Хвилі постійно відганяли його від кромки піску. Великий рудий пес вже кілька днів сидів на цьому пляжі і з надією дивився туди, де океан з’єднується з небом. Великий сірий кіт давно спостерігав за ним. Власне кажучи, робити особливо на цьому маленькому острові посеред океану більше все одно не було чого. Приїде хвиля туристів, поїде хвиля туристів. Так що, самотній пес біля кромки припливу-це цікаво.
Кіт зважився. Підійшовши ближче він запитав:
– Що ти сидиш біля самої води? Тебе ж припливом змиє. – Пес подивився на нього і знову втупився вдалину.
– Я не можу відійти. Вони ось-ось повинні за мною приїхати. Вони випадково мене забули.
Кіт багато разів бачив таке, тому важко зітхнув. Ще один бідолаха, подумав він. І адже до останньої секунди буде вірити, що господарі його не покинули.
– Ти ось що, сказав він. Давай я замість тебе посиджу, а ти збігай он туди, бачиш маленький курінь, там у мене запаси. Збігай поїж і повертайся.
– А ти їх впізнаєш? – захвилювалася велика руда собака. І пес почав докладно описувати, як виглядає сім’я, його люди.
Кіт довго слухав його і кривився. Потім відповів:
– Ти йшов би вже, а? Так багато говориш, а за цей час вже поїв би і справи свої зробив.
Пес раптом невідомо чому підбіг до кота і лизнув його великим шершавим язиком за праве вухо, помчав до затишного куреня.
– Фу, гидота яка, зморщився з відразою кіт. Що ще за собачі ніжності
Але між тим, щоб новий друг не хвилювався, втупився в порожній обрій. Перекусивши і зробивши свої справи, пес прибіг і сів поруч з котом. Він знову лизнув його в ліве вухо і тихенько заскавульчав.
– Диви, які ніжності, чесне слово, – знову розсердився кіт.
– А ти що, не знаєш як це – гладити?
– Не знаю відповів кіт, хто ж це по-твоєму буде мене гладити?
– А як тебе звати, – продовжив пес.
– А ніяк мене не кличуть, – пробурмотів кіт.- Нікому мене звати.
-Тоді, давай я розповім тобі як це – сім’я. І пес присунувшись до кота і знову лизнувши його голову взявся з жаром пояснювати, що таке сім’я і як приємно, коли гладять.
Так воно і повелося. Ночами великий рудий пес і сірий кіт спали в курені на березі, а перед цим. Перед цим вони сиділи і милувалися заходом сонця. Величезне, червоне Сонце повільно опускалося в рівну як скло воду і їм здавалося, що вода якої воно торкається, закипає. Іноді вони гуляли по березі, і пес розповідав знову свої історії, а кіт сміявся і недовірливо дивився на нього. Казкар якийсь, думав він.
Йому не хотілося засмучувати свого нового товариша. Він приховував від нього те, що за ці роки залишене на березі кошеня побачив безліч собак і кішок, забутих на березі туристами і переконався в тому, що ні за одним не повернулися. Всі вони залишили цей світ, всі крім нього. Тільки він один зумів пристосуватися. А тепер ось, невідомо чому, возився з цим псом. Так минув рік.
Туристи приїжджали і їхали. Вони проводили день на лазурному березі насолоджуючись шовковим піском і небесно – блакитний водою. Це був відомий пляж. Дік носився з гавкотом між ними і заглядав кожному в обличчя. А потім враз ставав сумним.
Кіт як міг, заспокоював його. Він запевняв свого Кудлатого друга в тому, що за ним обов’язково повернуться. Обов’язково і намагався, щоб голос звучав впевнено. І завжди радів, коли очі Діка знову спалахували надією і тоді, тоді він з веселим гавкотом носився по березі, а кіт бігав за ним.
У цього сірого дощового ранку вода лилася з небес нескінченним потоком, а Дік все норовив вискочити з укриття і побігти на берег. А раптом корабель прийде?
Але тут шерсть на загривку у кота встала дибки. Кіт зашипів і заметушився по курені.
Дік з подивом і переляком подивився на свого товариша.
Кот вискочив назовні і закричав:
– Біжи за мною якщо хочеш залишитися живим. Вона йде!
Пес спробував щось запитати, але подивився на очі кота, які стали розміром з блюдце від ляку і вискочивши з намету помчав за ним. Кіт біг на найвищу точку острова. Звідти можна було бачити невелике селище з магазинами і готелями для туристів, весь острів і океан навколо.
Дік озирнувся і остовпів від побаченого. На острів йшла хвиля. Величезна хвиля. Така висока, що здавалося, порятунку немає. Вона закривала все собою, і куди не глянь величезний водяний вал невідворотно насувався на них.
– Треба попередити. Треба врятувати, – захвилювався Дік і спробував побігти в селище, щоб допомогти людям, але кіт..
Кіт раптом заволав:
– Кому сказав? Сиди. Сиди, герой. Нікого не врятуєш і я знову один залишуся. Сиди, кому сказав.
Дік вражений такою хвилею красномовства залишився на місці вчасно. Тому що, величезний водяний вал в абсолютній тиші розлився по острову. Він змів все навколо, крім величезних пальм і бетонних будівель в центрі. Вода несла за собою уламки того, що недавно було будинками, магазинами, машинами і людьми. Не дісталася вода тільки до самої верхньої частини. Туди, де були одні ліси.
Дік побіг вниз і незважаючи на волання кота почав стрибати в воду, і витягувати з бурхливого потоку людей і тварин.
Кіт бігав туди-сюди і голосно відмовляв його. Він не хотів втратити Діка. Свого єдиного друга.
Так що, останній кого врятував Дік і був великий сірий кіт. Той довго бігав, а потім стрибнув в вируючу воду, сподіваючись витягнути на берег і забрати звідти свого пса.
Дік почув знайоме нявчання і побачив, як його кіт йде під воду. Він пірнув і незабаром сірий “плавець” і “рятувальник”, відпльовуватися і облизували свою злиплу шерсть. А Дік вдоволено посміхався.
На березі лежали люди і тварини, яких він зумів витягнути, а найголовніше. Найголовніше, що він врятував цього противного і впертого кота.
Великий чоловік в мокрій брудній куртці довго хрипів, спльовуючи воду, потім він обмацав себе і зняв з голови копицю водоростей і трави.
Він уважно дивився на великого рудого пса, який щойно витягнув його з води. Той облизував маленького кота.
– Дік. Боже мій, це ж ти, – запитав він тихо. Я знайшов тебе. І чоловік простягнув руки до великого рудого пса.
Дік заскимів і поповз на руки до своєї людини.
– Я все ніяк не міг зібрати гроші на квиток сюди, пояснював йому мокрий чоловік, цілуючи пса в ніс. А ти знаєш, як плакали Жанна і маленька Ліза, коли з’ясувалося, що ти залишився на березі? Але ось, гроші я знайшов і приїхав за тобою. Я думав що вже, настав кінець, коли наш корабель підняла ця хвиля. Але ти опинився поруч.
Дік стрибав.
Великий сірий кіт зітхнув, дивлячись на цю картину і подумав: «Ти дивись, а він мав рацію. Не покинули його. Ну що ж, і добре, і нехай так буде. Він знайшов свою сім’ю. А мені не звикати, я завжди один». І зітхнувши, кіт, піднявшись, пішов з того місця подалі. Але раптом…
Але тут. Хтось узяв його зубами за шерсть на шиї і потягнув назад. Кіт пручався, сичав і витягнувши кігті обіцяв, що зможе за себе постояти.
Його поставили на всі чотири лапи перед мокрим чоловіком, який сидів на землі.
— Твій друг? – запитав він Діка і додав, – Твій друг – мій друг. – Звертаючись до кота запитав, – Підеш до нас жити?
Кіт хотів гордо підняти голову і відповісти – дуже треба, мені і тут добре, але тут …
Але тут велика тепла рука погладила його по голові, і слова застрягли так і вийшовши назовні.
Ось яке воно таке – гладити, подумав кіт. Хто його знає? Може цей казкар пес і правду казав? Може, сім’я де тебе люблять, годують і піклуються, це і набагато краще острова в океані з заходами сонця? І кіт, притулившись до людини, нявкнув.
Чоловік встав і пішов. Поруч з ним з правого боку йшли великий рудий пес на ім’я Дік і сірий кіт, якого поки ніяк не кликали. Але обов’язково назвуть.
Адже це дуже важливо. Це так важливо, коли тебе звуть!
Oлeг Бoндaренко.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.