Ми виросли разом — я, моя сестра Олеся, кароокий Руслан, блакитноокий Артем і сусідська дівчинка Ангеліна. Ми були дуже дружні і мріяли, як виростемо і поїдемо з села підкорювати великий світ. Ми з сестрою вирішили бути вченими — я геологом, а вона хіміком. Артем хотів стати льотчиком, а Руслан завжди за ним все повторював, тому теж говорив, що буде вступати в льотне училище. Ми були впевнені, що так і буде, а ось бідолаха Ліна назавжди залишиться в селі. Вона була за словами моєї бабусі «блаженна».
Повільно міркувала, мало говорила — більше мовчала і посміхалася. Її навіть хотіли забрати в спецшколу, але мати вмовила вчителів, і вони займалися з Ліною окремо. Напевно, за гроші, але ми, діти, нічого про це не знали. Незважаючи на її дивацтво, ми взяли її в свою компанію — можливо, жаліли, зараз складно сказати. Та й вона нам особливо не заважала — просто ходила слідом і все.
Ми з Олесею завжди були генераторами «світлих» ідей, а хлопчаки нас у всьому підтримували. Чого ми тільки не витворяли! Одного разу викрали грізного бика тітки Марії, який гучно мугикав і витріщався на нас червоними очима. Ми з Олесею побачили по телевізору якусь передачу про тореадорів і вирішили, що теж так можемо. Поцупили татову червону сорочку, покликали хлопців і почали заманювати бика в старий загін. Бик, звичайно ж, нас не слухався, ми розсердилися і закрили його там, а тітка Марія три дні потім його шукала. Коли знайшла, відразу пішла скаржитися батькам — здогадалася, що це наша витівка. Але ми трималися як справжні партизани, і навіть Лінка нас не видала. Наступного разу Олеся вигадала побудувати пліт і відправитися в плавання. Ми тишком нишком зібралися в похід, хлопчаки взяли інструменти, а я з сестрою — продукти і воду. Виявилося, що будувати пліт не так просто, і тоді ми просто поцупили човен, який був захований в кущах — мабуть, місцеві рибалки його там залишили. Спустилися на воду і почали сперечатися, хто буде махати веслами. В результаті ми їх загубили і нас понесло до середини. Лінка заплакала, а ми хоч трохи і злякалися, та все одно були в захваті. Ввечері, коли закінчилася вода і їжа, ми теж почали хвилюватися. І тоді Артем, який краще за всіх плавав, сміливо вистрибнув з човна і поплив до берега. Ми всі з захопленням дивилися, як мелькають його руки, а світла голова відображає сонячні промені.
Він збігав в село і привів підмогу. Звичайно ж, всипали нам по перше число. Але саме тоді ми з Олесею закохалися в Артема. І замість того, щоб кожна з нас вибрала собі по одному кавалеру — нам обом знадобився саме Артем. Сестра казала:
— У тебе он Рустик закоханий, чого б тобі з ним не зустрічатися.
Руслан справді починав червоніти і заїкатися, як тільки мене бачив, що неабияк дратувало. Він мені зовсім не подобався — товстий, прищавий… А ось Артем був високий, з хорошою вдачею і доброю посмішкою. Наша боротьба за його серце була недовгою — я була набагато красивішою за свою сестру і незабаром ми з ним від’єдналися від загальної компанії і ходили всюди разом, тримаючись за руки. Олеся образилася і довго з нами не розмовляла, Руслан іноді кликав нас піти разом на ставок або на танці, але ми найчастіше відмовлялися, згодом і він від нас відчепився. Одна Лінка тягалася за нами, але близько не підходила. Я було намагалася їй пояснити, що вся, наша компанія розпалася, але потім махнула рукою — вона, як завжди, посміхалася у відповідь і кивала «так, я зрозуміла». Нічого вона не розуміла, але що тут поробиш.
Після одинадцятого класу ми всі збиралися їхати в місто, здійснювати дитячі мрії. Правда, час їх трохи скорегував. Хлопчаки вирішили йти на агрономів, Олеся вирушила в медичний коледж, а я на вчителя історії. Ми з Артемом годинами обговорювали, як не зможемо бути в розлуці, обіцяли, що кожні вихідні будемо зустрічатися, а якщо пощастить, то іноді і вечорами вдасться побачитися хоч на півгодини — наші інститути були далеко одне від одного, а для нас, сільських, ці відстані здавалися взагалі нечуваними. Олеся зловтішалася і говорила мені, що він знайде собі в місті іншу, не таку селянку, як я.
А відразу після випускного вечора у Артема не стало батька. Він був найстаршим у сім’ї, а за ним ще дві дівчини. Під час прощання вони гірко плакали, а Артем стояв мовчки, свердлячи очима в землю. Через кілька днів він сказав мені, що не поїде в місто — мати не зможе одна його вивчити, та й господарством потрібно комусь займатися. Я заплакала ще сильніше, ніж його сестри — було страшно розлучатися так надовго, я навіть поривалася теж залишитися в селі, але мама сказала, щоб я не вигадувала і не ганьбила її — вона працювала вчителем, і хто як не я повинна була вступити до вузу. Олесі залишалося вчитися ще один рік, і я боялася, що під час моєї відсутності вона спробує забрати у мене Артема.
Їхала я з мамою, але він не соромлячись прийшов мене проводжати. Ми відійшли вбік в очікуванні автобуса і вже вкотре клялися одне одному у вічній любові і вірності. Коли той, нарешті, під’їхав, здіймаючи пилюку з сухої дороги, ми з мамою зайшли в автобус, а Артем подав нам сумки. Протиснувшись до вільних сидінь, ми сіли, і я відразу ж припала до скла. Він стояв на дорозі і махав мені вслід. Я ще довго не могла відвести погляд від вікна, щоб мама не побачила моїх сліз.
Далі буде…
Продовженням історії читайте завтра на нашому сайті.
Фото ілюстративне.