Події
Відверта сповідь закарпатської “блудниці”

Життя – це ніби серіал, в якому кожен день – це нова серія. Зрозуміло, що кожен проживає свій серіал, де йому відведена роль головного героя. Єдина різниця – сценарій тобі невідомий і ти не можеш спочатку перечитати, виправити і зіграти свою роль, бо це гра експромтом , де тільки в кінці ти розумієш вартий ти “Оскара” чи отримаєш “Золоту малину”.

Наша зустріч була випадкова. Чому саме мені відкрила завісу в своє життя ця дівчина? Я не знаю. Можливо, це як синдром випадкового пасажира – ви не бачились раніше і мало вірогідно що побачитесь знову – тоді не так важко відкривати душу. Ця розповідь не залишила мене байдужою.

Історія від першого лиця. “Свою юність я прожила в глухому селі Закарпаття, туди взимку навіть важко було доїхати. Я любила ці місця і природу, вона там особлива, там особливе повітря, тільки там я можу вдихнути на повні груди. Коли прийшов час обирати майбутню професію, сумнівів не було – романо-германська філологія, мені добре давалася англійська мова. Та й взагалі я добре вчилася, батьки завжди тішилися і покладали на мене великі надії. Я була старша в сім’ї, крім мене ще було троє дітей.

Успішно здала вступні екзамени, потрапила на державне замовлення та отримала кімнату в гуртожитку, ще з двома дівчатами. Мене обрали старостою групи і так потекло моє студентське життя. Грошей завжди бракувало, батьки допомагали, як могли, грошима чи їжею. З дівчатами мені дуже пощастило, ми стали одним цілим, завжди один одного підтягували – я в них була інтелектуальним центром, вони в мене розважальним. Навіть не знаю, як би на початку склалося моє життя в місті, якби не вони. Сама по собі я була сором’язлива, а до цього ще й комплекси з відсутністю гарного одягу – мій стиль бажав кращого, а де взяти грошей не було. Звичайно, деякими речами ми обмінювалися з дівчатами, а якщо точніше,то вони просто мені дозволяли носити щось своє, але така ситуація мене не влаштовувала, постало питання десь влаштуватися на роботу. Тож після здачі сесії, на період літнього відпочинку, я влаштувалася офіціанткою в кафе.

Робочі будні виснажували, але я раділа тому, що в мене будуть гроші і за літо я трохи підтягну свій імідж і не буду так залежати від батьківської допомоги. Я працювала практично без вихідних, за винятком кількох разів, коли їздила до рідних. За час роботи у мене з᾽явилося багато нових цікавих знайомств, одне з таких змінило моє життя…

Одного разу до нас завітала чоловіча компанія, розмовляли вони англійською, тому замовлення приймала я, так як єдина з персоналу вільно володіла мовою. Час від часу вони навідувалися в наше кафе, я вже знала їхні вподобання, ми обмінювалися жартами і вони завжди залишали хороші чайові.

Тоді я і познайомилась з Марком. Він з самого початку привернув мою увагу – симпатичний, культурний, стильно одягнений з пронизливим поглядом і гарною посмішкою. Декілька разів він намагався запросити мене на зустріч, але я відмовлялась від пропозицій. Інколи він заходив на каву і, в нього була така “фішка”, пригощати мене шоколадом, який привозив з поїздок. Марк розповідав мені що одружений, має дорослих дітей, його сім᾽я проживає в Німеччині. Сам він має там бізнес і хоче спробувати його налагодити на Західній Україні, тому змушений їздити між двома країнами.

Наші зустрічі перейшли в доволі дружні відносини, ми спілкувалися все частіше і , як це часто буває в таких випадках, переросли в стосунки. Наш роман настільки швидко і бурхливо розпочався, що вже за місяць Марк запросив мене жити до себе. Тож з гуртожитку, не довго думаючи, я переїхала до нього на квартиру. Він став частіше приїздити, довше залишатись в Ужгороді.

Мій світ почав обертатися навколо Марка. Почалося навчання, пари, сесії, тож з роботи я звільнилася. Для нього я була успішною студенткою, найкращою коханкою і зразковою господинею. Я намагалася бути його святом, музою, підтримкою і другом. Хоча важко було розуміти що в нього є сім᾽я, але миті проведені разом зафарбовували всі негативні думки.

Ми готувалися до святкування Нового року. Коханий планував залишитися зі мною, моїй радості не було меж. За пару днів до Нового року поїхала до батьків, привітала всіх з подарунками, повідомила що залишусь в місті святкувати з однокурсниками, а насправді відмовилась від студентської вечірки і дружнього корпоративну, аби бути з ним. Ми вже купили ялинку, придумали новорічне меню, я готувалася до свята, як до якоїсь найважливішої події в житті.

31 грудня, я прийшла додому з супермаркету, ледь відкрила двері з пакетами в руках – я накупила продуктів і подарунок Марку, тож була щаслива і в гарному настрої. Вирішила сховати подарунок в шафу, поки його не було вдома.

Відкрила шафу … а там напівпорожньо… Я спочатку не могла зрозуміти що не так? Він переклав речі? Нас пограбували?… Коли оговталась, виявилось що там немає тільки речей Марка… Повільно я обійшла квартиру, щоб остаточно переконатись – це не страшний сон, всі його речі загадково пропали… Набрала номер телефону коханого і почула: “Абонент тимчасово не доступний”, я автоматично набирала і чула те саме ще кілька разів.

Ні, це новорічний жарт мабуть – думала я. Але мої надії обірвалися, коли в кухні я знайшла папірець, де його рукою було написано : “Змушений покинути країну на невизначений період. Так склались обставини. Вибач. Цілую. Марк”.

Далі були німі сльози. Вони просто капали на папірець розмиваючи текст… Спочатку в голові було пусто. А потім тільки одні запитання: “Чому? За що? Невже це розплата, за вкрадене на пів року щастя?! Невже це покарання за проведені грішно хвилини?!” В ту мить я фізично відчула, як болить душа, як серце рветься на частинки. То була біль вагою в тонни. Він був для мене всім – цього всього не стало.

Потім почалася істерика. З шафи полетіли мої речі, я вимітала їх з такою ненавистю, бо більшість з них куплені Марком – все культурне, класичне і вишукане, жодної безсоромної сукні чи короткої спідниці – він хотів мене бачити такою, я була його невинна дівчинка, яку він називав німфою, любив моє довге волосся. А чи любив він мене? Мені здавалося що так, але тепер, після прочитаних сухих слів, поїхавши без жодних пояснень… хіба так роблять з тими кого люблять?

Я взяла пляшку шампанського, яке ми приготували на святковий стіл, відкоркувала, налила в келих і випила…за початок нового життя… без нього. Потім взяла ножиці і обрізала своє волосся. І повісила цей довжелезний хвіст на верхівку новорічної ялинки. Одяглася. Зробила макіяж. Викликала таксі. Взяла сумки з продуктами, які так і залишились біля дверей і поїхала до друзів зустрічати Новий рік. Вони знали, що я не буду святкувати з ними, тож моя поява була несподівана, а мій вигляд приголомшив всіх. Злегка п’яна, у високих чоботах, коротких шортах, які були зроблені з штанів за п’ять хвилин, черврною помадою, коротко острижена – вчорашня відмінниця, староста групи, і зразкова дівчинка – я стояла в дверях і дивилася на їхні здивовані обличчя.

Все що було тої ночі злилося в одне п’янке гуляння, шумно і весело провели рік, як зазвичай буває на студентських вечірках. Я сказала дівчатам що залишаюсь з ними в гуртожитку і попросила забрати мої речі з квартири, не хотіла повертатися туди. Час для мене розділився на “до” і “після” Нового року.

Дівчата привезли мені звідти подарунок, від нього… Під ялинкою вони знайшли коробочку з надписом “Коханій Німфі”, а в середині коштовна застібка на волосся. Волосся дівчата теж забрали. Ось така іронія долі.

Читайте також: “З папіком треба спати двічі на тиждень”, – сповідь студентки з Тернопільщини

Загрузка...

Новорічно – різдвяні свята закінчувалися, а я не могла зупинитись, святкувала кожен день, п’яним вечіркам не було кінця: дискотеки, клуби, кафе, ресторани, я відривалася на повну, брала від життя все. Мабуть так я хотіла заглушити цей біль від втрати дорогої людини. А можливо я самостверджувалася у власних очах ?!

Звичайно щоб так жити, гуляти і ні в чому собі не відмовляти потрібні були кошти. Звідки я їх брала?! Біля мене завжди були чоловіки, яким потрібна була моя увага, а мені їхні гроші.  Саме так я стала на шлях блудниці, бо ж самі розумієте чим я могла розплатитися за випивку, а далі і “легкий кайф”? Тільки власним тілом.

Чи було в мене відчуття провини перед собою і своєю совістю? Ні. Все злилося в одне брудне існування, де я знайшла собі прихисток.

А пізніше я дізналася що моя подруга вже давно займалася древньою професією і навіть подумовувала розширити географію своїх можливостей, а саме – поїхати підкоряти столицю. Не довго думаючи, я склала їй компанію. Через знайомих ми вийшли на столичного “роботодавця” і поїхали на “співбесіду”.

Джерело.

Related Post