Дача моє улюблене місце, де я звикла проводити весь свій вільний час. Незважаючи на те, що город вимагає багато сили і терпіння, перебуваючи в межах міста, я морально відпочиваю, забуваючи про насущні проблеми і турботи.
Не так давно в гості до моїх батьків приїхали далекі родичі, і ми вирішили всією юрбою поїхати на дачу – шашлички посмажити, повітрям свіжим подихати. Зустріч пройшла чудово, родичі були дуже задоволені. Загалом, цей день залишився в нашій пам’яті яскравим спогадом.
Коли ми почали готуватися до повернення в місто, родичка обмовилася, що не проти обзавестися схожою ділянкою – вже так їй сподобалася наша дача. Я, без будь-яких задніх думок, відразу ж згадала про те, що по сусідству якраз продається дачний будиночок, і навіть поділилася телефоном власника.
Загалом, потім я дуже шкодувала, що так вчинила – родичка спершу мені постійно дзвонила і розповідала, як буде чудово, що наші дачі будуть поруч. Їздити будемо разом (ясна річ на нашій машині, так як у них свого транспорту не було), урожаєм ділитися, одна до одної в гості щодня приходити. Найголовніше, вона запропонувала в суміжному паркані зробити хвіртку, щоб можна було не виходячи зі свого двору, пройти до нас. Ви уявляєте?!
Ці її мрії мене сильно насторожили: скажіть, ну з якого дива я маю буду постійно їх возити на дачу, так ще й робити хвіртку в паркані? Адже це єдине місце, де я можу усамітнитися і побути, так би мовити, на своїй «хвилі»?! У підсумку я просто сказала, що сусід дачу продавати передумав.
З часом її, звичайно ж, купили – новими власниками стала сімейна пара середніх років, з якими ми відразу знайшли спільну мову. На жаль, моя невеличка неправдонька потім таки розкрилася – тепер родичі зі мною не розмовляють. Я ж вважаю, що моєї провини тут немає: спілкуватися з родичами можна і в місті, а ось на дачу я приїжджаю, щоб від цього самого спілкування відпочити, тому цей свій затишний куточок ні на що не проміняю!
Фото ілюстративне.