Події abort

Сповідь: Несу цей грiх через усе життя

Написати про свою iсторiю вирiшила для того, аби вона стала наукою iншим. Адже стiльки рокiв минуло, а я й досi не можу пробачити собi той найважчий вчинок у моєму життi.

У двадцять рокiв я покохала хлопця, старшого вiд мене на три роки. Думала, що це кохання всього життя. Як вiн гарно розповiдав, що кохає мене, як обiймав та пригортав, як шепотiв на вушко, що я у нього єдина. Мурашки по спинi, а голова обертом…

Таким був мiй стан кiлька мiсяцiв. Я лiтала на крилах, нiкого та нiчого не чула. До одного вечора, коли зрозумiла, що вагiтна.

Спочатку я зрадiла. Чомусь здалося, зараз Андрiй прийде, почує таку чудову новину, пiдхопить мене на руки i закружляє по кiмнатi.

Яка ж дурненька я була. “Позбудься дитини”, — як окропом ошпарило вуха, щоки. Десь пiд серцем занило, а до горла пiдкотився клубок. Пробувала заперечувати, пояснити. Сльози котилися, коли намагалась упiймати його за руку. Думала, коханй вiдчує дотик i змiниться. Зрозумiє, що наговорив зайвого.

Нi, не змiнився. Вiдштовхнув. Пiшов. Грюкнув дверима. А я залишилася стояти сама серед гуртожитської кiмнати. Не хотiла нi про що думати. Картала себе лише за те, що була необачною. Я майже ненавидiла цю дитину. Ту невинну душу, яка з появою на свiт, ставила хрест на моєму навчаннi, моїй кар’єрi. Яка так невчасно з’явилася у мене пiд серцем.

Через кiлька днiв прийшов Андрiй. Вiдразу ж зажеврiла надiя — одумався! Нi. Вiн кинув на стiл грошi та сказав зробити аборт. Пояснив, що одруження, а тим бiльше, дiти у найближчi роки в його
плани не входять. Вiн пiшов, а я дивилася на тi грошi, i здавалося вони вiд самого сатани. Бiсовi купюри, до яких було несила доторкнутися. Вiд яких починало нудити…

Уявила, як приїду в село. Як мама дивитиметься з-пiд лоба на мене, а тато буде соромитися доньки, яка народить безбатченка. Боже, думала я, навiщо ти даєш менi таке випробування! Я не зможу його витримати.

I я наважилася на грiх. Грiх, який потiм, усе життя дамокловим  мечем висiтиме над моєю головою. Нагадуватиме, що я убила власну дитину.

Переконувала себе, що виходу нема

…До гiнеколога прийшла на п’ятому тижнi вагiтностi. Немолода жiнка оглянула мене i направила на “чистку”. Я намагалась не думати про те, що буде. Переконувала, що так потрiбно, просто iншої ради нема. Тiльки тепер, через 25 рокiв, розумiю: я зробила помилку!

Та тодi, сидячи i чекаючи своєї черги, я казала собi, що скоро все мине i забудеться як страшний сон. Врештi мене покликали. На крiслi мене почало страшенно трусити. Нiби весь органiзм боровся з неминучим. Нiби маленька дитинка опиралася, нiби хотiла сказати “Не роби цього. Ти ж моя мама!!!” Лiкар пiдозрiливо глянула, запитала чи, бува, не хвора. Не могла нiчого вiдповiсти. Лише мить i вiдчула, що у тiло, неначе у серце, запихають щось на зразок палицi. Хотiлося кричати. Хотiла молити, аби вони перестали вбивати мою дитину. Та було вже пiзно. Час нiби зупинився, i дав менi зрозумiти, що зробила непоправне.

За кiлька хвилин я встала i здавалося, що пусто стало не лише всерединi живота, але й у серцi та душi. Не було анi слiз, анi ненавистi. Просто суцiльна чорна пустка, яка поїдала iзсередини.

Пiсля того випадку Андрiй лише раз, зустрiвши мене у коридорi iнституту, спитав, чи позбулася плоду. Не дитини, а саме плоду. I коли почув таку бажану вiдповiдь, пiшов далi. Не поцiкавившись, як я почуваюся.

Пiсля iнституту я влаштувалася на роботу, дiстала “малосiмейку”. Здавалося, життя налагоджується. Та раз у раз, коли хтось iз знайомих чи колег виявляв менi знаки уваги, у пам’ятi поставало моє перше кохання i наслiдки, якi з цього були.

Але все ж з’явився чоловiк, який зрозумiв мене. Iван всiляко пiдтримував та допомагав побороти отi чорнi думки. I ми почали разом мрiяти про спiльне життя, про дiтей. Згодом одружилися та почали будувати сiмейне гнiздечко.

Кароока дiвчинка у снах

Приблизно тодi ж, коли я стала дружиною, менi почав снитися той самий сон. Неначе йду зеленою галявиною, навкруги спiвають пташки, розцвiтають дерева, а до мене бiжить дiвчинка. З карими очима та свiтлим волоссям. Вона простягає до мене руки, просить пригорнути, а я не можу до неї дотягнутися. I вона зникає. Кожного разу прокидалася у сльозах, ридала, молилася. Я ставила у церквi свiчку, за ненароджене дитя, пробувала замолити грiх та все було марно. Навiть iз паломниками їздила до Єрусалима, молилася бiля гробу Христа. Та сни кожної ночi нагадували про той грiховний вчинок мого життя.

Напевно, не варто говорити, що дiточок нам Бог так i не дав. Я лiкувалася, їздила до “свiтил” медицини, заживала прописанi пiгулки. Навiть у бабусь i знахарiв шукала допомоги. Все було марно. Я знала, чому так. Це розплата за мiй жахливий вчинок.

Часто думала, що було б, якби не тi подiї. Уявляла, якою була б моя донечка. Гуляючи, я заглядала в очi маленьким дiткам, пробувала уявити, чи моя дитина була б схожа на когось з них.

Просила чоловiка пiти

Водночас бачила, як чоловiк переживає за мене. Як нiяковiє, коли питають про дiтей. Iван дуже хотiв свою кровиночку. Хотiв бавитися з нею та обiймати, бажав, аби ми були повноцiнною сiм’єю. Я ж не раз йому казала, що такий мiй хрест. Але ж вiн повинен йти далi. Просила знайти iншу, ту, яка народить йому дiтей. Про себе думала: якщо пiде, то подамся до монастиря. Адже самiй просто неможливо було витримати у квартирi.

Та вiн не йшов. Пригортав мене мiцнiше та обiцяв, що в нас усе буде добре. Коханий казав, що мусить бути вихiд. А я думала: вихiд був, та я його втратила. Так минуло ще п’ять рокiв нашого спiльного життя. Розмiренi буднi, безконечнi справи, яких шукала, щоб не думати про наболiле.

Одного разу менi приснився iнший сон. Неначе йду мiстом, на мене падає дощ, ллє як з вiдра. Цiкаво, що iншi люди йдуть, їм свiтить сонце, а я змокла до нитки. Бачу, сидить на тротуарi дiвчинка, грається. Я пiдходжу ближче i поглядом шукаю її маму. Поруч нiкого, перехожi обходять малечу, неначе й не бачать. Я
питаю: “Де твоя мама?” А мала повертаються i каже: “Ти моя мама!” Вiд цього я прокинулася. До ранку не могла заснути, гадала, що ж означає сон. Розповiла чоловiковi, на всяк випадок зробила тест. Та вiн показав, що не вагiтна. Та i яка може бути вагiтнiсть у мої 38 рокiв!

Десь за три мiсяцiв пiсля сну наближалося Водохреще. Мiстечко, у якому ми жили, сколихнула новина: невiдома жiнка залишила бiля одного iз будинкiв новонароджену дитинку. Ми й ранiше з чоловiком думали про всиновлення. Але якось вiдкладали це. А тут я вiдчула: це має бути моя дитина. Того ж дня я
накупила пiдгузникiв, сумiшей, одягу та побiгла до малої в лiкарню. Медики показали через вiконечко у кювезi маленьке янголятко, яке розглядало свiт великими очима.

Я дiзналася, якi потрiбнi документи, щоб удочерити дитину. У мене сльози лилися з очей, коли мiй чоловiк, вiдпросившись з роботи, возив машиною у потрiбнi iнстанцiї, вiддiли. Як вистоював у чергах, купував продукти та готував їсти. Адже я не могла бiльше нiчого робити та нi про що думати. Ми кожного дня навiдувалися до лiкарнi. Подумки я вже називала дитину своєю донечкою. Лише дуже боялася почути, що знайшлася її мама. Та час йшов, правоохоронцi так i не вiдшукали породiллю. Малу охрестили у пологовому,
назвали Катрусею.

На усиновлення подали документи три сiм’ї. Як я хвилювалася, як просила Бога, аби допомiг стати мамою. Я спала по кiлька годин i, як тiльки випадала нагода, бiгла до Катрусi — моєї мрiї, моєї надiї…

Коли ж по закiнченню рiзноманiтних перевiрок нам сказали, що тепер ми батьки, радощам не було меж. Ми з чоловiком плакали вдвох. Та тепер сльози текли вiд радостi, вiд того, що
наша мрiя стала дiйснiстю.

Пiсля цього сон iз дiвчинкою, яка простягає ручки, приснився лише один раз. Кароока красуня не бiгла до мене, лише пiдiйшла, усмiхнулася i пiшла далi.

Дівчатам, що теж можуть зробити помилку 

Я й тепер не перестаю картати себе за той вчинок, який зробила через молодечу нерозважливiсть, через невпевненiсть. Тепер, коли я також мама, розумiю, що за будь-яких обставин я б пiдтримала свою дитину. Не дозволила б зробити грiх, який буде дуже важко спокутувати.

Я завжди дякую Богу, що дав менi ще один шанс. Шанс, на який я чекала стiльки рокiв.

Хочу сказати дiвчатам, якi опинилися у схожiй ситуацiї: не втрачайте надiї. Не робiть те, про що потiм будете жалкувати все своє життя. Адже не має значення, на якому термiнi вагiтностi ви зробите аборт, — так чи так ви вбиваєте життя. Повiрте — безвихiдних ситуацiй немає. Якщо вже так сталося, поговорiть з мамою, вона зрозумiє. Пiдтримає та порадить, адже свою дитину вона любить понад усе на свiтi й нiколи не дасть скривдити.

Оксана Степанiвна

Читайте також: Сповідь: Я сміливо дивилася в очі людському болю. А цього не витримала…

Джерело.

Загрузка...

Related Post