Сонечко вже активно прогрівало землю, від його теплих промінчиків природа почала активно пробуджуватися.
Цей весняний ранок для Катерини був особливим – поштарка принесла їй телеграму від сина, на яку вона дуже чекала.
Катерина спираючись на палицю, прямувала до лісу. Цікава сусідка зупинила літню жінку запитанням, куди та так поспішає. Хоча добре знала її відповідь, бо щороку у Катерини одне і те ж.
– Хочу, Оксанко, встигнути гілочок верби наламати, поки вони ще красиві, і не розпустилися під весняним сонечком. Я якраз біля лісу бачила гарне деревце.
Радість у мене – син телеграму прислав, запевнив, що цього року на Вербну неділю точно приїде і погостює у мене аж до Великодня. То ж маю трохи часу, щоб приготуватися.
Щороку, перед Великодніми святами Катерина чепурила хату, готувала стільки наїдків, ніби у неї мала бути повна хата гостей – і ковбасу робила, і шинку запікала, і на всю вулицю пахло її пасками. Що-що, а пасочки у Катерини виходили славні. Коли була молодшою, людям на весілля короваї пекла. Все мріяла, коли ж і своєму єдиному синові на весілля коровай пектиме. Та, не судилося…
Оксана, слухаючи схвильовану стареньку сусідку, лише схвально помахала головою, а на очі виступили сльози. Вже років зо двадцять чекає стара Катерина на свого єдиного сина. Він поїхав в Америку шукати кращої долі та так жодного разу вдома і не був. Спочатку писав часто, навіть якісь гроші мамі присилав. А потім, наче пропав. Лише перед Великодніми святами постійно обіцяв приїхати.
А коли свята минали, і Катерина знову черговий раз проводила їх на самоті з гілочками верби і з молитвою за сина, вона сумувала, але з розумінням ставилася до ситуації.
– Ну що ж, не вийшло синові цього року приїхати, – виправдовувалася Катерина перед сусідами. – Обіцяв, що на наступний рік обов’язково буде.
Сусіди вже почали перешіптуватися, а чи не вигадує стара Катерина тих телеграм, може син їх і не присилає.
І тільки Катерина знає, що не зустрінеться вона з своїм Василем, своїм синочком, тут, на землі. Не стало його, двадцять років тому, якраз у Вербну неділю, в чужому краї так назавжди він і залишився. А Катерина чекає зустрічі з ним на небесах, а, поки, вона наламає гарний букетик верби, який їй нагадає знову про рідного синочка.
Просто їй так легше жити. Воно завжди легше, коли ти в очікуванні дива і щастя.
Фото ілюстративне.