Наближалося свято Миколая. Щороку, численні благочинні організації, люди доброї волі,волонтери привозили в дитячий будинок іграшки, солодощі, цукерки, предмети гігієни, все, що вдалося зібрати та що було так потрібне малечі, щоб в це велике “свято доброти” потішити зранені дитячі серця. Хоч кожен добре розумів, що цим дітям материнську любов і опіку та власний дім і відчуття потрібності не замінить ніхто, хоч як не старалися нянечки і вихователі.
Саме там напередодні Неля, коли забігла уточнити списки та потреби, помітила дівчинку, яка стояла осторонь від інших і просто дивилася у вікно, ніби очікувала когось. Це вже потім від нянечки довідалася, що ця дівчинка ось уже пів року виглядає маму, а попала вона в притулок після того, як через недбальство іншого водія її батьки пішли з життя, і більше нікого з рідних не залишилося… На той час дівчинці було лише три рочки, і доступно пояснити дитині, куди ж поділася її мама так і не змогли. Так і виглядає вона щоранку рідну людину. І що тільки не робили вихователі, психологи, персонал. Потрібен був час щоб дитина відкрилася. І ніхто точно не знав, що ж насправді коїться в маленькому серденьку…
З того часу Неля ще декілька разів відвідувала дитячий будинок щоразу застаючи таку картину. Серце волонтерки стискалося від співчуття. У самої ж свої проблеми, зрештою, у кого ж їх немає! Майже рік тому вона втратила власну дитину і зайнялася волонтерством, щоб якось забутися…
Отож, вже у листопаді діти писали листи до св. Миколая (їх потім розбирали волонтери, щоб підготувати подарунок кожній дитині). І лише дівчинка з русявими кучериками і глибокими синіми очима, як і раніше, дивилася у вікно. Вже й вихователі не витримували. Одна нянечка підійшла до Оксанки, погладила її по голівці і ласкавим голосом промовила:
– Дитино, а давай напишемо листа до неба, чудотворцю Миколаю, якому Господь дарував ласки щороку відвідувати діток! Що хочеш у нього попросити?
– Повернути маму!, – вперше за довгий час промовила дівчинка.
Нянечка розуміла, що це бажання чи не кожної дитини, та помогти хотілося хоча б одній. Розуміла, що чуда за декілька тижнів може й не трапитися, бо й сам процес усиновлення клопіткий і виснажливий, на це може піти мінімум пів року. Та підбадьорюючи відповіла: “Ти проси у Чудотворця! Його Господь вислухає!”.
Після того випадку ніхто не знав про що думала маленька дівчинка, дивлячись у вікно. Проте, чудо таки мало трапитися! І чи то благання святого Чудотворця до Господа, щоб врешті вислухав зболене дитяче серце, чи то Господь так довго підбирав дівчинці маму, зрештою, ніхто не знає чиї молитви були більше вислухані: маленької дівчинки, чи жінки, яка потрапила в правильне місце у свій час і вже рік молилася за свою ненароджену донечку. Проте, саме 19 грудня серце Оксанки почало відкриватися, а Неля, за довгий час отримала такий жаданий спокій. Дівчинка засинала вже у своєму ліжечку, у новій родині, поруч була її мама, яка гладила її по кучериках і не могла надивитися у глибокі сині очі, в яких, здавалося, відбилася вся Вселенна.
– Дякую, Господи, – ледь чутно промовила жінка.
– Спасибі, святителю Миколаю, – промовила дівчинка, засинаючи.
Автор: Марія Серпанок, “Чудо”