Свекруха стала для мене несподіваною підтримкою, коли я почувалася втраченою у новому місті без роботи й друзів. Вона допомогла мені знайти роботу й відкрила своє серце, але я досі не впевнена, чи зможу довіритися їй повністю. Її доброта “пахне” якось дивно.
Я знала, що наш початок був складним, що я часто стримувала себе, щоб не вигукнути їй, що я не її помічниця, що я, Олена, маю право на власне життя. Але тепер я починала бачити, що Галина, хоч і по-своєму, намагалася мені допомогти.
Не так я уявляла наше спільне життя. Коли Ярослав освідчився мені на нашу першу річницю, під зоряним небом біля річки, він обіцяв, що ми завжди будемо разом — у радості чи біді. Але ніхто не попередив, що «завжди» включатиме його матір, Галину, з якою я тепер ділю один дім у невеличкому містечку на Львівщині.
Я покинула рідне село, залишивши позаду друзів, родину і знайомі пагорби, щоб почати нове життя з коханим. Але тут, у цьому чужому домі, я почуваюся, ніби загубила себе. Галина не зла, але її гострий погляд і зауваження змушують мене відчувати себе зайвою.
Ярослав працює до пізнього вечора, а я залишаюся сам на сам із її холодними поглядами, які ніби кажуть: «Ти не гідна мого сина». Без роботи, без друзів, я дивлюся у вікно на чужі вулиці й не впізнаю себе — дівчину з довгою косою і мріями про щасливе майбутнє. Чи знайду я тут своє місце, чи назавжди залишуся чужинкою?
Я сиділа за кухонним столом, тримаючи чашку з охололим чаєм, і гортала на ноутбуці оголошення про роботу. Кожне з них здавалося недосяжним: «Потрібен досвід від трьох років», «Володіння англійською на рівні С1», «Комунікабельність і стресостійкість». Я відчувала, як у горлі застрягає клубок, а в грудях наростає розпач. Хто я така, щоб претендувати на ці посади? Сільська дівчина з дипломом економіста, але без зв’язків і досвіду?
Раптом двері відчинилися, і ввійшла Галина. Її погляд ковзнув по мені, по чашці, по ноутбуку, по розкиданих папірцях на столі. Вона зітхнула так, ніби мій вигляд був для неї тягарем.
— Олено, досить гаяти час за комп’ютером. Тобі треба братися до діла, — сказала вона своїм звичним тоном, який мав би звучати як порада, але відчувався як докір.
Я стиснула губи, намагаючись не вибухнути. Її слова зачепили щось глибоко в мені.
— Легко казати, коли в тебе є зв’язки, — пробурмотіла я, але так, щоб вона почула.
Галина отетеріла. Її очі звузилися, ніби вона не вірила, що я наважилася відповісти.
— Що ти сказала? — перепитала вона, ступивши крок ближче.
Я підняла погляд, відчуваючи, як у мені кипить обурення.
— Кажу, що не всім так щастить, як вам, Галино! — мій голос тремтів, але я не відвела очей.
Тиша, що запала, була важкою, як камінь. На обличчі Галини промайнуло щось — Здивування? Вона відступила на крок, ніби я її образила, і, не сказавши ні слова, вийшла з кухні.
Я залишилася сама, серце калатало, а в голові вирували думки. Чи варто було це казати? Може, я перегнула? Але її погляд, той її тон… Я не могла мовчати. Вона дивилася на мене, як на невдаху, яка тягне її сина на дно. Я хотіла бути кращою, але не знала, як.
Наступного ранку я знайшла на кухонному столі записку. Вона лежала біля моєї чашки, акуратно складена, написана чітким почерком Галини. «Потрібен офіс-менеджер. Знання комп’ютера, відповідальність, досвід вітається. Телефон: 067-XXX-XX-XX. Адреса: вул. Зелена, 15». Я застигла, не знаючи, що думати. Це був жарт? Чи вона справді хоче мені допомогти?
— Я знайшла це в газеті, — почула я її голос позаду. Галина стояла у дверях, тримаючи кошик із овочами з городу. Її голос звучав не так різко, як зазвичай. — Подумала, може, тобі варто спробувати.
Я глянула на неї, шукаючи в її очах підступ, але побачила лише невпевненість.
— Чому ти це робиш? — тихо спитала я, стискаючи записку.
Галина знизала плечима, ніби сама не до кінця розуміла свою мотивацію.
— Бо не хочу, щоб ти почувалася тут чужою, — відповіла вона, відвівши погляд. Потім розвернулася й пішла до плити, ніби нічого особливого не сталося.
Я залишилася з запискою в руках, а в голові гуділо від питань. Вона справді хоче мені допомогти? Чи це її спосіб тримати мене під контролем? Але щось у її словах змусило моє серце стиснутися. Може, вона не така, як я думала? Я знала, що мушу зателефонувати за цим номером. Це міг бути мій шанс — перший крок до того, щоб знайти себе в цьому чужому місті.
Перший день на роботі був важким. Я запізнилася через затор на дорозі, а потім довго плутала номери будинків на вулиці Зеленій. Увійшла до офісу спітніла, з розпатланим волоссям, відчуваючи, як усі на мене витріщаються. Мені хотілося провалитися крізь землю. Але я не могла просто здатися — не після того, як Галина дала мені цю можливість. Повернувшись додому, я сіла за стіл із мискою борщу, втомлена й розбита. Я відчувала, що не впораюся, що знову всіх підведу.
Галина увійшла до кухні й сіла навпроти. Тиша між нами була густою, лише годинник цокав на стіні.
— Як минув день? — спитала вона, і в її голосі не було звичної різкості.
Я зітхнула, опустивши очі до миски.
— Важко. Але… дякую, — тихо відповіла я. Це «дякую» далося мені нелегко, але я знала, що мушу його сказати.
Галина кивнула, ніби обмірковуючи мої слова.
— Перший день завжди важкий, — сказала вона, і в її голосі з’явилася теплота. — Але ти впораєшся. Головне — не здавайся.
Її слова були як ковток свіжого повітря. Вона не насміхалася, не докоряла. Вона просто… вірила в мене? Я глянула на неї й уперше подумала, що, можливо, вона не така холодна, як здавалася. Може, за її різкими словами ховається щось більше?
Через кілька днів ми сиділи ввечері на кухні, попиваючи міцний чай. Я додала до свого трохи молока, а Галина пила свій чорний, як завжди. Ми мовчали, але тиша була не напруженою, а якоюсь… затишною.
— Знаєш, — раптом сказала Галина, глянувши на мене, — я не завжди була такою, як ти думаєш. Я теж боялася, коли була молодшою.
Я здивовано підняла брови. Галина, яка завжди здавалася мені непохитною, боїться?
— Справді? — обережно спитала я. — Ти виглядаєш так, ніби завжди все контролюєш.
Вона усміхнулася — ледь помітно, але щиро.
— Бо мусила. Коли Ярославів батько пішов від нас, я залишилася сама з маленьким сином. Не було кому допомогти. Я просто… зібралася і робила, що треба. Але страх нікуди не дівся.
Я слухала, затамувавши подих. Галина, яку я вважала суворою і неприступною, відкрилася мені. Я побачила в ній не лише свекруху, а жінку, яка боролася за своє життя, як і я тепер.
— Я знаю, що можу бути різкою, — продовжила вона, дивлячись у свою чашку. — Але я не хочу, щоб ти почувалася тут чужою, Олено. Ти — частина цієї сім’ї.
Її слова влучили в саме серце. Я відчула, як у горлі знову застряг клубок, але цього разу — від вдячності. Ми сиділи мовчки, і в цій тиші щось змінилося. Ніби ми нарешті побачили одна одну справжніми.
Минали тижні, і ми з Галиною почали знаходити спільну мову. Вона запропонувала ходити разом на ринок — «бо так дешевше брати картоплю мішками». А потім були вечірні прогулянки, коли ми опинялися біля маленької кав’ярні, де подавали найкращий сирник у місті. Одного вечора, коли ми пекли пиріжки, борошно осідало нам на одяг, а радіо тихо грало старі українські пісні.
— Знаєш, Олено, я ніколи не думала, що ми з тобою так порозуміємося, — сказала Галина, посміхаючись, поки ліпила пиріжок.
— А я думала, що ми вічно будемо гризтися, — відповіла я, і ми обидві розсміялися.
Вона глянула на мене тепло.
— Ти стараєшся, Олено. І я це бачу.
Ці слова зігріли мене. Я більше не відчувала себе чужинкою в цьому домі. Галина стала для мене не просто свекрухою, а кимось більшим — людиною, яка пережила свої битви і тепер допомагала мені виграти мої.
Тепер, сидячи за кухонним столом, я дивлюся на Галину, яка розмішує суп, і думаю, як багато змінилося. Я не очікувала, що вона стане моєю підтримкою. Були моменти, коли я хотіла кричати від образи, але тепер я бачу, що вона намагалася допомогти мені знайти себе.
Ярослав, повернувшись із роботи, посміхається, бачачи нас разом. Може, іноді життя дає тобі свекруху не для того, щоб дратуватися, а щоб вона стала твоїм провідником?
Але в глибині душі я досі питаю себе: чи можу я повністю довіритися Галині? Чи її доброта — це щирість, чи, може, спосіб тримати мене ближче, щоб контролювати? І як ви, читачі, думаєте: як знайти баланс між вдячністю і власною незалежністю, коли хтось несподівано простягає тобі руку допомоги?
