумали: а чи не заїхати нам завтра до вас у гості? Посидимо, погомонимо, бо мені самій у чотирьох стінах уже й сумно стає. Віра глянула на стос документів перед собою. Тиждень видався надзвичайно виснажливим. Вона вже відкрила рота, щоб м’яко пояснити свекрусі, що цього разу не вийде, бо сил немає зовсім. Та в цю мить із коридору вийшов Максим. Побачивши, з ким говорить дружина, він весело підморгнув і забрав телефон
— Ви мені вибачте, але моя кухня — не громадська їдальня без вихідних, —
Сідай, Мирославе, — сказала спокійно дружина. — Їж, поки не охололо. Я почекаю. — Та не хочу я їсти, Іро. Перекусив по дорозі, — він сів навпроти і спробував усміхнутися. — То що сталося? З Ромчиком усе добре? Дзвонив сьогодні? — З Ромчиком усе чудово. Він склав залік і на вихідні збирається додому. А от у нас із тобою справи кепські. Ірина розв’язала тасьму на теці, дістала кілька аркушів паперу і поклала їх посеред столу
— Ти знову затримався на роботі, чи цього разу в машині колесо спустило? —
Люба не зупинялася, вона завжди любила прибіднятися. Вона могла сидіти в новому кашеміровому светрі, поправляти золотий браслет на зап’ясті і з щирим розпачем скаржитися кумі: — Степан там за кордоном копійки рахує, на всьому економить, на бобах сидить, а привозить — і немає нічого. Все розходиться, як вода в пісок. Степан у такі хвилини готовий був крізь землю провалитися. Виходило, що він не чоловік і не годувальник, а так — порожнє місце, яке навіть на хліб родині заробити не здатне. Повертаючись із таких гостин додому, Степан намагався поговорити з дружиною спокійно. — Любо, ну навіщо ти це робиш? — питав він у машині
Люба завжди була жінкою видного, навіть трохи хижого сорту краси — такою, на яку
Я не залізний, Дарино, – Роман повернувся до плити і помішав ложкою вареники в каструлі. – З весни ти кожну п’ятницю кудись мчиш. Я вихідні проводжу сам у порожній квартирі, їм напівфабрикати. Скільки це може тривати? Нехай твоя мама продає ту стару хату і перебирається до якогось пансіонату, де за нею доглянуть, або хоч ближче до нас. Мене аж пересмикнуло від цих слів. У нас із Романом за плечима тридцять шість років спільного життя. Ми разом і горе ділили, і радість, піднімали дітей, будували побут. Але останнім часом між нами виросла якась невидима стіна, і ім’я цій стіні було – мамин ґанок. Усе почалося ще пів години тому, о пів на восьму вечора. Саме в цей час моя мама, Варвара Іванівна, завжди телефонувала мені, щоб розповісти, як минув день
– Обирай, Даринко: або ти залишаєшся вдома зі мною, або збираєш речі і їдеш
Свекруха вибирала невістку за статками. А через кілька років побачила ту, від якої сама змусила сина відмовитися
– Вітю, подай мені ту коробочку з перлами. Ні, не цю! Ту, що ти
Весілля зіграли поспіхом, ще й літо на повну силу не розгулялося. Воно було пишним, багатим, з купою гостей, дорогою музикою та столами, що ломилися від наїдків. Батьки Юлі не шкодували грошей, хизуючись перед односельцями. Тільки от наречений на власному весіллі сидів блідий, як стіна, з кам’яним обличчям, і жодного разу щиро не посміхнувся.
Травневий вечір у селі Малинівка пахнув бузком, свіжоскошеною травою та парним молоком. Сонце вже
Десять років він мріяв повернутися й кинути матері гроші на стіл. Але коли приїхав, двері рідної хати були забиті дошками
Назар зупинив чорний позашляховик біля старої хвіртки й поклав руку на товстий конверт, що
Не буде цього весілля! Я не допущу! Чуєш мене, сину? Нехай навіть не сподівається на нашу квартиру! — голос Світлани Іванівни тремтів від образи й хвилювання, коли вона стояла посеред вітальні, стискаючи в руках край свого вовняного светра. Максим мовчки дивився на матір. Він ніяк не міг второпати, як людина, яка все життя вчила його доброті та співчуттю, за одну ніч перетворилася на суворого суддю. — Мамо, про яку квартиру ти говориш? Мені від вас нічого не потрібно. У нас з Іриною все по-справжньому. А ти навіть не спробувала її пізнати, — тихо відповів хлопець, відчуваючи, як усередині все стискається від розчарування
— Я не допущу цього весілля! Чуєш мене, сину? Нехай навіть не сподівається на
Гарна машина! Мама обережно, кінчиками пальців торкнулася блискучого капота, ніби погладила. — Але тобі, сину, червона не пасуватиме. Ти чоловік серйозний, тебе люди знають. Бери краще ту чорну або сріблясту. Сергій усміхнувся, підійшов ближче й дістав із кишені куртки невеликий брелок із ключами, який менеджер непомітно передав йому ще біля входу. — Правильно, мамо. Мені червона справді не пасує. Тому я її беру не собі. Ольга Петрівна розгублено обернулася до сина: — А кому? Ірі? — Ні, мамо. Тобі
— Мамо, ти там скоро? — Сергій глянув на екран телефона, потім перевів погляд
Галина Степанівна повільно повернула до неї голову. – Я знаю, чий він чоловік був. Я йому на весіллі рушник під ноги стелила.
– Дівчино, а ви часом не заміжня? Молода жінка, яка саме проходила повз лавочку

You cannot copy content of this page