Я живу зі своєю бабусею, яку дуже люблю. Вона для мене і мама, і тато, і найкращий друг.
У щоденній молитві, звертаючись до Всевишнього, я прошу для неї хоч трохи здоров’я, бо вона має хвoре сeрцe. Бабуся моя виростила п’ятьох дітей, серед них і мою маму.
Мама не живе тепер з нами, бо вона на заробітках в Італії. Коли приїжджає у гості додому, то каже, що Італія дуже гарна, сонячна країна. Але для мене ця країна чужа, далека і зовсім не сонячна, бо вона забрала мою маму.
Я щодня чекаю на неї, вона часто дзвонить додому, я чую її лагідний голос, але не бачу її добрих синіх очей.
Коли я виросту і у мене буде сім’я, то ніколи не зможу залишити власних дітей напризволяще, бо сам знаю, як гірко бути змалку без тата.
Хочу, щоб була справедливість, і щоб діти не поступали у ВУЗи за гроші, тому що з таких спеціалістів мало користі. Так каже моя бабуся. Та і, зрештою, я сам це розумію. Цінуватися повинні справжні знання, а не долари чи євро.
Моя мама дуже добре вчилася колись у школі, але що з того вийшло? Абсолютно нічого. Вона поїхала в Італію у пошуках грошей для моєї кращої долі. Заради грошей вона багато терпить. Вона працює санітаркою у лікaрні, доглядаючи хвoрих, піклуючись про них, їхнє здоров’я.
Це несправедливо, це навіть обрaзливо, що у своїй державі людина не має роботи, не може прогодувати одного сина і себе. Стрaшно також, коли молоді люди часто не можуть знайти місце праці після закінчення навчання.
А як жити? Піти краcти чи стати «бoмжeм»? Та це не вихід! Це – великий грiх перед Богом, перед собою і перед людьми.
(Валентин Жанський, учень 5 класу, с. Давидівці, Чернівецька обл.)
