Марія сиділа біля маминого ліжка. Життя її догорало. Важко було дивитись на немічну і худу постать. З тої пишної та гарної жінки лишилася лише її тінь і ту пізнати не просто. Квола ледь дихала, інколи видавала стогін від недуги. Очі закрила, сили не було вже дивитися на той світ, бо бачила вже інший.
Дочка ловила ще ознаки життя дорогої їй людини. Стримувати емоції було неможливо. Чи то від неминучої втрати чи від прикрих спогадів. А може від того, що хотілося іншої реальності та й від матері більше материнської любові. Все сплелося в один клубок і викликало не малий смуток.
Мати до неї мала своє, своєрідне відношення. Ще з дитинства не пам’ятає щоб так бавилася, як з молодшою сестрою, купляла їй лише те що необхідно було, а сестрі все, що та захотіла. Не раз комок підступав до горла від несправедливості, але змінити нічого не вдавалося. Вона ж і допомагала їй багато, все що могла старалася зробити і сестричку теж гляділа. Надіялася, що мати оцінить і любитиме її, як маленьку Валю. Але чуда так і не сталося ні в дитинстві, ні пізніше, коли вони вже подорослішали.
Марія схожою була на тата і вдача в неї його. Валюша ж була копія мами. Видно вона з тих жінок, що схожість дітей має значення. Ще поки тато жив, то вона не була обділена любов’ю, він вмів любити її і сестру, маму теж дуже любив, хоч вона не цінувала його. Та він з тих людей, що люблять і не жаліють нікому добра. Марія знає яким він був, бо така сама. На жаль він молодий відійшов в інший світ і дівчинці відразу стало бракувати його. Життя стало гірким. Не було кому розвеселити та поговорити з нею. Мати її не цілувала як сестру і це боліло.
Пройшли роки, дівчатка стали красунями. Створили свої сім’ї. Мати, як завжди приїжджала до молодшої дочки, допомагала їй з маленькими дітьми, купляла подарунки та допомагала грішми, щоб не відмовляли собі в тому, що хотілося. Їй на той час, було важко. Змушена була встигнути зробити все що треба і дітей няньчила сама. Чоловік працював допізна, треба було комусь забезпечувати сім’ю. Згодом і вона пішла на роботу, дітей в садочок оформила. Фінансово стало легше, але фізично ні, треба було діток завести перед роботою в садочок, потім забрати. Вдома приходилось робити всю жіночу роботу. Інколи така втомлена була, що ще добре не лягла, а вже заснула.
Валина старша дитина саме в школу мала йти, її чоловікові на фірмі запропонували їхати за кордон з сім’єю. Фірма забезпечує і місце роботи відразу матиме. Вони вирішили їхати, не відмовились. Мати тривожно пережила цей момент. Переживала за них всіх. Тоді аж постаріла, розлука не просто їй давалася. Але навіть тоді, вона не прихилилася до старшої дочки. Марія приїжджала і допомагала, розуміла, що крім неї в матері нікого не має. До відношення цього вона привикла. Мати ж в неї одна, якою б не була, а її.
Сестра обжилася і майже не приїжджала. Мама все її виглядала, але та не спішила до рідного дому. Сили в жінки підривалися, старість внесла свої корективи. Появились недуги, вже й хронічні, які не піддавались лікуванню. Марія привозила до себе, показувала лікарям. Робила все як медики радили, купляла ліки, але це не допомагало. Мати була розчарована і не хапалась за життя. Без молодшої дочки Всесвіт став іншим. Так вона і прийшла до останнього дня.
Марія телефонувала до Валі, просила щоб знайшла час і присвятила матері. Але та все відмахувалася, в неї багато роботи та й дітей ні з ким лишити. Хоч вони вже старші, але саме такі, що потрібне за ними пильне око. Не виходить їй навідати матір, а вона не далеко то хай припильнує, мати ж для них обох однаково рідна.
Марія бачила в ній егоїстичну і розбавлену самолюбку, яка нічого не цінить і не пам’ятає надмірну материнську любов і турботу. Всі труднощі лягли на плечі старшої дочки. Вона вже навчилася все встигати і бути там де потрібна її допомога. Кілька тижнів не відходила від мами. Настав той останній день, одна сидить біля неї і тужить. Думки не дають спокою. Ще минулих два дні пошепки кликала Валю, а сьогодні вже приходить хвилина, яка розлучить їх назавжди.
Раптом почула як мати тихо вздихнула і більше повітря не потрапило до її грудей. Зупинився час. І втрата гостро пробила серце. Марія зрозуміла, що вона вже просто жінка і мати. В цю мить перестала бути дочкою, бо ту дорогу і рідну, ту що народила її, покинуло життя.
Галина Мазурик, “Марія”