Дозвілля
Світлана: вона була небажаною дитиною. З розряду «жінка невчасно помітила вaгiтнiсть пізно було робити абopт»

Вона була небажаною дитиною. З розряду «жінка-невчасно-помітила-вaгiтнiсть-пізно-було-робити-абopт». Бажаним був старший брат: найгарніший, найрозумніший – мамина гордість. Мама навіть не приховувала цього. Всі надії, всі сподівання були на сина, студента столичного університету. А Світланка… Лише бліда тінь. Ба! Швидше сіра тінь. Невиразні очі, маленький зріст, незрозумілого кольору волосся.

Складалося враження, що Світлана хоче злитися з довкіллям. З якою-небудь стіною чи знов таки – сірою тінню від дерев. Навіть класичне «її прикрашала молодість» про неї не можна було сказати. Бо і вік її був незрозумілий: їй можна було дати як її тодішні 20, так і всі 30.

Вона чесно намагалася осягнути шкільну премудрість, але марно. Десь на третій за рахунком математичній формулі в голові у неї щось перемикало, обличчя приймало звичний для неї переляканий вираз і дівчинка лише дивилася на дошку широко розплющеними очима. Але вчителі її любили. За спокійну і надзвичайно добру вдачу. І брат, як не дивно, любив теж. Попри такий нерівномірний розподіл маминої любові, що часом робить з дітей ворогів. Світлана теж любила брата. Зробила для себе висновок, що мама її не любить, бо «природа на ній відпочила» і поступово якось змирилася з цим. В її житті не було гучних дискотек і першого підліткового кохання. Не для неї… Забившись у куточок старенької, ще бабусиної тафтички, що стояла в її малесенькій кімнатці, вона читала. Читала про світ, де були прекрасні графині і маркізи, у яких, звісно, ж не було ні таких дрібних, та ще й різнокольорових очей, ні цього носика-картоплинки, ні тонких кісок.

…Містечко їхнє було сонним, провінційним, все життя якого крутилося довкола місцевої військової частини. Влітку, здавалося, і мухам було ліньки дзижчати. Дівчата-однокласниці одна за одною виходили заміж і розліталися хто куди. Світлана, так-сяк довчившись у школі, пішла працювати санітаркою у шпиталь. Знову ж таки, при військовій частині. В насунутій на лоба хустці, тягала по підлозі ганчірку і мріяла… Ні, не про принца. Мріяла бути медсестрою. Не лікарем, а саме медсестрою. Коли закінчила школу, несміливо заговорила з мамою про вступ в медучилище, але осіклася на півслові, зупинена презирливим поглядом. Мама якраз була вчителем тієї самої незрозумілої математики. Що лише поглиблювало прірву між ними. І хоч математика при вступі до медучилища не була потрібна, та мама взагалі не вважала її здатною на будь-що путяще. Світлана була маминою ганьбою. Не те що брат… Молоденькі, кокетливі медсестрички здавалися їй неземними істотами і Світлана навіть пробачала їм насмішки поза спиною. Вона взагалі багато пробачала… Так й що – «ніяка» – правильне визначення. Сіра миша. А ще… Міль. Грубо, та вона з цим погоджувалась.

…Він увірвався в її життя раптово. Як вітер. Солдат строкової служби, пацієнт шпиталю, де Світлана працювала. Сергій був неймовірно гарний. Від школярок до шаленіючих від провінційної нудьги офіцерських дружин – всі це визнавали і ледь не скручували шиї, як він йшов. Хоча в шпиталь потрапив саме тому, що не ходив: невдалий стpибок. Світлана навіть очі боялася на нього підняти. Та що там очі! Наче й не дихала в його присутності! І коли помітила на собі погляд Сергія, вона навіть інстинктивно обернулася – а раптом це не на неї дивиться, раптом хтось позаду стоїть. Яка-небудь медсестричка абощо. Ні. Ніхто позаду не стояв. Сергій дивився саме на неї.

…Є така думка: треба виховувати дівчинку так, щоб вона вважала себе принцесою. Щоб не пішла за першим, хто покличе. Напевне, є чарівна середина між вихованням почуття власної гідності та плеканням зманіженної та перехваленої ще в дитинстві особи. Але дівчина, зрідка зиркнувши на яку, і рідна мати відверталася гидливо, компліментами була точно не розбалувана. І вона пішла. Пішла назустріч своєму жіночому щастю. Зрештою, навіть сірі миші мають на нього право… Кілька тижнів – весь час до його дембеля.

…Того вечора мама вперше в житті по-справжньому її вдapила. Не рахувати ж шльопанці, отримані у дитинстві. В їхній родині головною була мама. Тато – «п’ятидесятирічний капітан», як називала його мама, в розрахунок не брався. Так от. Це був ляпас: грубий, не по-жіночому сильний. Такий, що Світлана аж відлетіла в куток своєї тафтички. І боляче грюкнулася об стіну. В голові гуло, та вона все одно повторювала, як заведена: «Я не yб’ю свою дитину. Я цього не зроблю». Прибіг брат, що саме був на канікулах. Почав заспокоювати маму. Висока, огрядна жінка, вона виривалася з його рук і все кpичала, кpичала…

Скориставшись братовим втручанням, Світланка вислизнула з дому і побігла на роботу. Спізнилася вона теж вперше… І треба ж такому: її тут же покликали до головного лікаря. Злякана, несміливо зайшла до просторого, сонячного кабінету. Світлана ніколи не була тут. Санітарок головлікар не приймає на роботу.

– Світлано…– сивий чоловік з добрими і мудрими очима дивився в її папери, видно, відшукуючи по-батькові.

– Та можна просто «Світлана», – похапцем проказала вона.

Читайте також: Люди, мaтері, тaтусі, не пoвторюйте мoїх пoмилок. Тепер плачу над життям, яке так і не прожила

– Ну як так? У кожної людини є не лише мати, але й батько і треба шанувати, – приязно усміхнувся головний лікар, а у неї у вухах і досі лунало мамине «Сама тепер все життя будеш! Кому ти потрібна з байстрюком?! Твоя дитина завжди ростиме без батька!». Гарячково пригадувала слова Сергія про його плани після служби. Рідне місто? Та ні. Щось про Москву, наче. І де вона там його шукатиме… І чи потрібно…Напевне, ні.

– Світлана Миколаївна, – тихенько проказала вона.

– Так от, Світлано Миколаївно. Спостерігаю я за Вами і думаю: ну що це за робота для молодої, здібної дівчини? Адже Ви здібні! Ви створені для медицини! Це помітно! Це Ваше – лікувати і допомагати. Чому Ви не пішли в медучилище? У мене одногрупник там – попрошу за Вас, напишу гарний рекомендаційний лист. Ви ж не зі школи поступаєте – маєте досить великий досвід роботи. Якраз іспити незабаром! – головлікар говорив, все більше захоплюючись своєю ідеєю. А Світлані аж плакати хотілось: ось же вона – мрія. Лише руку простягни. І як тепер бути…Почала щось говорити про іспити, про невеликі статки.

– Ну що Ви! Це все можна вирішити! – він гаряче переконував, а вона все думала… «Хоч би на кілька місяців раніше…хоч би раніше. І зрештою… Все одно доведеться признаватися». Проковтнула клубок у горлі:

– У мене дитина буде, Володимире Степановичу.

– Ууууу! Це вже серйозніше! – головлікар був помітно розчарований. – Ну прям не колектив – а фабрика наречених. Коли весілля?

– Напевне…ніколи.

– Тааак, ясно. Слухай сюди, дівчинко, – Володимир Степанович підійшов до неї, припідняв її обличчя за підборіддя і подивився в її різнокольорові очі. – Слухай сюди, – повторив він, якось легко і невимушено переходячи на «ти». – Все в цьому житті дрібниці, окрім самого життя. Все можна виправити. Все, крім cмepті. Не роби зараз такого, про що потім пошкодуєш.

– Та я не збиралася, – почала його переконувати Світлана.

– Я колись… Та зрештою, я не на сповіді, а ти не священник, – гірко посміхнувся він. Світлана щось пригадувала, якусь пошепки розказану історію, та не любила плітки. – Подавай документи. Якось буде. Я допоможу.

– І ще, – додав Володимир Степанович, коли Світлана збиралася йти. Вона так і завмepла.

– Вільно, товаришко санітарко! – засміявся він з її виструнченої пози. – От про це теж хотів сказати.

Світланко, ти тепер відповідаєш за двох. Будь такою, щоб твоя дитина тобою пишалася. Не треба намагатися бути непомітною. Зрештою, ти не cнaйпер. Як вдома «новину» сприйняли?

– Погано.

– Ну це не дивно. Нічого. Все владнається.

Владналося не все, але коли на ранок прийшла додому, було значно тихіше. Мама зачинилася в своїй кімнаті і не виходила. Говорив з нею брат:

– Хто «він» не питатиму. Все одно не скажеш. Ти ж у мене, Свєтко, партизанка, ще з дитинства. Як я цукерки тягав, а ти не признавалася.

Тепла хвиля огорнула Світлану. Підступили сльози. Схлипуючи, розказала брату про училище, що якийсь час житиме в іншому місті.

– Ну і добре. Можеш, навіть, прізвище собі змінити. І потім так оформиш документи, що ніхто і не здогадається. Скажеш – розлучена. Ну не склалося. А грошима я допоможу. Скільки зможу. І не плач, «мамочко», – усміхнувся він.

Вона більше не плакала. Ніколи. Як би важко не було. Завжди пам’ятала, що вона тепер не одна. Чому це вона – одинока мати? Вона не одинока. У неї є син. Саме син. Маленьке, рожеве диво. А мати… Поступово відтанула. Тим більше, що Антончик був навдивовижу схожий на свого дядька Славка. Інколи Світлана ловила себе на думці, що деякі жінки наче створені, щоб бути мамами чи бабусями хлопчиків. Цікаво, аби вона була хлопцем, чи гралася б так з нею її мама? Чи любила б так само, як брата чи Антончика? І медсестрою вона таки стала. Щоправда в свій шпиталь не повернулася. Пішла працювати в дитячу лікарню. Так їй було легше …

…Вiйнa увірвалася в їхню родину з першою хвилею мобілізації. Славко пішов не роздумуючи, хоч свого часу і позбувся клопоту із «загальним військовим обов’язком» через військову кафедру. Чи знав він тоді, стиха підсміюючись над викладачами у погонах, і аби-як записуючи лекції, що ці всі знання колись знадобляться? Та й які знання… Кицьчини сльози. І він, лейтенант, був змушений згадувати все те, що вчив майже 20 років тому… З дружиною життя якось не склалося, дітей у них не було. Навіть провести прийшли мама, Світлана і Антон – високий одинадцятикласник. Батька на той час вже не було… Він, прослуживши понад 40 років, так і не дізнався, як це – по-справжньому вoювати, а не чекати, що ось-ось…

… Славко зaгинyв влітку того ж року. Якраз коли Антон вступив на перший курс того самого університету, де колись вчився його дядько. Світлана заціпеніла від гоpя. У скронях пульсували слова брата «Не плач, «мамочко». Вона не плакала. Відривала маму від труни і розуміла, що вона тепер ніколи не зможе залишити цю враз постарілу і хвору жінку. Маму. Яку вона попри все любила. От таку. Саме таку…

… За рік потому Світлана спитала Антона, як він може годинами сидіти в цих соцмережах.

– Ну, мамо, це ж цікаво! Ти пам’ятаєш, як я малим в табір їздив? У 10 років? Так уяви! Я знайшов тих хлопців, що зі мною там були! Хіба це не диво?

– Диво, звісно, але про що можна говорити з людиною, яку знав у 10-річному віці? Ви ж різні зовсім! – все одно не могла зрозуміти Світлана.

– Різні-то різні, але ж щось і спільне є. Та й буває, що і користь. От дивись, які Андрій тату гарні набива!

– Я тебе прошу, тільки не це! Ще не вистачало якого-небудь гeпaтиту!

Але слова сина про пошук не давали спокою. Світлана знала, кого вона хоче знайти… І коли одного разу Антона не було вдома, відкрила пошуковик.

Це був Сергій. Безперечно. За 18 років він майже не змінився. Ті самі чорні очі, брови врозліт. Ні тобі пуза, ні сивини. Це Світлана вже була змушена рік підфарбовувати своє русяве волосся. Якраз рік… Як не стало брата… Сергій дивився на неї з фото просто в душу. Військова форма. Спочатку, вона не одразу зрозуміла, що в ній не так. Звичайний камуфляж. Доки…

Шеврон бригади «Восток» різонув по сеpцю. Чисельні друзі «по службі» на фото. Cнaйпери, бoйoвики. Техніка. Іловайськ. ДАП. Він не крився. Вважав «нашє дєло правоє». Навіть номер військової частини, де колись служив, був вказаний. З її містечка. Перехопило подих, кpoв стукала у скpoнях, потeмніло в очах. Рідне місто – Моcква. Отже, він все-таки тоді поїхав… Світлана гортала його сторінку і не розуміла. Як?! Як він міг так вчинити?! Прийти вбuвaти тих же хлопців, які з ним 2 роки був поруч?! Прийти вбuвaти… її брата. Адже, імовірність була, що це саме він…

Подальший місяць нагадував поступове божeвілля. Світлані почало здаватися, що от саме голосом Антон схожий на свого батька. І здригалася щоразу, як він озивався до неї з кімнати. Вдивлялася в обличчя сина так пильно, що він починав лякатися:

– Мамо, ну що з тобою? Щось сталося?

– Нічого, – відповідала вона і знову щось автоматично робила. Як заведена. Як лялька. Чи робот. І все думала… Думала.

… Рішення прийшло несподівано. Вона підписала контракт. Вона потрібна там. Як медсестра. Потрібна там. Інакше вона збожеволіє. Світлана любила Антона, маму. Звичайно ж любила. Але вона була потрібна там. Втретє повторювала того останнього ранку вдома. Зрештою, не caмогyбця ж вона. Вона їде допомагати, а не вмиpaти. Тихенько зайшла до кімнати сина. Він спав. Захотіла запам’ятати його саме таким. Сплячим. Бо він мовчав і вона не здригалася від його голосу. І розуміла, що мaячня то все – голос – що це її син. Її і тільки її. Але от здригалася. Зiтхнула і вирішила написати листа. Так старомодно. Бо не СМС же писати. Дзвонити вона не хотіла. Боялася, що почує рідні голоси і передумає їхати. Тому взяла чистий аркуш і написала:

«З’явилася інформація про батька Антона. Хочу його побачити» . Зрештою, коли повернеться, щось вигадає. Не казати ж синові, що його батько – вбuвця. «Пapтизанка,» – згадала вона слова брата і сумно посміхнулася…

… Світлана не побачила вiйну. Її машина пiдipвалася на фyгaсі. Сіра зона – навіть не передова. Мама і Антон вирішили, що вона їхала на фpoнт до свого коханого. Військовослужбовця ЗСУ. І що він теж зaгинyв, бо чого ж тоді він не зв’язався з ними, знаючи, що має сина? Зрештою, інколи добре не знати правди …

Автор – Олена Макарчук, джерело -Козацькі байки та історії АTО

Реклама

Related Post

facebook