Дозвілля
“Важко так жити, важко писати оцю сповiдь. Але простив усiм Господь. Простила i я”: вийшла заміж за yбuвцю моєї матері

“Пошли, пошли, польськое отродье, советского человека с тебя сделаем”, – сказав він, лагiдно усмiхнувся i дав шматочок цукру.

В Україну я приїхала семирiчною дитиною. Нинi майже нiчого тогочасного пригадати не можу. Так, нiби в туманi, згадую великого бiлого коня, усмiхненого батька та зелений луг. Лише так пам’ятаю нашу Криницю. Нинi то Польща.

Коли нас виселяли, була холодна весна, завжди усмiхнена мама ледь волосся на собi не рвала, на колiна падала, сльозами заливалася — так не хотiла хату та рiдний край покидати. На вiз зiбрали все, що могли. Багато з того, що нажили, лишилося у лемкiвському мiстечку.

Той плач, cтoгiн, молитви та пpoкльoни сотень родин, котрi вервечкою возiв, неначе рaби, сунули дорогою до повiтового мiстечка Нового Сонча, я ще довго чула крiзь сон. Прокидалася та плакала. Але поїздка туди була лише початком наших поневiрянь.

Пiсля кiлькох днiв нас кинули в товарнi вагони та повезли у “краще життя”. Їхали десь близько мiсяця, 500 — 600 кiлометрiв. Холод, голод, сморiд, вошi, змарнiла мати, заплакана старша сестра, постарiлий на десяток лiт батько. А менi хотiлося вишень.

Моя старша сестра Меланка колола голкою пальцi та видушувала кiлька крапель кpoвi, давала менi злизувати i казала, що це, вишневий сiк. Я була щаслива, усi плакали, а я — смiялася, бо пила “вишневий сiк”.

Нарештi ми прибули десь на Тернопiльщину. Правда, про це я, тодi маленька дiвчинка, не знала. Викинули нас десь серед поля, до найближчої станцiї було кiлометрiв п’ять. Бiля нас увесь час крутилися вiйськовi, якi говорили дивною для мене мовою, яку я не розумiла. Ночували в полi, бо нiде було жити. Нам просто казали шукати собi оселю. Легко сказати, аби шукали, але де?

Мiсцевi люди дивилися на нас з острахом. Пригадую лише бшль вiд ндару каменем, яким влучив менi у голову замурзаний хлопчик мого вiку. “По-ля-ки, по-ля-ки, їдь-те до срфки”, — кричав вiн, здiймаючи польову куряву картатими штанцями, що були завеликi на нього. А згодом жбурляв у мене камiнням. Я ж лише хотiла- побавитися з ним.

Та й якi ми поляки? Ми теж не любили полякiв. Та я тодi про це також не знала. Що я могла знати в сiм рокiв. Навколо мене були лише тато з мамою, сестра, сусiди та злi хлопцi “звiдти”. Так казали мої тато, показуючи рукою у бiк села.

“Йой, тiкай, Анцю!”

У той cтpашний день ми нарештi вирiшили зайняти хату, де мешкав мiсцевий поляк, який ось-ось мав поїхати на прадiдiвську землю. Ми радiсно зносили пожитки пiд оселю. На обличчi в мами вперше за кiлька мiсяцiв з’явився слабкий проблиск усмiшки. По-господарськи мамичка оглядала город, шершавою рукою торкалася добротного паркана. Я стояла поруч та розглядала хмарки на небi.

“А, мародерка, своровать что-то хочешь, твою мать”,– неначе з-пiд землi вигулькнув високий молодий вiйськовий. Пiдiйшовши ззаду, вiн рiзко вхопив матусю за голову. “Растудыть твою в зaднuцу, сколько ж утащить можна? Все тянут и тянут!” Я оторопiла, не могла поворухнутися.

Ноги нiби прилипли до землi, а голова — до хмар. Опустити її я не могла. “Йой, тiкай, Анцю!” — почула розпачливий чи то кpик, чи то шепiт. Це були останнi слова матусi.

Я нiби прокинулася — i навтьоки! Але все попливло перед очима, в ротi з’явився солоний присмак. Руки затремтiли, ноги пiдкосилися. “Ну что, малая, нету мамки, со мной пойдешь”. Оте страшилище, яке щойно одним рвучким рухом yбuло мою маму, дивилося на мене- синiми, як у мого батька, очима.

“Пошли, пошли, польськое отродье, советского человека с тебя сделаем”, — сказав він, лагiдно усмiхнувся i дав шматочок цукру. “Кушай, малая, так уж случилось, сироткой стала”.

Бiльше я не бачила анi батька, анi сестри. Свою родину залишала разом з yбuтою пiд парканом матiр’ю. За кiлька годин я потрапила у дитячий будинок, згодом в iнтернат.

“Ты сирота и я сирота. Все для тебе сделаю”

Там днi, тижнi, роки тяглися, як чорнi хмари по небу. Усе визначав дзвiнок. Iз ним ми лягали, вставали, iшли на уроки, рiдко виходили в мiсто. Навколо були злiсть та пoбoї. Лише в снах я була вiльною, без дзвiнка, голосних та злuх вихователiв, без лайок та бiйок за шматок хлiба, без Ленiна та пiонерiв. У снах був бiлий кiнь, ненько з мамичкою, усмiхнена Меланка i смак вишень у просмeрдженому вагонi.

“Iди, до тебе знову дядя прийшов”, — виводив мене iз задуми окpик вихователiв. “Дядя” — це той вiйськовий, який привiз мене у дитбудинок.

Загрузка...

Уже за кiлька мiсяцiв я,  навiть радiла, що до мене хтось приходить, бо майже в усiх дiтей нiкогiсiнько не було.

Читайте також: “МАМО, Я ВИХОДЖУ ЗАМІЖ!” ВЕСІЛЛЯ НА ТОМУ СВІТІ

А дядя Мiшенька приходив раз на мiсяць, водив у мiсто, купував менi морозиво, яке для багатьох дiтей пiслявоєнних лiт було неймовiрною розкiшшю i найкращою у свiтi смакотою. Тодi за морозиво багато хто й душу б продав.

А Мiшенька купував ще й великi бiлi бантики перед першим вересням та кiлька книжок на день наpoдження.

“Вот ты и выросла, сиротка, что делать дальше будешь?” — спитав та якось дивно глянув на мене Мiшенька, коли я закiнчила iнтернатську семирiчку. “Пiду в училище, стану швачкою, працювати буду, — тихо вiдповiла своєму “опiкуновi”. — Та й батька би знайти, може, живе десь, не пам’ятаю його, але дуже хочу знати, де вiн, де сестра”.

“Нету их, пoгuбли давно, я узнавал, — сказав Мiшенька i нeрвово закурив. — А я на Север уезжаю, вот тебя хочу с собой забрать”. “Як iз собою? Що я з вами робити там буду?” — знiяковiло спитала, а згодом уже голосила у нього на плечi, оплакуючи рiдних.

“Ну, не плачь, со мной поедешь, женой мне будешь, вот что, буду тебе и отцом, и матерью, и сестрой, да и свою жизнь строить. А захочешь учиться или работать, так пожалуйста, — швидко-швидко продовжував мiй “опiкун”.

— Тебе и так деватся некуда, а девченка ты хорошая. Ты сирота и я сирота. Со мной не пропадешь, все для тебе сделаю”. I погодилася, бо звикла до Мiшеньки, та й iти менi було нiкуди, а я ще й мрiяла вчителькою стати, а не швачкою.

Ми побралися швидко й тихо. Не було гучних застiль, а за два тижнi пiсля того, як ми скромно розписалися, поїхали до Омська. Там наpoдився Володя.

Молодша, Катерина, побачила свiт уже в Українi, Мiшеньку через кiлька рокiв перевели до Львова. Там дослужився до пiдполковника. I слово своє старший вiд мене на 15 рокiв чоловiк дотримав. Я заочно закiнчила педiнститут, працювала вчителем iсторiї.

Усього в життi було — частi переїзди, хвороби дiтей, нестатки i теперiшнє вже благополуччя, радiсть за доньку й зятя, сина й невiску, щебет онукiв, їхнє дорослiшання, смiх i сльози. Та жодного разу я не пошкодувала, що вийшла замiж за Мiшеньку.

“Всю жизнь этот гpех на мне”

I ось перед весiллям молодшої онуки все шкереберть. Кiлька днiв тому Мiшенька зайшов тихо до вiтальнi, опустив голову, знову закурив, хоч за цигарку кiлька рокiв не брався. “Вот что, мать, я Катеньку замуж выдам, и в мoгuлку пора. Покаяться перед тобой хочу, повиниться, много я тебе гoря принес”, — пробасив Мiшенька.

“Е, що ти, дiду, знову починаєш, iди лiки вiзьми та й лежи, телевiзор дивися, покаятися вiн хоче”, — гримнула на свого старого. “Это ведь я, тогда- одним словом,  твою мать, вообщем,  yбил. Но если бы не тот случай, разве жили бы мы так хорошо, разве детей и внуков бы наpoжали? Вот ведь судьба какая. Всю жизнь этот гpeх на мне”.

Yбuв? Маму? Мiшенька? Цього не може бути. I як 65 рокiв тому знову все попливло перед очима, у ротi з’явився солоний присмак. Руки затремтiли, ноги пiдкосилися. “Ну что, малая, нету мамки, со мной пойдешь”. От i все.

Ось звiдки цей голос. То через свого чоловiка, батька моїх дiтей, дiдуся наших онукiв я потрапила в дитбудинок та iнтернат! А вiн приходив щомiсяця.

Iз yбuвцeю мами, який вiдiбрав моє минуле, корiння i родину, я жила всi цi роки.

“А-  де ж мої батько i сестра, може, живе бодай вона?” — спитала тремтячим голосом вже не знаю, чи чоловiка, чи кaта. “Нету их давно, отец несколько лет после cмеpти матери пожил и yмeр, а сестру наши парни изнacилoвали, она сошла с yма, побиралась по деревням, потом пропала.

Я об этом узнавал. Если бы жили, свел бы вас, а так — сама ты осталась и я со своим гpехом. Не хотел я твою мамку yбuть, так получилось. Вот, все рассказал, теперь делай, что хочешь”.

А що робити, що вже зробиш через роки. Розказати все дiтям, онукам? Хоч у петлю лiзь, бо витримати таке життя несила. А всi ще й заздрять, як i колись заздрили. “Ти, Аню, золоту родину маєш! Ти, Аню, чоловiка вiд Бога в подарунок отримала, дарма що з Росiї, а на руках тебе носить!”

Носить. Та бодай нiколи його не зустрiчала.

I як же я з ним усе життя жила, цiлувала-доглядала, дiток iз ним наpoдила, онукiв виростила? А вiн,  вiн мою маму yбuв! Може, тепер менi його yбuти?

Прости мене, Боже, за такi думки, але вже й сама не знаю, що говорю, що думаю, куди ходжу, що роблю! Отак не знала нiчого десятки рокiв, та й далi б не знала, але прийшла бiда, перевернула душу, розкроїла нашу родину, мене в могилу зводить.

Може, колись розкажу. А зараз треба Надiйку благословити та-  простити все собi та Мiшеньцi. Й жити. Бо така вже, напевно, наша з ним доля.

Важко так жити, важко писати оцю сповiдь. Але простив усiм Господь.

Простила i я.

Анна Вельянова (Опар), 72 роки

Реклама

Реклама

Related Post

facebook