Потяг тягне один за одним вагончики рутинних днів по рейках життя, у кожного з нас справи, робота, навчання, ми всі кудись поспішаємо і безперервно відчуваємо брак часу.
Все ніби і є, життєвий потік лине не зупиняючись.
Є батьки. І не замислюємося, скільки необхідно приділити часу на спілкування з ними, а вони ж так цього чекають – їм цікаво, чим зараз живуть їхні дорослі діти, чим цікавляться, що турбує.
А нам часто здається, що особистий простір порушується ними і вічні розпитування дістають, чи не так?
Але іноді у житті приходить такий момент, коли все стає абсолютно навпаки.
Спілкування з батьками буде не вистачати, скільки б років тобі не було, і навіть якщо у тебе є своя сім’я, все одно ти відчуваєш себе беззахисною дитиною, яку залишили. Навічно.
Хочеться розповісти, що у тебе нового трапилося, обговорити складності і поділитися радістю, похвалитися удачею – зателефонувати в будь-який момент.
І зрідка, коли рука тягнеться до телефону, несподівано осяває думка «а зараз це неможливо».
Ну не зробили ще такого зв’язку з небесами.
І радієш, коли зустрітися з рідними зрідка виходить у снах… І тримаєш цей спогад теплим промінцем світла у душі, і посміхаєшся собі тихцем.
Йдуть роки…
Мені так не вистачає мами, хоч бувало у нас все по-різному, як у кожної мами з дочкою.
Мені не вистачає діда – він був все життя найкращим, іншого такого я не зустрічала ніколи. Не вистачає бабусі і тієї сусідки, яка так голосно співала за стіною.
Друзі, я не ставлю за мету поплакатися перед вами.
Я хочу, щоб ви встигли…
Відкладіть все на хвилину і зателефонуйте, відвідаєте маму, тата, дідуся, бабусю. Привітайтесь з сусідкою, яка теж є частиною вашого життя, вашого звичного і такого крихкого, світу.
Поки не прийшло оте руйнівне, спустошуюче “Пізно”.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.