Баба Анна дуже добра та хороша жіночка. Має чотирьох дітей, але так вже сталося, що живе сама.
Діти повиростали та розлетілися хто куди, в різних напрямках. Про матір пам’ятають, приїжджають, збираються частенько на свята всі разом, з діточками своїми, хтось сам. Та й будні хто ближче стараються на годинку хоч заїхати, знають що мама сама залишилася, бо ж кожен своє життя влаштував на стороні, не в батьківському будинку. А батька не стало давно, ще наймолодша сестра тоді при матері жила. Всі думали, що вона з нею і залишиться. Вийде заміж та зів’є своє гніздечко при мамі. Тоді б було легше їй і мамі теж. Та й вони б вже безпечні були, що матуся не сама і має допомогу.
Але Марія пішла від хати. Поступила в інститут, вчилась гарно, фахівець вийшов з неї хороший. Запропонували роботу та ще й на останньому році навчання вийшла заміж за однокурсника. І залишилася жити де вже освоїлася і почувається в тій сфері, як риба у воді. Жити з чоловіком стали у його батьків. В них велика квартира, поміститись є де, люди вони інтелігентні та благородні. Легко з ними знайти спільну тему та цікаві розмови їхні.
Як приїдуть всі, старенька мати радіє. Посміхається, то маленькі кристалики появляються в очах, від щастя. Всіх обнімає та цілує. Широко відкриває свої обійми, щоб кожного пригорнути до самого спраглого материнського серця. Онуками тішиться найбільше, особливо тими найменшими, що так ще не виразно і смішно говорять. Вони приносять в її хату, якусь неземну радість. Та й старші внуки з ними бавляться і любляче туляють до себе ту малечу. Тішиться мати, бо бачить, що дружні її діти між собою і їхні діти також, хоч двоюрідні і не живуть разом, але спілкуються і любляться. Видно неозброєним оком, що вони родина. А що ще матері потрібно?
Найприкріший момент коли всі збираються, сідають по машинах і їдуть по своїх домівках. Баба Анна, розуміє все. Вона радіє, що всі добре живуть і її пам’ятають. Відчуває їхню любов і бачить братерську та сестринську любов між ними, все це є прекрасно. Але ця мить прощання, робить щось таке: обпікає серце, навіює смуток і точно вкорочує вік. Здається що серце розривається на дрібненькі шматочки, які обвітрюються, обморожуються і обпікаються одночасно. Благословенні були часи, дні й роки, коли всі жили з нею. Коли їх всіх бачила та ночували під одним дахом. Так, було важче, бо треба було наробитися, всіх припильнувати і прибирання щоденне остогидло. Але всі були під її крилом і могла обійняти та поцілувати, коли захотілось, а тепер так нема. Махає жінка вслід дітям і вже не стримується, туга зі смутком котиться її старечими щоками.
Дуже не хочеться повертатися в спустілу хату, де ще мить тому було весело і гамірно. Виходу ж іншого нема. Старечими і важкими ногами вертає до самотньої оселі, в своє щоденне і одиноке життя, з прикрим та гіркуватим душевним присмаком від важких хвилюючих думок.
Галина Мазурик, “Материнська туга”