Міла поспішала в дитячий садок за донечкою. З роботи раніше йти не виходило, тому свою Тату вона забирала завжди останньою. Вихователю це не подобалося, але Міла нічого не могла зробити. Більше забирати доньку було нікому. Батько дівчинки зник в невідомому напрямку ще до її появи. Бабуся і дідусь жили в іншому місті.
І в цього разу довелося вислухати вихователя:
– Запізнююєтесь! Думаєте у мене сім’ї немає!
Міла вибачилася, швидко зібрала дочку, і вони пішли додому. По дорозі зайшли на ринок, купили продукти. З сумками в руках Міла і не помітила, що Тата ховає свої ручки в кишені куртки. Тільки вдома вона звернула увагу, то ручки у дочки крижані:
— А чому ти рукавиці не одягла, які тобі бабуся прислала?
Тата зам’ялася:
— А ти лаятися не будеш?
— Ні. Розповідай. Згубила?
— Ні що ти! Ми пішли на прогулянку. Всі ліпили сніжки, тільки Соня стояла збоку, сумувала. Вона забула рукавички вдома. Ось я їй і дала погратися в них. А вона забула віддати.
— Добра душа. Про подругу потурбувалася, а собі руки відморозила. Не забудь завтра запитати про рукавиці, а то застудишся.
І завтра, і післязавтра Тата приходила додому без рукавиць. Подружка занедужала.
Через кілька днів в двері постукали. На порозі стояв чоловік з дівчинкою. Тата з радістю кинулася до подружки:
— Соню! До мене Сонька в гості прийшла.
Мілі довелося запросити гостей до хати. Чоловік почав вибачатися:
— У той день, коли вони в дитячому садку гралися в снігу, Соня і занедужала. Довелося навіть швидку викликати. Температура підскочила. Я в клопотах і не перевірив кишені. А сьогодні заглянув, а там рукавиці чужі. Я її питаю: “Чиї? Де взяла?” Ви мене вибачте, що так вийшло.
— Ну що ви. Це діти. Це добре, що одна з одною діляться. А давайте вип’ємо чаю. Я тільки заварила. А дівчатка пограються. Навряд чи ви швидко підете. Моя Тата пішла Соні свої іграшки показувати. Це надовго.
— А це буде зручно?
— Так, так. Не турбуйтесь.
Міла розливала чай, поставила в вазочці варення і печиво. Чоловік почувався ніяково:
— Чесно слово, так незручно. Прийшли без запрошення. Мене Максим звати. А вас?
— Людмила.
— Красиве ім’я. Вам личить.
Дівчата веселилися в дитячій. А Людмила і Максим вели бесіду на кухні. Від нього Міла і дізналася, що він один виховує доньку. З її мамою вони були не розписані. Відмовлятися від дочки Максим не хотів. Після народження, рівно через місяць, Максим, прийшовши з роботи додому, побачив заплакану дочку і записку: “Не шукай мене. Ти хотів доньку. Отримуй. Я їду. Я молода, у мене все життя попереду. Я тебе не кохаю”. Це було справжнє випробування. Але доня повернула Максима до реальності:
— Ось уже п’ять років ми живемо вдвох, без мами. Жодного разу не з’явилася. Якщо чесно, я й не шукав. Накипіло. Як можна кинути дитину? — закінчив свою розповідь Максим.
— Ви вибачте, що сповідаюся тут перед вами. Нелегко мені з донькою. Суконьки, косички. Варити хоч навчився, і то радість. Дякую за чай. Нам пора. Треба випрасувати Соні одяг, нас виписали. Завтра прийдемо в садок.
Гості пішли. Тата махала їм у вікно рукою, а потім видала:
— Як шкода. що у мене немає сестрички і тата.
Міла зітхнула. Доня важко переживала відсутність батька. Складена легенда про пілота літака не подіяла:
— Мамо, не кажи неправди. Мені цю історію хлопці розповідали. Ну, не може бути стільки пілотів і стільки літаків, що розбилися. Сказала б краще правду, що розлучилися. Я зрозумію. Я доросла.
Міла і Максим час від часу бачилися в садку, коли забирали дітей. Одного разу Максим подзвонив і попросив доглянути за Сонею:
— Викликали в нічну зміну. А вона боїться одна ночувати.
—Привозьте до мене. Нічого страшного, разом з Татою спатиме. Татка зараз дуже зрадіє!
На наступний день Міла вела двох дівчаток в садок. Вихователь подивилася з інтересом:
— Забирати Соню будете теж ви?
— Ні, тато її з роботи повернеться і забере.
— Добре.
Так непомітно, допомагаючи один одному, Максим і Міла почали зустрічатися. Новий рік вони вирішили зустріти разом. Дівчатка від душі веселилися. Коли вони заснули, під бій курантів Максим зробив пропозицію Мілі.
Для неї це було дуже неочікувано. Ні, в душі Максим їй дуже подобався. Це був надійний, веселий чоловік. І батьком він був хорошим. Незважаючи на відсутність жінки в родині, Соня була доглянута. Максим навіть навчився кіски заплітати.
Давай не поспішатимемо. Хоч і минуло п’ять років, коли мене покинув батько Тати, але мені досі важко довіряти людям.
— Я допоможу. Я впевнений, ми разом впораємося з цією проблемою.
У листопаді у Міли і Максима з’явився син Андрійко. Дівчатка неймовірно зраділи. Адже у Соні з’явилася мама, а у Тати татко. Давайте побажаємо їм простого людського щастя. Нехай у них все буде добре.
А Міла досі зберігає в скриньці маленькі рукавиці доньки, адже завдяки їм і сталася зустріч її з коханим.
Фото – ілюстративне(pexels).