Краще б ми з чоловіком до тих сватів не їхали. Тепер одне на думці, як врятувати дочку від такого життя. Я все розумію, село селом, але це вже явний перебір
Краще б ми з чоловіком до тих сватів не їхали. Тепер одне на думці,
А я витримала? Коли він пішов? Коли я залишилася в квартирі, де кожна стіна нагадувала про нього? Коли він мене зрадив після стількох років я витримала?
Я сиджу в кав’ярні навпроти мами, тримаю чашку з кавою, але не п’ю. Вона
Після весілля, про гроші, які нам подарували гості, я більше не чула. Тарас сказав: “Мама поклала їх на окремий рахунок, щоб ми могли використати на щось важливе, наприклад, на меблі чи ремонт”. Я почувалася незручно, але не стала сперечатися
Після весілля, про гроші, які нам подарували гості, я більше не чула. Тарас сказав:
Я три роки горбатилася в Португалії тепер насилу рухаюся, щоб зібрати євро на ваш перший внесок за квартиру! А ти кажеш, що я “занадто рано приїхала” і могла б ще попрацювати?
— Ти що, жартуєш? — запитую у невістки. — Я три роки горбатилася в
— Я б на вашому місці сьогодні не спала б. Зовсім. Навіть вночі. Особливо в ночі. Тетяна здивовано підвела на неї очі. — Чому? — Не можу вам усе розповісти, але спати вам точно не можна. Ваш чоловік погане проти вас задумав
Тетяні здавалося, що цьому ніколи не буде краю. Ті гойдалки, що підіймали її вгору,
У мене мізерна пенсія і жодних власних накопичень. Тільки після того, як мого чоловіка не стало, я довідалася, хто насправді отримував користь від мого шлюбу
У мене мізерна пенсія і жодних власних накопичень. Тільки після того, як мого чоловіка
Мама досі вважає, що дві тисячі доларів, які ми заплатили їй за бабусин будинок, дають їй право розпоряджатися нашим життям: — Ти ж заплатиш за це пальто, правда? — запитала вона, хоча на роботі у Віктора серйозне скорочення
Мама досі вважає, що дві тисячі доларів, які ми заплатили їй за бабусин будинок,
Софіє, доню, – мовила я тихо, намагаючись не дати голосу тремтіти, – мені сімдесят два. Здоров’я вже не те. Я ледве ходжу
Я стояла посеред їхньої просторої вітальні, тримаючи в руках сумку з подарунками, які привезла
Уже двадцять років я печу хліб у Португалії, а мій син у Києві все ще не може “стати на ноги”. – Мамо, мені треба ще 1500 на комуналку і дитячий садок. – Я відправила йому майже 200 000 за ці роки, але здається, що борг моєї совісті ніколи не буде сплачено
Уже двадцять років я печу хліб у Португалії, а мій син у Києві все
Онуки пішли, двері за ними зачинилися. Анна Марківна сіла на ліжко і вперше за багато років дозволила собі заплакати. Не тихі сльози, що можна сховати, а ридання — гучні, відчайдушні. Сусідка навіть повернула голову й подивилася на неї з розумінням. — Не плач, дорогенька, — прошамкала вона. — Усі ми тут плакали перший тиждень. А потім звикаєш. Звикаєш, що ти нікому не потрібна
Анна Марківна прокинулася у своїй кімнаті на світанку. Вісімдесят років — цифра кругла, поважна.

You cannot copy content of this page