Дозвілля
“Якщо на керсетці було менше 5 складок, то на дівчину ніхто й не дивився” – Руслан Павлюк

– Протягом століть селянська мода в одязі на моду міста майже не впливала. Натомість багато фасонів і кроїв запозичувало з міста село. У свою чергу українське місто переймало впливи зарубіжної моди, – розповідає етнограф Руслан Павлюк, який створив майстерню “Шляхетний одяг”. Майстерня уже десять років шиє достовірні репліки старовинного одягу української знаті.
– Шляхтич шляхтичу з різних країн був ближчий, ніж міщанин шляхтичу з одного міста. Українська шляхта часто запозичувала шляхетський одяг, крої верхнього одягу, з Європи — угорський, польський. Або зі сходу — з Туреччини. В 17-18 столітті крої жупанів нам більше відомі з польських кравецьких книг. На наших теренах не зафіксоване першоджерело цього одягу, і ми можемо сміливо робити припущення, що це був запозичений одяг. Україна входила у склад Речі Посполитої і орієнтувалася на королівський двір і все, що спускалося звідти.

Але потім ми бачимо майже ті самі крої уже в селянському одязі 19 століття — на домотканому сукні.

Які елементи історичного вбрання знаті стилізуєте у сучасному одязі?

– Ми у нашій майстерні намагаємось найменше стилізувати. Але часом поєднуємо в одному строї речі різних регіонів. Наприклад, на прохання замовниці сполучили сорочку з вишивкою з Північної Київщини і шарафан з Південного Поділля.

Шарафан — від слова “сірий”. Шарий — сірий. З російським сарафаном цей одяг не має нічого спільного. Шарафан потрапив у село з міста в кінці 19-на початку 20 століття. Хоч були і чорні, і темно-сині.

 

Сірий був найдешевшим?

– Так. А червоний колір завжди вважався найдорожчим. Навіть зараз. Подивіться в магазинах. Червона пальтова тканина того самого виробника буде на відсотків 20-30 дорожча за ту саму тканину іншого кольору. Тому що це червона тканина. Цікавий колір, на якому можна заробить. Це просто комерційні ходові речі.

Здавна червоний колір здобувався важко і був дорогим. В Литовському князівстві у пізньому середньовіччі виходили навіть універсали про заборону використання червоного кольору для міщан. Бо він надавав статусу.

Вишивки червоної, в такій кількості як сьогодні, на той час у селян не було. Зараз старіших за 19 століття зразків вишивки(сорочок) взагалі майже не збереглося. Давня вишивка була білим по білому або з природних барвників. Наприклад, дубової кори, яка давала коричневий колір.

Червоний колір для одягу знаті здобували з цінного червоного жучка, який жив на суницях. Податок з двору був — кухоль цього червоного жучка, який збирався для фарбування ниток в червоне.

Загалом тема фарбування нитки й тканини в традиційній українській культурі не розкрита. Мені відомі часткові відомості про фарбування кустарним способом в сільському середовищі 19століття, але до кінця не відомий механізм роботи тих же кравецьких цехів, які могли цим займатися в промислово-ярмаркових маштабах. Не все жіноцтво вишивало і ткало: був розподіл праці. Кращі речі робили здібніші руки, які годувались зі своєї роботи, чи вишивкою – шиттям на на замовлення, чи фарбуванням домотканої тканини, буденних дерг та обгорток, наприклад.

Міщани чи заможні селяни купували дорогу привозну тканину і нитки. Селяни носили одяг біло-сіро-буро-чорної гамми, а міщани одягалися різнобарвно.

Червоний колір носили тільки багаті міщани — шляхти чи купці. Це був в основному верхній одяг ранньомодерного часу. Пізніше вкраплення червоного одягу дозволяють собі бідні міщани і селяни. Святкові червоні плахти на селянках ми вже бачимо на зображеннях кінця 18 століття, а верхній одяг червоних відтінків – у капіталістичну добу, коли легше було купити дешевшу, менш якісну тканину за помірні кошти, ніж витрачати свій час на складну працю.

 

Чим відрізнялися крої одягу міщан і селян?

Є зображення польського жупана з червоної тканини: на ньому одне плече просто скроєне з кусків червоної тканини, тоді як інше плече ціле. У нас би зараз ця асиметрична річ вважалася авангардною.

Оскільки ширина домотканої тканини була розміром з лікоть 40-50 см, то в традиційному одязі маємо більшу кількість швів.

Всі куски тканини доточувалося, і витрати тканини були мінімальні. Селянський одяг часто має прямий крій – сорочки, штані сердаки. Це надає одягу монументальної вишуканості.

До того часу як в місто прийшов суто європейський одяг – галіфе, чи хромові чоботи англійського зразка – крій мало чим відрізнявся від сільського одягу. Відрізнялися тільки тканини.

Коли ж розвивається індустрія моди і в місто приходять французькі й англійські журнали моди, створюються сукні, сорочки — тут уже між містом і селом лягає прірва. Згодом до сільських сорочок за прикладом міських приточують рюші — на рукавах, горловинах. До чіткої автентики це не має ніякого відношення. Це говорить про запозичення саме з “панського” одягу.

Молодь, яка приходить з міста з заробітків, приносить в села нові крої. Робітники, які працювали на заводах, принесли в село пролетарську моду — піджаки, косоворотки, штани вже неширокі, костюми.

Стандартна схема – багатші тягнуться за іноземною модою. І так у нас з’явилися піджаки, жилети. У 18 століття ці жилети носила аристократія, а вже з другої половини 19 століття ми бачимо ці жилети на селянах.

Селяни здавна мусили робити одяг для себе власноруч – садити коноплю, льон, ткати, шити і вишивати. Не було іншого постачання просто. Це був їхній статок. У неврожайні роки люди все своє сукно і полотно збували, щоб прогодуватися.

В кінці 19 століття губернські земства починають створювати виробничі артілі вишивальниць і ткачів. Одяг почали виготовляти масово.

У врожайні роки, коли з’являлася якась копійка, селяни вже їздили до міста і купували тканину, а не робити її вручну. Це набагато простіше і швидше, ніж вирощували самому. Після цього власноруч виготовлений одяг навіть на селі поступово відходить.

 

Одяг був не лише даниною моді, а й соціальним маркером?

Ознакою кастовості. Міщанка мала статус вищий і не дивилася на сільську моду. Для неї це було “фе”. Домоткана сільська тканина і тонка мануфактурна – це різні статусні речі. Тому перетікання моди знизу нагору було неможливим. Тільки навпаки. Це зараз ми носимо різний одяг. Для нас зараз мода — це гра. А на той час це була життєва необхідність.

Спрацьовувала психологічна штука — чим довший на тобі одяг, чим його більше і чим він яскравіший — тим більше це говорило про твою заможність. Етнографи пишуть, що якщо на керсетці було менше 5 складок, то на дівчину ніхто й не дивився. Бо ці складки означали багатство і статок її батьків, пишність посагу.

Є ще такий естетичний момент: дівчина ззаду мала виглядати пишніше, ніж спереду. Це еротично-психологічні речі. Проходячи повз гурт хлопців, дівчина опускала очі і швиденько їх минала, щоб її не зачепили. Зате вона знала, що буде, коли їй подивляться вслід. Розпрямляла плечі, ставила ногу, робила походку. Тому в одязі ззаду мало бути всього пишно-багато, щоб виглядала, як пава. Дівчині довго дивилися вслід, тому що вона така красива ззаду. Спереду, в очі, їй ніхто цього не скаже, та й оглядати надто прискіпливо не посміє. А от ззаду одяг мав уже особливо грати і робити фігуру.

 

Мені невідомо, щоб міщанки були одягнені в плахти. Вони носили спідниці. Спідниця в селянському середовищі з’являється досить пізно — в другій половині 19 століття. Спочатку в них красувалися молоді дівчата, а потім почали і старші жінки хапалися за моду і почали шити собі спідниці, щоб виглядати моложавіше. Справити спідницю поважній селянці колись було — як зараз літній жінці нафарбувати губи яскраво-червоною помадою. Але все одно спідниця в селах помаленьку витіснила плахту.

Це зовсім різні силуети. Якщо спідниця розширяє і ховає стан, то плахта якраз його підкреслює і контуризує. На це звертали увагу навіть ще європейські подорожні: їх дивувала манера українських селянок одягатися в обтягуючий одяг, так що всі принади жінки було видно. Груди, стан — все виступає і просвічувалося. Шерстяна тканина плахти на стегнах розтягувалася і гарно їх підкреслювала. А стан охоплювався широким поясом і гарно його затягував. Це було досить еротично для іноземців, тоді як в Європі жінки в той час уже ходили в широких спідницях.

Керсетка — теж одяг більш пізній і прийшлий. На зображеннях кінця 18 століття ми бачимо на селянках тільки сорочки. А вже у 19 столітті – керсетки, юпки (пальто), – вишуканий багацький стрій.

У селянському середовищі ніколи не шилися сукні. Їх значно пізніше запозичили в містян. Селяни шили одяг із грубої домотканної тканини і часто зшивали сорочки з простих прямокутників тканини. А сукня мала вже складний крій — це вже був пошив “Вєрки-модистки”, або, як Островський писав, “жид в Полтаві пошив”. Чітко міські речі.

Чоботи до кінця 19 століття зачасту на мають різниці правого і лівого. Кожен чобіт можна було вдягати на іншу ногу. Таким чином взуття зношувалося рівномірно по всій підошві і довше слугувало, ніж нинішнє. Це був економічний момент, бо чоботи були дорогими. Більшість чобіт з поля Берестейської битви, наприклад, також були без різниці лівого-правого.

 

Чоботи шилися з міцної шкіри. Є чоботи “чорнобривці” — їх шили з різних видів шкіри. Носак чобота шили з якіснішої шкіри, бо вона довше зношувалася, а халяви робили уже з тоншої шкіри і іншого кольору. Такий чобіт з’явився у середовищі шляхти у другій половині 18 століття. Але в етнографії цей чобіт затримався досить довго майже по всій території України. Халяви старих чобіт могли перешивати на дитяче взуття. Їх носили і в містах, і в селах.

А ще в містах були і туфлі, і черевики, і юхтові чоботи з якіснішої шкіри.

Раніше заможні чоловіки-міщани не соромилися носити яскравий одяг?

Носили його охоче. Зараз з’являється уніфікація одягу — особливо в місті. Для того, щоб урівнювати ті самі економічні перемовини. Сидять двоє майже однакових людей в однакових піджаках і між собою розмовляють.

Чи варто носити старовинний одяг?

Вважаю це моветоном. Це музейні речі. Їм місце тільки в музеї. Я не бачу проблеми одягнути на службу в церкву старий одяг, якщо він в гарному стані. Але коли людина іде з 7 Айфоном в руці у старому заношеному поїденому мишами одязі — це вульгарно. Десь його поїли, десь підлатали, десь він вилиняв. Етнографія — це традиційний секонд-хенд.

Будьте добрі, шийте собі нове, вишивайте. Людина дозволяє собі купити за шалені кошти модний пристрій, а кілька тисяч гривень на якісний традиційний, красивий, але новий одяг викласти не хоче.

Тим більше — якщо ви одягаєте сорочки початку 20 століття з так званою брокарівською вишивкою, то знайте, що в принципі ви носите автентичний Китай. Всі ті трояндочки-лілеєчки — це візуальна естетика, не більше. Якоїсь глибинної історії там немає.

Старий одяг зшивали вручну грубою ниткою. Якби ми зараз так зшивали, його б ніхто не носив. Це досить груба робота. Тим паче одяг мав бути ноский. Тому на старому одязі нитка така, що зараз взуття нею зшивають — дратва. Хоча одяг стоячий дає гарний силует і робить постать графічнішою.

Справді колекційних цінних старих речей лишилося хіба сотня. В такому разі носити їх, як і решту менш цінних артефактів, — це знищувати залишки матеріальної культури. Ці речі не тривкі — та сама вишивка вирізування, ті самі плахти. Пару разів на стегна її натягнеш — і нитка розлізеться, бо їй більше ста років і її постійно юзали. Люди, одягаючи старовинний одяг, просто руйнують його.

 

Краще потратити півроку свого часу — поступово зібрати собі стрій. Це не така вже затратна штука. Але нам легше посидіти в кафешці три години, у фейсбуці чотири-п’ять годин, а не витратити їх на формування свого одягу.

Коли ми почали десять років тому шити достовірні репліки старовинного одягу української знаті, побачили, що історичний одяг може бути сучасним і цікавим. При цьому він не сценічний.

Але як бізнес-проект він не вийшов. Бо цей одяг нікому не потрібний. Ще не народилися ті українці, які могли б вкладати в цей одяг гроші. Тримаємося на плаву тільки завдяки замовникам. Але поставити цей одяг на потік не можемо, бо це все збиткові речі.

Повний стрій обходиться в 20 і більше тисяч гривень.

Хто ваші замовники?

Це люди часто навіть з першою російською в голові. Але у них є відчуття національно-культурної приналежності. Більше навіть культурної, ніж національної. Бо ми шили в Росію багато також. Переконував одну молоду росіянку не шити їй український одяг. Хотів пошити їй гарний російський одяг традиційний. Але чогось людина не схотіла. Можливо, бо це був 2014 рік.

Ми наш проект засновували з метою шити статусні речі для заможних людей. У нас є 450 народних депутатів. На підйомі патріотичному на цей одяг мав бути попит. Але що вийшло в результаті? Депутат купує сорочку на Андріївському узвозі, і йому цього достатньо.

Знаю з першоджерел, що купа політиків вишиванку одягають тільки щоб зробити інтерв’ю на п’ятнадцять хвилин. Потім відразу знімає. Йому навіть неприємно її носити.

 

Не треба у “жупанах” ходить у Верховну раду. Але ж є ще прийоми, культурні заходи. В Німеччині високопосадовці приходять на відкриття якоїсь етнографічної виставки у традиційному одязі — у шортиках (ле́дерхозе) і гетрах. А наші — в синіх костюмах.

Тому поки що ми пошили одяг лише для двох депутатів. Для Михайла Гаврилюка зробили піджак на основі жупана. Він мав широкий так званий польський рукав. Було завдання зробити цікавий історичний лик і зберегти солідність традиційного піджака.

Шили юпку (різновид жіночої свити) з Полтавщини для Надії Савченко, коли вона була ще в тюрмі. Було очікування, що її мали перед новим роком випустити. Тоді думали – у юпці вона вийде з тюрми як переможець. Недавно вона вдягнула ту юпку з шапкою, яку їй подарували хлопці на Хортиці. Вдягнулася чітко під свій характер. Вона реально отаман Маруся. Ми бачимо купу фотографій 20-х років минулого століття, де жінки одягаються в чоловічий образ. Вона попала в себе стовідсотково. І нормальна еклектика получилася.

Більше депутати у нас не з’являлися. Були дружини депутатів. Їм шили стилізований більше одяг, ніж реконструкції. Але в них інший підхід: “Ми про вас нікому не скажемо, щоб тільки в нас таке було”.

Якось забігла акторка Наталя Сумська, купила чернігівську спідницю з нагрудником. Потім ще кілька разів приходили жінки, казали: “Ми бачили на ній, хотіли б таке саме”.

Приходять багато непублічних людей середнього статку, яким це цікаво мати в гардеробі.

Читайте також: Новий реєстр боржників дає «зелене» світло «колекторам»

Джерело.