Дозвілля
Світ наче перевернувся: свекруха звинуватила у каліцтві сина, а я ж заради нього…

У 35 років він став калікою, бо це я дозволила хірургам відтяти йому ноги, тому що маю коханця. Три роки тому я почувалася найщасливішою жінкою у світі. Насолоджувалася декретною відпусткою — нашому молодшому синовi Назарчику (узагалі-то, він мав народитися Оксанкою, якої ми чекали шість років) сповнився рік. А старші близнюки, Максимко і Андрій, збиралися до третього класу.

Чоловік Богдан працював в автомайстерні, начебто добре заробляв. Кажу начебто, бо на продукти, комірне, скромний одяг та іграшки грошей не бракувало. Але Богдан жив планами збудувати власний будинок у рідному селі. З окремими кімнатами для старших синів і рожевою кімнаткою для майбутньої доньки поряд з нашою спальнею, з просторою кухнею, а ще зi садом і ставком. Картини цього райського життя увижалися чоловікові навiть у снах. Бо іноді серед ночі він прокидався і малював схеми вікон, горища, підвалу, в якому
планував обладнати міні-майстерню. Зарплати автослюсаря на цей загалом скромний маєток, звичайно, бракувало. Втiлити у життя iдею нашого сімейного маєтку Богдан вирішив, завербувавшись на будівельні роботи до Росії.

Я теж мріяла про будиночок в селі, про завжди свіже молоко, курячі яйця і городину для дітей, але від цього рішення була у розпачі. У Богдана спадкова хвороба — варикоз вен на ногах, через це вони мерзнуть навіть при плюсовій температурі. А в Росії — морози. Як йому працювати на будовi? Не менше мене турбувало і те, що двоє старших синів, яким у їхньому віці так потрібне батькове виховання, залишаться на моїх плечах. Але чоловік жодних аргументів проти слухати не хотів. Його палко підтримувала мама-вдова, котра вже бачила, як єдиний син господарює поруч iз нею.

Спочатку все йшло за планом. Богдан добре заробляв, будував промислові об’єкти на півночі Росії. Щомісяця переказував на банківський рахунок кошти. Я цих грошей не чіпала, обходилася декретними, вишивала на
замоволення, а свекруха iз села регулярно передавала свіжі продукти. Через рік наша родина стала близькою до втілення нашої мрії настільки, що під час коротких відпусток Богдан скуповував будматеріали, складував їх на маминому подвір’ї.

На різдвяні свята позаторiк чоловік затримався удома довше, аніж зазвичай. Через місяць його відпустки я дізналася, що вагітна. Як і у попередні рази, в мене був жахливий токсикоз. Гiнеколог казала лягати до лікарнi. Але ні з ким було лишити дітей. До шпиталю, як на зло, з пневмонією потрапила свекруха, Богданова сестра увесь час була біля неї.

Ця вагітність була несподівана, бо ми оберігалися, як могли. Однак я і подумати боялася про те, щоб позбутися її. Проте Богдан у телефонну слухавку сказав: ”Катрусю, міркуймо як цивілізовані люди. У нас уже є троє синiв. І лише дві кімнати. Може, зачекаємо з Оксанкою? Ще рік-півтора —- і вже матимемо свій
будинок, а тоді… Утім вибір за тобою. Лише накажи, і я повернуся. Не хочу, щоб ти в такому стані була сама”.

Ці слова вразили мене. З одного боку, чоловік гідний був пожертувати мрією свого життя заради мене. З іншого, він перекладав складне рішення на мене. А мене від токсикозу аж хитало, я не могла сніданку розігріти дітям, щоб мене не знудило. Їсти не могла, пила лише воду з лимонною кислотою. Коли вкотре у
будинку поламався ліфт, і я мусила тягнути Назарчика на п’ятий поверх на руках, у мене відкрилася кровотеча. Лікар пояснив: щоб зберегти вагітність, потрібно щонайменше місяць, а можливо, і довше, полежати в лікарні. Ба навіть тоді ніхто не гарантуватиме, що не втрачу дитинки.

Коли тобі так зле, довго не вагаєшся. Я позбулася вагітності. Мені навіть було байдуже: хлопчик то мав бути чи дівчинка. І це був настільки малий термін, що лікарі не визначили статi. Але Богданові, коли він зателефонував, я сказала, що то була донька. Аби хоч частково відчув мій біль і запізніле каяття. Бо, прокинувшись уранці без остогидного токсикозу, тішилася недовго, бо раптом збагнула, що скоїла величезний гріх, і лише молилася, аби Бог не карав за це моїх діток.

З останнім працедавцем Богдановi та його бригаді, як спочатку здалося, дуже пощастило. Цього разу була приватна будова. Господар поспішав прийняти дачний будинок алярмово – до Великодня. Пообіцяв потрійну платню, будівельники на це підписалися. Хоч мусили працювати цілодобово, без вихідних, і надворі постійно падав мокрий сніг. Їли лише раз на день, і то консерви. Спали по черзі, у майже неопалювальних вагончиках, навіть не роззуваючись. Терпіли, бо в кожного були свої плани на потрійну платню, своя мрія.

Якось після зміни в мого Богдана затерпли, а потім посиніли пальці на ногах. Відігрівав їх над пічкою, у відрі з гарячою водою. Стало ще гірше. Колеги завезли до приватної клініки — російський господар заборонив до державної, боявся привернути увагу держслужб, бо ж люди працювали нелегально, ще й грубо порушуючи
трудові нормативи. У більшості робітників, у тому числі в Богдана, закінчився дозвіл на перебування в країні.

Медики поставили чоловікові діагноз “траншейна стопа” – пояснили, це наслідок специфічного обмороження, яке можна заробити навіть при нульовій температурі, якщо мати варикоз і ходити у мокрих чоботах. Протримали мого Богдана три дні у стаціонарі й виставили йому рахунок iз багатьма нулями. А ще
порадили вертатися додому, мовляв, у сирості та на холоді стан може тільки погіршитися. Богдан не послухав, пропрацював ще два тижні, аж допоки в нього температура не підвищилась до 40 градусiв.

Господар ані копійки йому не компенсував. Лише наказав забиратися якомога скоріше. Усі карти були в його руках – жодного контракту на роботу, навіть елементарної трудової угоди Богдан і його бригада не мали. Друзі повантажили мого чоловіка на полицю потяга, і там він, сам-один, ще добу марив у гарячці, а я із комерційною “швидкою” зустріла його на вокзалі в Україні.

Коли мого Богданчика привезли до лікарні, на його ноги страшно було дивитися: чорно-синього кольору, від них iшов сморід гнилого м’яса. Богдан був безтямний. Лікар сказав мені: “Це – гангрена 4 ступеня. Час згаяно. Або ми негайно ампутуємо обидві кінцівки, або за тиждень ви чоловіка поховаєте”.

Я подивилася на Богданове блідо-сіре обличчя, сподіваючись побачити там бодай краплину свідомості, мені не хотілося приймати і це рішення самій. Але чоловік мене навіть не впізнавав. У його мами стався гіпертонічний криз, їй не казали про ампутацію. Я підписалася під документом, що не заперечую проти операції і усвідомлюю її наслідки.

Наступного ранку ми з невісткою здали по 350 мл крові, це погодилися зробити ще п’ятеро її односельців. Один iз них, сусід свекрухи, таки розбазікав їй про операцію, жінка прилюдно затаврувала мене. Сказала, що хочу зробити Богдана інвалідом і покинути, бо, мабуть, уже маю коханця. І до лікарні – доглядати сина, коли він відійде від наркозу, навіть не приїхала. У реанімації я чергувала сама, а малого Назарчика лишила в
сусідки. Перші слова Богдана були: ”Як мені печуть ноги!” Йому двічі на день кололи сильне знеболювальне і заспокійливе, він постійно спав, а я сиділа поруч і молила Бога, щоб він вижив.

На п’ятий день температура спала, нас перевели у загальну палату. І тут до Богдана дійшло, що з ним сталося. Він плакав, наче дитина, потім відмовився їсти. До життя його повернув лише візит трирічної племінниці Мартусі. Вона обійняла вуйка, обцілувала, розповіла йому всі вірші, що знала, і зрештою заявила, що хоче залишитися з ним у лікарні. Знаєте, як це буває: дитина росте без рідного батька і горнеться до чужого. Богдан розчулився і мусив дівчинку запевнити, що скоро-скоро прийде додому.

Він щоразу тішився візитам Мартусі більше, ніж відвідинам наших синів. Однак “скоро-скоро” розтяглося на кілька місяців. Усі гроші, зароблені пекельною працею Богдана, були витрачені на його лікування і реабілітацію. Але чоловік, слава Богу, одужав, пересів в інвалідний візок.

Я вийшла на роботу в дитячий садок – тут при мені цілий день була менша дитина, а старших, школярів, ми віддали до спортінтернату. Уночі я, як і раніше, вишивала на замовлення, тим і перебивалися. Так минув рік. Я не нарікала на життя, хоча від утоми часом засинала стоячи. Змирилася з тим, що мене, ще молоду жінку, чоловік тепер сприймав лише як няньку. І з тим, що найменший син його дратував, а зі старшими Богдан був надто суворим, узагалі він знаходив тепле слово тільки для своєї маленької племінниці.

Одна біда: повертаючись додому, я почала помічати, що від Богдана відгонить спиртним. Він не знайшов іншого порятунку від депресії, як пиячити в товаристві сусіда-невдахи. Та, шкодуючи свого чоловіка, я не влаштовувала скандалів. Але коли він укотре заснув, забувши на ввімкненій плиті борщ, і ледь не спалив нашу хату, уранці я поставила питання ребром: або алкоголь, або наш шлюб. І тоді Богдан iз ненавистю викрикнув мені все, що йому наболіло. Про те, що задихається у чотирьох стінах, у цьому остогидлому будинку, на сходах якого немає пандусів для інвалідного вiзка. Про те, що у 35 років він став калікою, бо це я, виявляється, мріяла про просторий сільський дім і змусила його, як раба, працювати на російських будовах. А потім прозвучала свекрушина версія про те, що я дозволила хірургам відтяти йому ноги, тому що маю  коханця. І останньою краплею стало звинувачення мене… у вбивстві нашої Оксанки. На довершення вперше після приїзду Богдан признався, що обморозив ноги, бо напився як чiп, коли дізнався про втрату доньки, і заснув у мокрих чоботах просто неба.

Я почувалася такою розчавленою, що навіть плакати не могла. Тож не протестувала, коли Богдан зрештою попросив завезти його до мами. Він навіть сказав: “Заради Бога. Тут я помру”.

Цього року на Різдво ми з дітьми вперше після від’їзду Богдана побували у свекрухи на селі. Вона сама мене перепросила. Уже не гнівається. Я крізь сльози слухала, як мої сини разом із двоюрідною сестричкою співали колядки, дивилася, як вони захоплено і дружно котили візок із Богданом на озеро — годувати пару лебедів, що не відлетіли в теплі краї. Як разом із татом радісно грали у баскетбол на стадіоні поряд із новою сільською школою (Богдан, кидаючи м’яча, ледь не вистрибував із крісла). А ще мені боляче було бачити, як на свекрушиному подвір’ї припадають порохом та вкриваються іржею будматеріали — наче руїни чоловікової великої мрії. Нашої мрії…

Його сестра вже рік в Італії. Працює там доглядальницею, добре заробляє, кличе мене. Я ще вагаюся…

Читайте також: Сповідь: Несу цей грiх через усе життя

Катерина, 30 років

Джерело.