Дозвілля
«Церква в чужині – як ковток повітря», – колишня заробітчанка

Заробітчанство має свої вимоги і виклики, свої потреби і очікування, свій біль і свою рану. Про працю, особисті переживання, очікування людей від духовного проводу розповідали свідки на практичному місійному курсі для семінаристів УГКЦ, який відбувся з 27 червня по 2 липня у Львівській Духовній семінарії Святого Духа.

Пані Марія розповідає про свій заробітчанський досвід, а також свідчить про чудо, яке сталося з нею під час десятиденної пішої прощі із Самбора у Зарваницю.

«Я п’ять з половиною років була в Італії. Ми з чоловіком працювали на державних роботах, відкладених коштів не мали, бо не було з чого. Вирішили, що комусь треба подаватися на заробітки, бо діти вчилися, а старша дочка завершувала навчання у школі», – говорить жінка.

Церква в чужині

Церква для нас у чужині стала всім: і молитвою до Бога, і рідною мамою, і дорогою Україною. У церкву приходили і люди, далекі від віри, і нехрещені – вони чогось потребували, відчували поклик Святого Духа, котрий їх туди приводив. Окрім Літургії, ми дуже потребували спілкування зі священиками. Праця з нашими людьми – це завжди вихід на контакт. Це давало нам силу, і Бог дарував нам добрих священиків. Церква в чужині – як ковток повітря, де ти чуєш свою мову, свою пісню, де ти можеш щиро помолитися. Будучи в чужині у нашій церкві, ми забуваємо, що на чужині. Відчуваєш, що ти вдома, в Україні. Священики відкриті, і я не зустрічалася з жодним, котрий би відмовив у проханнях. Часто священик доїжджав за 200-300 км і у нього ніколи не був вимкнутий телефон. Навіть якщо ти телефонував і він в даний час був на Літургії, то віддзвонював, коли бачив пропущений дзвінок.

Праця на чужині

Поїхала в Італію в 1999 році. Працювала у Перуджі у сім’ї двох стареньких людей. Старенький мав слабкий зір, а бабуся не ходила ногами. Я на той час ще слабо знала італійську мову. Жінка просила мене про різні послуги, я не завжди розуміла те, що вона говорить, і часто не зовсім правильно виконувала її прохання, однак за 2-3 місяці я вивчила італійську і зрозуміла, що ця італійська родина абсолютно нічого не знає про Україну, навіть того, де вона географічно знаходиться. Вони асоціюють нас із африканцями. Стали зрозумілими їхні дивні запитання: чи є у нас телевізор, чи вміємо користуватись телефоном тощо? Якось моїх господарів відвідав місцевий священик, запитав, звідкіль я. Коли почув, що з України, сонячно усміхнувся: – Я знав кардинала Любачівського! У тих словах було скільки поваги до нашої Церкви і народу. Ще більше здивувалася, коли цей духівник сповістив місцевих вірян-католиків про присутність українки у їхній місцевості. Нас пізнавали і шанували по наших духовних світочах.

Особисті переживання

Згодом, коли переїхала у Рим, почала ходити у церкву Василіян. Документів не було, мене залякували карабінерами. Я не могла говорити, сповідатися, молитись на Літургії, яку дуже люблю, – увесь час плакала.
Повернення в Україну

Коли повернулась додому в Україну – відчула неприйняття. Особливо спершу вражає те зовнішнє, яке ти за час перебування там уже встиг забути: розбиті дороги, ями, страшні будинки. Душа болить: чому український народ такий працьовитий і живе у такій сірості?

Також моє повернення було дуже болючим для нашої сім’ї. Коли розповідала рідним про ті заробітки, про свою роботу, їх це дуже дратувало, більше, ніж мене. Одного разу мені дочка сказала: «Мамо, може, ми зробили щось не так, як треба, але ми вже не можемо чути того вашого «заробітчанства». Це і досі продовжується. Можливо, не в такій формі, але це є. Кажу їм, що ви мене не хочете вислухати і не хочете зрозуміти. Шукаю людей, яким би розповіла і вони мене зрозуміли б, чи вони мені розповіли б, і я їх зрозуміла.

Гуртування

Ще, будучи у Римі, разом з о. Василем Поточняком, ми організовували Свята матері, куди приїжджали люди з різних куточків Італії. У Болоньї була дуже сильно розвинена парохія, мабуть, на всю Італію. Тоді ми вирішили гуртуватися за кордоном, щоб потім гуртувалися тут, в Україні. У Івано-Франківську було організовано спільноту колишніх заробітчан «Пієта». Відтак розпочалися наші прощі.

Проща Самбір-Зарваниця

Якось, вже будучи в Україні, повертаючись додому та ідучи дорогою, відчула, що мені раптово відняло ногу. Не знаючи причини – звернулась одразу до лікарів.

Коли ішла перша проща, я лежала в лікарні, підтримувала телефонний зв’язок з прочанами, молилася сама і відчувала молитву паломників за мене, але було дуже тяжко. Мене виписали з лікарні з гіпотетичним діагнозом можливого туберкульозу кості. Я взяла ту виписку і покинула лікарню швидше визначеного терміну. Повертаючись додому, пропустила свою зупинку і вийшла біля цілющого джерела. Занурилась по коліна у воду. Молилась… Так робила, певно, увесь травень в очікуванні наступної прощі. З наближенням серпня на цілий тиждень швидше, «вибившись із календаря», приїхала вранці у Самбір. Дивлюсь – нікого із друзів-заробітчан немає, а також священиків, котрі мають з нами йти. Зателефонувала до товаришки… А вона: «Марусю, що з тобою?»…

Ця проща мені вилікувала ноги. Я йду дев’ять днів і не відчуваю жодного болю. Це чудо, яке вчинив для мене Бог. Лікарі не могли вилікувати моїх ніг, а я сьогодні направду бігаю. Дякую за те все Богові!

«В Італії навчилася того, чого не пізнала в Україні: по-іншому слухаю Службу Божу, по-іншому слухаю проповіді, ніж до того часу в Україні», – п. Надія, Італія.

Загрузка...

Причини заробітчанства

11 років працюю за кордоном в Італії, 4 роки була в Неаполі. У 2004 році переїхала у Болонью. Поїхала з метою, щоб заробити гроші і віддати борги, бо була важка матеріальна ситуація. Додому їздила дуже рідко. Вперше повернулася через 1,5 року, коли мій син закінчував 10 клас. Треба було думати про подальше його навчання. Тоді поїхала вдруге і повернулася додому через три з половиною роки. Якби мої діти ішли без тата, я була б їх не впізнала, настільки вони змінилися.

Праця за кордоном

Працювати за кордоном не так просто, це дуже і дуже важка праця. Це добре побачити «образ», який приїжджає додому з грошима, але ніхто не розуміє, що твориться в середині в душі цієї людини і перші запитання, коли тебе зустрічають на дорозі: «Коли ти знову їдеш? Скільки квартир купила? Скільки грошей заробила?». Ніхто не запитає, як твоє здоров’я, як ти себе почуваєш. Усі думають, що там дуже добре, але там несолодко.

Місце Церкви і священика

Велике значення для нас має Церква і парох, але парох-патріот, місіонер, який вчить і не відрікається від своєї національності, який любить людей і несе ту любов їм. Знаю багато священиків, котрі зі мною дуже ділились, але, на жаль, є і байдужість.

Ми хочемо катехизи, сповіді, науки, хочемо розуміти і знати, що таке Літургія. На жаль, наші люди часто цього не усвідомлюють. Велике значення має також патріотизм священика. Якщо він українець за духом і цього не соромиться, а одягає вишиванку і йде у ній через усе місто на зустріч – це для нас свідчення і велика підтримка.

Виїжджаючи за кордон, людина звертається до Церкви, бо у Церкві ти зустрінеш тих, з ким зможеш поговорити.

В Україні по-іншому: прийшла до Церкви – відтак побігла додому, бо є справи. А там більшу частину вихідних люди гуртуються навколо Церкви. В Італії я навчилася того, чого не пізнала в Україні: по-іншому слухаю Службу Божу, по-іншому слухаю проповіді, ніж до того часу в Україні.

Читайте також: “Їду на заробітки”: Де можна отримувати в середньому три тисячі євро у місяць

Джерело.

Реклама

Реклама

Related Post