Дозвілля
Я вийш­ла заміж не з любові, з бажання помсти.

Усе життя хтось кидає в мене каменем. А най­болючіше — самі жінки, благополучні матері бла­гополучних родин, заміж­ні. А, отже, порядні. І са­ме це дає їм право, як во­ни вважають, судити та­ку ось, як я, «повію й роз­лучницю…». Я теж хотіла бути замі­жньою, теж хотіла бути «чесною».

А покохала чужого чо­ловіка, вірніше, тоді ще нареченого. Подруги казали: аби не була благородною (чи дурною), могла б відбити. Та я не на­важилась…

Утім, усе сталось, як і мало бути. В інституті за­кохалася в однокурсника. Жодні хмари, здавалося, не загрожували нашому щастю. Та якось до дека­нату прийшли батьки дів­чини, з якою він зустріча­вся до нашого знайомс­тва, й повідомили, що во­на вагітна. Перед моїм коханим постав вибір — або одруження, або від­рахування з інституту. Він обрав останнє. Мені б підтримати його в ту скрутну хвилину, а я гор­до відвернулася (як міг не «дочекатися» мене!) і «благородно» порадила йому одружитися.

Не витримавши натис­ку професури, батьків, сліз нареченої, «однос­тайного обурення» ком­сомольських зборів, він таки пішов до загсу.

А я «у відповідь» вийш­ла заміж. Не з любові, з бажання помсти.

…Ми зустрілися через дванадцять років після ін­ституту. Я на той час уже розлучилась і сама вихо­вувала доньку, він тягнув лямку із дружиною, не на­важуючись залишити її через дітей. На душі в обох було порожньо. І той холодний листопадо­вий вечір нашої зустрічі у напівпорожній кав’ярні за філіжанкою вистиглої ка­ви видався обом найдорожчим із усього, що до­сі було в житті.

Що було згодом? Я, досі порядна жінка, голо­ва профспілки інституту, член кількох громадських комісій і навіть товарись­кого суду, почала зустрі­чатися з одруженим чо­ловіком… Не вміла кри­тися зі своїм щастям. За моїми плечима перешіп­тувалися сусідки, колеги, дорікали батьки. А я на­віть гріха не відчувала. Хіба винна у тім, що кохаю?

Хто з моїх суддів спро­бував заглянути мені в ду­шу? Тільки той, хто знає, що таке самотність. Реш­та й поняття не мала, що саме від неї, а не з висо­ких міркувань, ховаюсь за громадськими справами. Навіть найближчі родичі не могли збагнути, чому я цураюся наших родин­них свят: весіль, іменин, усіляких ювілеїв та річ­ниць. Бо одна справа йти туди у парі, й зовсім інша — самій. Заміжня жінка, мабуть, не знає, як може боліти душа.

І коли раптом на обрії майне щастя — нехай і напівкрадене, чуже,— всі дружно починають тебе судити…

Суддя їм Бог. Нехай і недовго, та я була щас­ливою. І не шкодую ні за втраченим добрим ім’ям, ні за жодним радісним днем…

Хоча даремно ми нама­галися повернути наше минуле — сподівання на спільну сім’ю не здійсни­лись. У мого нареченого (смішно, але я саме так звикла називати його про себе) несподівано тяжко захворів син, про розлу­чення тепер не могло бу­ти й мови.

Була це кара за наш гріх, якщо любов взагалі може бути гріхом? Мож­ливо. Це відомо одному Всевишньому. Так чи ні, але ми прийняли це сми­ренно. Розлука стала нам покутою. Діти не повинні страждати…

Ми ще зустрічалися кілька разів, інколи, в найскрутніші хвилини, передзвонювались, але то вже була агонія прощання. Відтоді душа моя завмерла, у ній оселився тупий невигойний біль. Так, за ці роки я комусь подобалася, хтось трохи подобався мені, але по­чуття ці не сягали анінаскілечки того зоряного рі­вня єдиного мого кохан­ня. І тому щоразу були приречені на невдачу, я байдуже їх відкидала.

І все ж чекала кохання, хоч і соромно у цім зізна­тися жінці, що вже стала бабусею. Знаєте, чого, попри здоров’я для донь­ки й онука, просила у Бо­га? Якщо не суджено ме­ні зустріти свого єдино­го, довікувати у парі, то нехай Господь заспокоїть мою душу, забере цю на­ївну дівочу мрію про ко­хання.

На той час я була не­молода 45-річна жінка, обтяжена турботами.

Донька із зятем іноді під­кидали онука на вихідні. Треба було їздити до ста­рих батьків у село. Робо­та на землі, хоч і виснаж­лива, все-таки давала бодай моральну насоло­ду, проте переповнені електрички й автобуси, важкі сумки забирали останні сили. Від приро­ди незаздрісна, я почала заздрити жінкам, котрим ті торби тягнули чолові­ки. Вони ж мали розкіш повертатися з дач із бу­кетом квітів…

Удома було ще гірше: самотність визирала з усіх кутків і не було від неї по­рятунку. Поки консервува­ла, варила, доводила до пуття привезене — все для дітей, почувалася ще так-сяк. Та коли сонний буди­нок опівночі затихав,— не знала, куди подітися. Му­чило безсоння, образа не­відомо на кого. Дивилася численні телесеріали, у них і літні люди живуть по­вноцінним життям, закоху­ються, одружуються, і це сприймається цілком нор­мально. А я в свої сорок п’ять почуваюся безнадій­но старою.

Почуття прийшло не­сподівано. Мій «принц» ледве втиснувся в елект­ричку з рюкзаком і візком. Я й так ледве стояла на одній нозі у тамбурі, тому згарячу наговорила йому зайвого. Мовляв, і треба ж цим пенсіонерам їхати саме у вихідні, коли й так яблуку ніде впасти. Наго­ворила й одразу засоро­милась. Від нього повія­ло таким дивним споко­єм… На кінцевій зупинці він ухопив мої речі й по­тягнув до зупинки. Вперше в житті хтось допоміг ме­ні. З’ясувалося, ми й жи­вемо в одному районі, зо­всім поруч. На прощання

Анатолій Васильович на­сипав у мою торбинку па­хучих яблук…

Загрузка...

«Пощастило ж ко­мусь»,— тільки подумала й зітхнула.

Отак собі подумалося та й забулось. А вияви­лося — все зовсім інак­ше…

Удруге випадково зу­стрілися в лікарні, куди я поклала хворого батька, а він провідував дружину пі­сля інсульту. Вона хворіла вже декілька років, була паралізованою. Але їй, правда-таки, пощастило на чоловіка: щодня вранці й увечері годував її з лож­ки, умивав, причісував, удома сам робив уколи. Встигав поратися й на да­чі, й онуків на заняття гур­тків водити. Був урівнова­женим, гречним, а ось що чинилося в душі,— про те ніхто не здогадувався.

Уже з перших зустрічей відчули взаємне тепло, якого обом там бракува­ло. І — радість, якої не бу­ло давно. Господи, пита­ла я себе, чи маю право на це почуття, адже у ньо­го хвора дружина? А во­но росло й міцніло…

Інколи ми зустрічаємо­ся у мене вдома за чаш­кою чаю та тістечками, ні­би студенти, і вихлюпує­мо душі до самісінького дна — без недомовок, та­ємниць. Або ж просто мовчимо. Той, хто не зві­дав самотності, не може уявити, яке це щастя — зустріти на схилі літ рід­ну душу. І хто може осу­дити за цю несподівану радість двох одиноких людей, котрі усе життя жили лише для інших і ра­птом наважилися поду­мати про себе?

Розумію, він не може залишити дружину, та я й не прагну цього. Мені вистачає того, що є — на­ших вечірніх зустрічей, сповідей або мовчання. І дивного спокою, що осе­лився у моїй душі. І вдяч­ності у його погляді.

Уперше в житті я не турбуюся про майбутнє, а задоволена днем сьо­годнішнім. І хочу, щоб він якнайдовше не минав.

І все ж, оглядаючись на минуле з висоти своїх літ, дивуюся: все життя, ви­ходить, люблю чужих чо­ловіків. Отже, я непоряд­на, грішниця? Судіть ме­не, якщо хочете.

ЛАРИСА.

Читайте також: Війна та наплив мігрантів: передбачення Ванги на 2017 рік

Джерело.

Related Post

facebook