Один чоловік пригадував свої роки депортації до Сибіру. Маленьким хлопчиком разом із родиною його посадили у вагон і вивезли в ліси Сибіру. Увечері їх висадили у сніги, і треба було першу ніч якось собі давати раду.
Серед народу, який намагався зігрітися і зробити якийсь прихисток, хлопчина побачив старенького дідуся – самотнього чоловіка, якого всі діти з села знали та любили за те, що він їм завжди розповідав казки. Коли дітям було сумно, вони йшли до того дідуся, і він їм розказував казку як добро перемагає зло.
І коли той хлопчина побачив старенького, що стояв і не знав, що робити, то подумав собі: «Дідусь, напевне, замерзне. Як ми будемо жити без казки?»…
Тоді хлопчик почав гріти того дідуся, розтирати йому руки, плечі. Він відбився від своїх батьків і в ту першу найтяжчу ніч у Сибірських лісах грів дідуся.
«Тільки, щоб дідусь дожив до ранку», – думав він. І коли настав ранок і дідусь, і хлопчик вижили. Урок, який виніс той хлопчина на все життя – він не замерз у лісі лише тому, що грів іншого.
Щоб не замерзнути нам самим і мати сили до життя, маємо гріти іншого. Той, хто ділиться, не буде відчувати браку відчуття близькості Господа Бога і свого ближнього.
Блаженніший Святослав Шевчук