Дозвілля
Тiєї ночi я зрозуміла, що означають слова “щастя падає з неба”

Спогад про той день – найгірший спогад мого життя. Уже тоді, коли лікар хмурив брови, я щось зі мною не так. Мої очі наповнилися слізьми. “Дівчинко, не плачте, ви будете – лікар вичавив усмішку і додав: “Поп’єте таблетки, усе буде гаразд. Але дітей ви мати не можете. Хіба станеться якесь диво”. Ось так я почула свій діагноз – неплідна.

Я розридалася. Олег, мій наречений, не говорив нічого. Жодного теплого слова. “Бувай, Ірино. Я на пари – уже й так тут iз тобою дві прогуляв”, – сказав і пішов. Я ще довго стояла в коридорі цієї клініки – незворушна. Навіть не знала, куди йти, що робити далі. До мого лікаря приходили жінки – iз животиками, вагітні. І уявляла своє майбутнє – воно в мене не буде таким, як у них. Я ніколи не носитиму дитини під серцем. Мій коханий ніколи не торкатиметься мого животика, не слухатиме, як маля там рухається. Я ніколи не почую слова “мама”.

Додому прийшла надвечір, зачинилась у кімнаті – намагалася заснути. Коли спиш, не відчуваєш болю. Засинала – і не хотіла, щоб починався новий день. “Проспати б усе життя, а потім померти”, – думала я. Телефон видав коротенький сигнал. Прийшла есемеска від Олега. Коли побачила той конвертик, подумала, що він хоче мене підбадьорити. “Ти вибач. Але сама розумієш – весілля не буде. Ти хороша, ти гарна. Та я хочу мати своїх дітей. А ти. Ну, сама розумієш…” Я миттю набрала його номер. Що я хотіла йому сказати? Не знаю. Але й слова не встигла вимовити. “Я тут з друзями, ми гуляємо, п’ємо пиво. Тобі що?” Я мовчала. Почала схлипувати. Він почув мій плач і крикнув п’яним голосом: “Ну чого ти ревеш? Постійно ревеш! Я не винен у тому, що ти хвора. Як ти не розумієш – така ти мені непотрібна!”

Реклама

Тiєї ночі я так і не заснула.На пари не пішла. Не ходила в університет увесь тиждень. Друзі вже знали, що я порвала з Олегом – він розповів. І розповів – чому. І ніхто з моїх подруг навіть не зателефонував. Я почувалася не лише нещасною, а й справді непотрібною. І почала шукати втечі – від усього цього. “Нічого, буду самотньою, буду просто доживати, просто доживати. От сьогодні мені 21, опiсля буде 22, а потім піду – на той світ, де вже неважливо – стала ти мамою чи ні”.

Читайте також: “СКІЛЬКИ ВМИРАВ? ШІСТЬ РАЗІВ”

Я вирішила переїхати з рідного Донецька. Саме закінчувала четвертий курс і вступила на магістратуру Львівського університету. Батьки не заперечували. Напевно, і їм уже набридло моє сіре невтiшне обличчя. У Львові винайняла квартиру. Єдине, чим мене “тішили” мама й тато, – переказували гроші на картку, щоб квартиру оплачувала і мала що їсти. Навчання мене не надто цікавило. Тим більше – я була студентом-платником і успішно прогулювала пари. Знайшла собі нових, так би мовити, друзів. Оксана й Олена навчались на культурології. Вони були дівчатами, котрi любили, як ми це називали, “побенефісити”. На моїй квартирі такі гулянки були часто. Я пила, пила, пила, аж допоки не відключалась. Почала курити. Спершу мені це не смакувало, але я нібито хотіла це робити – просто собі на зло. Хоч раніше ніколи не відривалась у клубах, а тоді почала. З дівчатами ми стрибали під музику до ранку! Хоча забутись мені не вдавалося. Я часто плакала, багато говорила про те, що дітей не матиму…”Ну й не матимеш – то живи для себе й одним днем”, -радили друзі. І я так робила. “Так, п’ю, курю, а що, мені дітей не народжувати”, – насміхалась я із себе перед дзеркалом.

Минув рік мого “п’яного” життя. Виглядала я жахливо – схудла на вісім кілограмів, темні смуги під очима. Ніякий макіяж мені вже не допомагав. Навчання закінчилось – з трійками якось мене “випустили” з університету. Але до батьків повертатися не хотіла. Влаштувалась працювати в магазин, де продавали вживаний одяг. Робота неважка – просто переставляти одяг на вішачках, зважувати його. Заробляла тисячу гривень – на випивку, мівіну і цигарки вистачало. Я відчувала, що доживаю, добиваю свої дні, а скільки їх у мене ще буде, байдуже.

А ще в мене з’явився коханець Ігор, старший на п’ять років від мене. Я його буквально “підчепила”. Ми познайомилисz у клубі. Він гуляв там iз друзями, в одного з яких був день народження. Я не можу сказати, що закохалася з першого погляду. Ні. Я не могла закохатись у такому стані. Але коли побачила його – чорнявого, з гострими чорними очима, чарівною усмішкою, зрозуміла, він мене приваблює. Почала чіплятися. Так ми і познайомились. Танцювали, веселилися, а потім… кохалися. Так, у той же день, коли познайомились. Ми обмінялися телефонами, але я одразу попередила Ігоря – серйозних стосунків не хочу. Він посміявся і сказав: “Я теж!” Ми бачились ледь не щодня. Гуляли, ночували одне в одного. Я навіть почала менше пити. І старалася гарно виглядати. Але ми ніколи не говорили слів: “Я тебе люблю” або “Давай зустрічатись”.

Він не був моїм хлопцем, а я не була його дівчиною. Ми просто бачились, говорили про всякі дурниці, кохалися. І все! Мені подобалось, що він нічого від мене не вимагає. “Вільна любов у нас”, – часто жартував він. Тривала наша “фрі-лав” чотири місяці, аж допоки я не зрозуміла, що він мені небайдужий. Зізнаватись у цьому ні йому, ні навіть собі не хотіла. І почала його уникати. Ми дедалi рідше бачилися, а згодом й узагалі менше спілкуватись. Я була ініціатором завершення наших “вільних” стосунків. Чому? Бо не хотіла ще раз почути від коханого, що я – непотріб. Ігор нічого не розумів, але ми домовилися ще раніше, що кожен може піти й нічого не пояснювати. Я так і зробила. Минув місяць після нашого розриву.

Близько десятої вечора, коли я саме збиралася знову напитись, він мені подзвонив. Я всміхнулась до телефона. І мені стало страшно, що закохалася. Взяла слухавку. “Відчини, якщо вдома, я стою під дверима”. Відчинила двері. На його обличчі – гримаса смутку. Він опустив очі та сказав: “Знаєш, ти для мене більше, ніж просто дівчина для сексу. І я, здається, закохався”. “Я не можу мати з тобою серйозних стосунків, я нічого такого не хочу. Розумієш?” – відповіла холодно.

“Але чому? Я ж не кличу тебе заміж – просто прошу бути моєю, я хочу тебе кохати. Ти близька мені людина!..” Чи рада була я чути ці слова? Навіть не знаю. Злякалася. Бо Ігор не знав, що я – бездітна. Але проганяти його не хотіла. Відкоркувала вино і запросила його. Він мене обійняв, поцілував. І я відчула, що справді йому потрібна. Але ж як йому сказати про свою біду?

“Зараз я тобі дещо розповім, – почала несміливо. – Я хвора. Навіть не так, не хвора – я просто не можу мати дітей. Отак”. Він опустив очі. “Так-от у чому рiч, – каже. – Я люблю дітей. І хотів би продовжити свій рід, хоча, на перший погляд, не схожий на чоловіка, який може стати хорошим батьком. Але, знаєш, я теж хворий. У дев’ятнадцять у мене була свинка. І тепер шанси, що можу ощасливити когось дитиною, дорівнюють нулю”.

Я заплакала. Не тому, що йому співчувала чи співчувала собі. Ні! Я просто була шокована. Як таке може бути – що ми обоє бездітні й що ми знайшли так одне одного серед тисяч інших людей?! Того вечора ми вже не говорили ні про що. Ми провели прекрасну ніч, це був не просто секс, це була ніч любові, і я не хотіла, щоб вона минала. І саме тiєї ночi зрозуміла, що означають слова “щастя падає з неба”. Так! Ви не повірите, але Ігор став моїм щастям. І тепер я могла відверто плакати, коли згадувала про дітей, коли бачила молодих мам на вулиці. І не боятись, що мене не зрозуміє найрідніша людина.

Про одруження ми не говорили ніколи. Ні він, ні я не торкалися цієї теми. Ми просто жили – одне для одного. І я перестала пити. Перестала ходити по клубах. Мені все це стало непотрібним. Бо я не хотіла вже втікати від своєї біди – почала вчитись iз цим жити. І навіть iнодi почувалася щасливою, а з душі ніби спадало важке каміння, ставало легше. Мене тішили такi звичнi речi – як приготувати страву для Ігоря або ж просто його обійми.

Реклама

Ми прожили разом три місяці. І в мене почались проблеми зі здоров’ям. Час від часу я відчувала біль внизу живота. А згодом й узагалі стало зле – у мене зник апетит. Якось на роботі я знепритомнiла. Колеги викликали “швидку” – налякалися.

“Дівчино, а може, ви вагітна, – усміхалась медсестра в кареті швидкої домопоги. “Якби ж то”, – сказала і знову заплакала. Я здала аналізи. Приїхав переляканий Ігор. Усі довкола мене метушилися. Не розуміла до пуття, що відбувається. Почувалась жахливо, мене почало нудити. І я просто хотіла додому. Чому мене вирішили покласти до лікарні, у гінекологічне відділення, не зрозуміла. Лежала на ліжку, чекала, допоки мені бодай хтось щось пояснить. Першим зайшов Ігор. Він сяяв! Потім лікар. Старший чоловік, сивий уже. “Вітаю вас, матимете дитину, скоріш за все, двох, – усмiхнувся він. – Але мусите полежати в лікарні, бо є невелика загроза викидня”.

Я не могла повірити в те, що почула. Думала, марю, сплю чи божеволію. Але ні – це все було правдою! І знову відчула – щастя таки падає з неба. Ігор підійшов до мене і сказав: “Ми любимо одне одного, і любов зробила диво. Для нас обох. Тепер ти вийдеш за мене заміж?”

Я вийшла заміж. Бути вагітною дуже приємно. Чоловік часто торкався мого животика, щоб почути, як рухаються наші дітки. На сьомому місяці я народила – хлопчика і дівчинку. Клопотів було багато, але всі вони видались нам такими мізерними, такими незначними. Знаєте, ніколи до того не молилася. Я так багато грішила і не вірила в Бога. Але Він зробив для мене диво. І тепер я знаю – Господь є, і Він мене любить. Молюся до Нього – за здоров’я наших маленьких Іванка та Христинки.

Читайте також: СПОВІДЬ: СКОРО МЕНЕ НЕ СТАНЕ, АЛЕ ТИ НЕ ПЛАЧ

Джерело.

Реклама

Реклама

Реклама

Related Post