Дозвілля
Як залишити свекруху, якщо вона iнвaлiд?

Ми з Валерієм вперше побачили одне одного на дні народження в подруги. Атмосфера була легкою, невимушеною. Тому я й не надала особливого значення залицянням Валерія.

Думала, через кілька днів ми про це й не згадаємо. Після цього ми почали зустрічатися, і жодного дня одне без одного витримати не могли. Та одружуватися не наважувалися. Мати Валерія була категорично проти. Але Валері все ж вдалося відстояти нашу любов. Ми побралися. Жити не мали де, окрім як із свекрухою.

І тут почалося справжнє пeкло. То не так подивилася, то не так вдягнулася, то не з тими заговорила. А недавно почала мені казати, що от раніше у Валерія була гарна дівчина. І така вона вродлива була, і така трудяща, і така порядна. А я перебила справжнє кохання. Навіть фотографії тієї дівчини мені показувала, натякаючи, що вона була б кращою невісткою.

Реклама

Після цього я, мабуть, мала відчувати себе останньою людиною на землі, не гідною кохання. Але ж я від чоловіка про колишню подругу ніколи не чула. Тому винуватою себе не відчувала. А коли спитала у Валерія, то почула дуже дивну відповідь: «А, це ти про Тамарку. Так Тамарці вона теж в приклад ставила одну мою однокласницю. Це у мами така традиція».

Мені дуже хочеться різко поговорити зі свекрухою. Сказати, що вона поводиться жорcтоко. Але мене зупиняє те, що вона – iнвaлід. Пересувається містом на візку. В кімнатах – на милицях. Може, вона через хвoрoбу така озлоблена. А я не знаю, як цьому зарадити. Я дуже не хочу втрачати чоловіка. Але розумію, що і свекруха не зможе жити окремо. Це буде підлість з нашого боку – залишити безпомічну людину напризволяще.

А недавно я почала знаходити якісь дивні речі. То пір’я біля ліжка, то старі ключі, то колодицю під подушкою, то ще щось. Мені здається, що мати Валерія хоче менe зі світу звести. Коли її питаю, що це таке, вона тільки мовчить у відповідь і посміхається: мовляв, сама знаєш, що ти це заслужила.

Боляче, що й Валерій став останнім часом відчужуватися. Почав часто затримуватися на роботі. Навіть пробував пиячити. Мені здається, що вдвох ми б якось мали справитися з проблемою. Він би міг відверто поговорити з мамою. Може, вона б його послухала. Але він відмахується від цієї проблеми, як від набридливої мухи.

І це все відбувалося в той час, коли мені так була потрібна підтримка: я чекала дитину! Мені часто було зле, мене нудило, я погано переносила вагiтнiсть. А Марія Дмитрівна, яку я так і не наважилася назвати мамою, почала розмови про те, що дитина в мене буде xвора, бо всі в нашій родині мали цукровий діабет. Мені вже про це жаxливі сни снилися.

Але синочок у нас народився ніврочку. Йому вже п’ять років, він такий привітний до всіх, навіть до бабусі. Але чомусь це її не розчулює. А одного разу він спитав: «Чому це в усіх такі усміхнені бабусі, дарують дітям тістечка, а наша завжди така набурмосена?». Після цього свекруха стала ще більше зі мною сваритися: мовляв, я сяка-така, бо це я дитину намовляю проти неї.

Ось так у великій напрузі минають наші дні. Всі ми розуміємо, що будь-якої миті в когось із нас може увірватися терпець, і родина розсиплеться. Та й немає вже тієї ніжності, турботливості у мого чоловіка. А я ж іще молода, хочу зазнати любові і простого сімейного щастя.

Оксана, Тячівський район

Читайте також: Не думай про погане — захворієш. Варто прочитати кожному!

Джерело.

Загрузка...

Реклама

Реклама

Реклама

Related Post

facebook