Дозвілля andryhovuch

Я б радив українському народові максимально скористатися безвізовим режимом і масово виїжджати (+відео)

Український письменник Юрій Андрухович в інтерв’ю “112 Україна” розповів про актуальність літератури через 15 років, про мовне явище в Україні і про свій ідеал жінки.

Влащенко: Сьогодні події тижня ми обговорюємо з класиком української літератури Юрієм Андруховичем.

Доброго вечора, Юрію.

Андрухович: Класиком я себе не вважаю – я ним ще не є.

– Мене цікавить ваш погляд на те, що відбувається сьогодні в країні. Ось приїжджала до нас Нуланд і знову говорила про мінські домовленості. Що ви думаєте про це: чи можемо ми проводити там вибори, чи маємо ми змогу повернути назад Донбас?

– Цей візит – це виконання певної обов’язкової програми, тобто, швидше, трохи гра на публіку, тому що адміністрація Обами завершує своє перебування при владі, і їм дуже бажано якісь справи подоводити до якогось завершення. Але я думаю, це такий ритуальний момент, показовий трошки, тому що чудово вони розуміють, що коли стріляють, літають снаряди туди-сюди, коли гинуть люди, це, м’яко кажучи, для виборів не найкращий час. Насправді невідомо, коли цей кращий і сприятливий час настане, тому що якихось видимих ознак того, що протилежна сторона – бойовики й окупанти російські – заспокояться, нема.

– Чи можлива після виборів у США зміна позиції на більш радикальну щодо Росії?

– Можлива, і я думаю, що це само собою зрозуміло. Є побоювання щодо перемоги республіканського кандидата Трампа. Для нас як для держави дуже бажана перемога пані Клінтон. Її власне обличчя, в порівнянні з її однопартійцем Обамою, буде, напевно, виглядати цікаво, якось виразніше, якщо вона в своїй зовнішній політиці буде чинити твердіше, радикальніше за нього. Обама провів роки свого президентства в ролі голуба миру. І тут на цьому контрасті дуже зручно зіграти якось жорсткіше за нього, і може, навіть досягнути успіхів у цьому.

– Як ви вважаєте, якою має бути політика України стосовно іноземних громадян, стосовно тих, хто хоче тут працювати?

– Мабуть, усе це прописано якось у нашому законодавстві. Політика повинна бути простою: дотримування цих законів.

– Зараз активізувалася видача карти поляка у Західній Україні. Закарпатська обласна рада “розродилася” листом до уряду, щоб їм надали більше самостійності. Можуть всі ці процеси бути для нас небезпечними?

– Сепаратистські настрої на Закарпатті – це відома тема. Вони не є для нас небезпечними виключно тому, що Закарпатська область не має кордону з Росією, тому що будь-який сепаратизм небезпечний для України тоді, коли туди може увійти Росія. Там є якісь панугорські, пансловацькі рушення, але це занадто маргінальні явища і зрештою доволі карикатурні. Галичина ж справді вкотре кинулася отримувати карти поляка. Це пристосуванство до життєвих обставин. Люди масово їдуть за кордон працювати, жити, віддають своїх дітей до школи. Це не ознака їхнього польського патріотизму, а це використання цієї обставини. Легковірна Польща збирає нас, українців, під своє крило, так чому ж не назватися поляком, щоб вивезти дітей у дещо кращі умови життя. Це, звісно, ляпас українській державі, українській системі загалом, нашій сьогоднішній ситуації. Але ніякого політичного, національного підґрунтя за цим немає. Це людський конформізм: людина шукає, де краще. І так оці айтішники, оці фірми, які доволі успішно розпочинали у Львові  і які потім повиїздили до польських міст, – це все має соціально-економічне підґрунтя, а не ідеологічно-націоналістичне.

Як ви вважаєте, це ілюзія чи ні, що весь світ думає за Україну?

– Це, звичайно, ілюзія. Ми не є на сьогодні темою № 1 для західного світу. І це добре для нас. Я б не хотів би, щоб про Україну були усі заголовки світових медіа – так, як вони були два роки тому. Не можна весь час залишатися  топовою темою без якихось серйозних втрат.

– Може, нам час вже самим думати, як нам будувати міцну державу?

– Так, але при цьому не варто ізолюватися. Те, що дедалі поступово більшає присутність української тематики в Європі, – це однозначно позитивне явище. Я б взагалі радив українському народові максимально скористатися безвізовим режимом, який невдовзі надійде, і масово виїжджати. Так, щоб українські мігранти створили реальну проблему для ЄС. Щоб це були десятки і сотні тисяч українців. І тоді нас запросять до ЄС. Це – випадок Португалії. У 1993 р. єврокомісія вирішила: щоб врятувати Бельгію, Голландію, Німеччину від напливу португальців, краще прийняти їх до ЄС. Хай отримують це європейське фінансування у себе і змінюють свою країну, щоб тільки неконтрольована ця трудова міграція не затоплювала їхні країни. Але Португалія малесенька, а це вже настільки було відчутно. У випадку з Україною це буде значно відчутніше. І от тоді ми справді станемо темою. Тобто будуть говорити не тільки про сирійських чи афганських біженців, а будуть говорити про українських нелегалів, трудових мігрантів, яких стає дедалі більше, і будуть вирішувати цю проблему.

– Як ви вважаєте, чи дійсно ми здобули те, про що мріяли два роки тому?

– На жаль, у нашому суспільстві є така хиткість, нестабільність. Відбувся Майдан, і протягом перших місяців після нього був дуже високий тонус суспільної активності. Зрозуміло, що все це впирається в перешкоди, виявляється, що система дуже в’язка. Минає певний час, ентузіазм іде на спад, і ми знову опиняємося десь там, де ми були. Таке враження, що ми насправді весь час ходимо якимось зачарованим колом. І кожен наступний виток… Хотілося б вірити, що він  якось на вищому рівні, але, на жаль… Нині я змушений констатувати, що впевненості, що люди зрозуміли, що це влада для нас, а не ми для влади, вже сьогодні знову немає. Два роки тому це було зрозуміло кожному, а на сьогодні вже знову панує такий скептицизм, розчарування, зневіра.

– Чому за 25 років не може сформуватися нова еліта?

– З’являються нові характери, постаті, імена. Просто політика це не футбол, де зміна поколінь дуже швидко і дуже помітно відбувається. Політичне життя окремо взятої особи значно більше, ніж спортивне життя. Тому нам (з трохи сторонньої перспективи) здається, що там нічого не змінюється, а насправді змінюється. Ці кроки здаються невпевненими, повільними, але вони є. Той факт, що ВР нині очолив комендант Майдану, – це знак. Є певні невеличкі надії, що ці процеси є незворотними. Але для того щоб ці процеси стали надіями (так, як це повинно бути), нам потрібно не спускати ока з керівного класу. Це повинно стати завданням № 1 для українського суспільства – весь час пресувати представників влади.

– За останні два роки не написано нічого значущого про війну. Потрібен час?

– Ми, сучасники, не завжди здатні оцінити новий літературний твір так, як він на те заслуговує. Не тільки авторам потрібна часова дистанція, але й читачам. Можливо, це знайде свій розвиток, свій вияв у чомусь іншому. Може, не про романи сьогодні йдеться, а про блоги на фейсбуці. Вони вже несуть на собі якісь тематичні вузли.

– Наскільки ваша професія літератора, письменника буде актуальною років через 15?

– Я припускаю таку можливість, що люди все менше і менше читатимуть книжки, і я нічого не маю проти.  Водночас я впевнений, що завжди буде зберігатися читацький мінімум. Завжди буде така спільнота, якісний прошарок людей, які все одно книжки читати будуть. Неважливо, чи книжки ці будуть у паперовій формі, чи в електронному вигляді. Мені здається, що природа людини полягає в тому, що їй, так чи інакше, буде цікаво слухати якісь історії. Розповідання історій належить до однієї з базових людських потреб. Розповідання і вислуховування історій гарантують те, що література зовсім не зникне.

– Люди зараз не можуть сприймати великі тексти.

– Я намагаюсь кожну свою нову книжку концепційно збудувати так, щоб її можна було розкласти на менші частинки, і щоб кожна з цих частинок жила своїм самостійним життям. Тому за цією формою це вступає в суперечність з класичними романами. Я шукаю таку книжкову форму, якої або не було ще зовсім, або принаймні її не було ще в українській літературі.

– Ви зараз пишете збірку оповідань?

– Я пишу збірку якихось текстів, які я сам не знаю, як назвати. Це завдання для літературних критиків, а вони теж не люблять, коли щось таке невизначене і незрозуміле. І вони починають протестувати проти цього в своїх рецензіях. Але я не зобов’язаний задовольняти їхніх очікувань і, взагалі, нічиїх очікувань. Це буде збірка досліджень, розслідувань. Усі тексти цієї книжки  мають базуватися на дуже реальних подіях, фактах. Це те, що відбулося насправді. Я такого ще фактично не робив.

– За ці два роки виник певний конфлікт між українською літературою і українською російськомовною літературою. Як ви вважаєте, чи існує українська література російською мовою, чи є російська мова мовою окупантів і чи є українське тільки те, що є українською мовою?

– Російська мова є, в тому числі, мовою окупантів, але ми не повинні зводити все тільки до цього, тому що це мова щонайменше ще половини наших співвітчизників. У нас реально на сьогодні є значна частина людей двомовних: вони можуть поставити ті мови поруч,  бо в певних ситуаціях для них російська буде першою, а в інших ситуаціях по-іншому. Ми не зобов’язані копіювати і повторювати досвід інших країн. Напевно, в нас ферментує якийсь свій, унікальний український досвід цієї мовної ситуації. Натомість про літературу я сказав би так: це справа особистого вибору кожного письменника. Тобто я маю на увазі тих, які працюють з російською мовою і є письменниками українськими, або не є. Якщо поет себе самовизнчив як українця, який пише російською мовою, то це його право, і це право залишається тільки прийняти. Але мені так здається, що є значна частина російськомовних авторів, для яких є значно цікавішою московська видавнича кар’єра, читацьке коло Росії чи читацька аудиторія Росії, російські видавці тощо.

– Нещодавно мені розповідали про українського письменника Володимира Рафеєнка. Його останній роман “Долгота дней”, який ви прочитали, написано російською мовою, зараз його перекладають українською. Ми ж не можемо таких людей вважати російськими письменниками?

– Ні, звичайно. На мій погляд, це особливий випадок. Цей роман з’явився в дуже конкретній історичній ситуації. Це роман воєнний, про Донбас. Це цілком нове явище, яке, можливо, багато хто з нас ще не зрозумів. Це українська література, написана російською мовою, бо автор самовизначився у своєму творі.

– Ви маєте на увазі ідеологічне самовизначення?

– У письменника це дуже складно відокремити, естетичне від ідеологічного й інші складники його внутрішнього “я”. Тому я би сказав: він самовизначився. І все.

– Ви багато працюєте з польським колективом музикантів “Карбідо”. Що це дає письменникові?

– Це починалося з того, що я взагалі мріяв виступати в якомусь рок-гурті. Я просто не став музикантом, тому що своєчасно не навчився гри на жодному музичному інструменті, і мені залишилося цим музичним інструментом зробити власні тексти і власний голос. І так дійшло до цієї музичної співпраці. Я надзвичайно нею задоволений, і вона мене дуже збагачує. Робота поруч з такими вимогливими, рафінованими музикантами дає мені страшенно багато як письменникові також.

– Скільки у вашій дочці вас? Її письменство вас цікавить?

– Я дуже переживаю за її письменство. Вона для мене одна з найважливіших письменниць цього світу, і я радію, що коли вона закінчує свій новий твір, я є одним з перших її читачів. А що стосується виховання, то мені здається, найкращий спосіб виховання – це не виховувати дитину, а просто жити в одному домі, під одним дахом, якось разом проводити час. Це означає, що ми стаємо якимись друзями, партнерами. Ці часи давно позаду, ми давно не живемо в одному домі. Попри те, той зв’язок зберігається. Я чув її відповідь на запитання “Що в неї від батька?”. То вона, мабуть, має рацію, що коли вона в дитинстві поверталася з дитсадка чи зі школи, то бачила людину, яка сиділа над друкарською машинкою. І це в неї відклалося як певний зразок для наслідування.

– Де б ви хотіли жити на схилі віку: в Україні чи в іншому місці?

– Якщо моє життя завершиться якоюсь капітуляцією, тобто виявиться, що мої зусилля кудись намарно пішли, то, звісно, в якомусь іншому місці. Той факт, де це відбудеться, визначатиме, перемога чи зрада. Насправді в мене навіть немає фізичної можливості виїхати і жити десь за кордоном. Я буваю там по 25 разів на рік, але це все окремо взяті виступи, фестивалі. З кожним роком, мені здається, мені все більше будуть давати спокою. Але мене все частіше, інтенсивніше кудись запрошують, і я поки що не бачу підстав відмовляти. Мені це подобається, мені це цікаво. Але не можна це оцінювати, що я десь там живу. Це зовсім інша ситуація. Я людина готелів насправді. Більшу частину свого часу за кордоном я проводжу в готелях.

– Чи погодилися би ви стати міністром культури, якби вам запропонували?

– Ні.

– Чи є ймовірною ваша участь у політиці?

– Ні.

– Чому ви не їздите за кермом?

– Не навчився і, живучи в Івано-Франківську, не бачу необхідності. Я сідаю поруч з водієм, і я дуже люблю це місце.

– Чи є у вас страх не написати більше великого роману?

– Є.

– Кому ви вдячні за своє минуле?

– Батькам і дуже багатьом старшим друзям.

– На кого сподіваєтеся в майбутньому?

– Сподіваюсь на тих, кому сьогодні 20 років.

– Яку властивість юності ви б хотіли собі повернути?

– Наївність.

– Чи могли б взяти зброю до рук?

– Міг би.

– Чим ви в собі не задоволені?

– Невисоким темпом відповідей на ваш бліц.

– Чи вірите ви в божественну сутність людини?

–  Я трошки по-іншому це назву: я не вірю, бо я маю дуже багато доказів, що вона існує.

– Ідеал жінки?

– Це поєднання краси, добра і легкості.

– Ідеал чоловіка?

– Поєднання добра, легкості та твердості.

– Яку музику ви слухаєте вдома?

– Переважно рок-музику.

– Який зі смертних гріхів здається вам найбільш невинним?

– Хтивість.

– Чи вважаєте ви себе вірянином?

– Я вважаю так, що Бог буває. Хтось із письменників так гарно сказав. Напевно, я вірянин, тому що в найтяжчі хвилини і секунди я звертаюся до Бога.

– Чи є у вас якась проблема чи конфлікт з інститутом церкви?

– Ні, немає, але я існую поза цим інститутом. Поклавши руку на серце, я мушу визнати, що я церкву не відвідую.

– Три речі, з вашої точки зору, без яких є неможливим духовне життя людини?

– Воно неможливе без мистецтва, без самопожертв і без любові.

– Дякую. 

Читайте також: Знай наших.”Випила 200 грамів — і склала всі повноваження зі зйомок у росіян!”- Ірма Вітовська.

Джерело.

Загрузка...

Related Post