fbpx

Життєва історія про сліпе кохання

Іде по вулиці жінка… – Як сонце! говорять чоловіки. А для когось бах! і сонячний удар,і зупиняється серце: це Вона!

Не кожна людина любить несподіванки, але доля завжди нам їх дарує. Коли маршрутка показала мені “хвіст” і я вкрай розгублена стояла на дорозі, раптом побачила, що в наш бік їде самоскид (саме перевозили цукрові буряки). Мені пощастило вдвічі більше: машина їхала саме через наше село. А ще водій був чудовим співрозмовником, тому я була дуже рада цьому знайомству.

Чоловік був схожий на Штірліца: таке ж розумне, інтелігентне обличчя, живі темні очі і доброзичливість з постійною усмішкою на обличчі. Назвався він Романом. Я навіть звернула увагу на його руки: біленькі, чистенькі, з довгими пальцями, аж ніяк не шоферські.

Отож, я не втрималась і розговорилась з цим симпатичним чоловіком. Як з’ясувалось, не даремно, бо Роман дозволив мені написати оповідання, навіть не змінюючи імен. Роман мав вищу освіту, яку здобув в елітному військовому танковому училищі.

Те, що військовим мені не бути, зрозумів на третьому курсі, хоча мріяв бути пілотом, але туди був величезний конкурс і вимогливий добір Ще будучи курсантом, одружився… якось несподівано навіть. Був чудовий літній день. Ми, курсанти, в неділю ходили в місто в кінотеатр. Йдемо, милуємось красою дня і раптом я зупиняюсь вражений: назустріч йде Вона, очиська голубі, як небо, струнка, як берізка і коса!.. довга коса перекинута через плече. Хлопці ахнули: “Як сонце!”.

А мені перехопило подих і зупинилось серце, бо це був справжнісінький “сонячний удар”. Я покинув товаришів і пішов за нею, поки ми не дійшли до музичної школи.

Чарівна незнайомка щезла за дверима, а я чекав її, поки вона не вийшла. Пояснив їй, що закохався, що жити без неї не зможу і запропонував одружитися. Цілувались вже, мабуть, на сьомому побаченні, була моя Анюточка строгою і серйозною. Вона закінчила музичне училище, а я військове. Перевівся до Києва, де після тітки залишилась квартира. Там ми і оселились. Анюточка працювала викладачем музшколи, а я згодом знайшов роботу у фірмі, назавжди залишивши військову службу.

Кохали ми одне одного до безтями, за двадцять років подружнього життя я жодного разу її не зрадив й ні на кого не подивився, крім неї.

– Народилась у нас донька, потім синочок. Які ми були щасливі! Роман показує мені фотографії дітей і дружини. Й справді Богиня! І діти такі ж красиві.

– І що далі, Ви вже не разом? випалюю я.

– Не разом, відповідає сумно. Як бачите, я змінив роботу і місце проживання. А все почалось досить незвично. Одного вечора моя Анюточка промовила: “Романе, я закохалася дуже сильно. Він працює робітником на складі продуктів, старший на десять років. Не можу без нього. Зустрілись ми в магазині випадково”.

Я була вкрай здивована, а Роман продовжував:

– Я ходив, як у сні, не міг їсти, спати, запитував, чого вона ще потребує, адже всього було вдосталь одягнутись, відпочивали їздили. Одного разу дружина поїхала сама, а сусід наш розповів, що бачив її коло моря з тим чоловіком.

Коли приїхала, поставила мені умови:

– Змінювати нічого не будемо, жити будемо разом дітям батько потрібний. А до нього я буду ходити двічі на тиждень. Тобі вітання і попередження: якщо мене не будеш відпускати, він “розбереться” з тобою, адже за життя побував в багатьох “гарячих” місцях. І додала: “Хочу романтики, музики, веселощів, щастя, а ти завжди на роботі. Він романтик!”

Що я міг сказати? Не витримав, переїхав на братову хату в передмістя. Щомісяця справно віддавав дітям і дружині гроші.

Одного разу телефонує донька: “Таточку, приїдь терміново, з мамою біда”. Побіг, поїхав, полетів на крилах. Приходжу в квартиру, вона лежить побита, вся у синцяc. Донька пояснила, що вітчим б’є маму постійно, вже живoго місця на ній нема.

На той час я вже придбав автомобіль, тож відвіз її у лікарню, виходив і забрав до дітей. Анюта плакала, просила вибачити її й повернутись. Повернувся, бо на розлучення, на щастя, не подавали. Пробачив усе, бо кохав, кохав до безтями. Знову жили разом, донька вже студенткою стала, син школу закінчував. Але щастя знову від мене втекло.

Читайте також: Чи варто було? Я життя не бачила за своєю сліпою любов’ю до них обох, і ось – відплата

Якось нещодавно сиджу, дивлюсь телевізор, дружина прийшла, покликала мене і сина вечеряти. Син наївся і побіг до телевізора. А дружина стоїть позад мене і каже: “А можна я піду до Свєтки?”. “Іди, кажу, трохи розвієшся”.

Отож пішла, а прийшла вранці. Виявилось, що познайомилась з мужчиною, Ігорем звати, грає на гітарі, співає, вірші пише… Творча людина, як і вона. Вони з ним “на одній хвилі”. Отак. Тепер вона двічі на тиждень їздить до Свєтки, а приходить вранці. Не можу я вже розлучитись з нею…

А я подумала, що за людина цей Роман, все прощає, а чи варто? Коли тебе обдурюють, дивлячись в очі. Як може бути таким безхребетним чоловік, який “гребе гроші лопатою” і несе додому, для дружини і дітей. А в Романа одні слова: потрібно прощати і кохати, кохання лікує і людина стає іншою.

Джерело. Олена ЮЗВЯК. с. Залижня.

You cannot copy content of this page