Дозвілля
Сповідь. “Не могла вбивати iнших дiтей”, – відповіла вона.

Надя стiльки разiв вдивлялась у тi тести на визначення вагiтностi — чи не з’явиться там заповiтна друга смужка?

“Чи бачив ти щось милiше за маленьку дитину, яка вранцi солодко потягується пiсля нiчного сну? Яка шукає матiр, щоб пригорнутись до її грудей? Чи знаєш ти щось цiннiше за усмiшку маляти? Чи чув щось милозвучнiше за його перше слово?”

Надя вкотре перечитувала сторiнки книжки про материнство. О, як вона хотiла це все пережити! Як хотiла, щоб цi слова були i про неї, i про її маленьку дитинку. Не важливо, хто це буде — дiвчинка, хлопчик чи, може, одразу двiйко? Вона вимрiяла для своєї дитинки все — де поставить дитяче лiжечко, яким бантом зав’яже
конверт, коли забиратиме з пологового, як уперше купатиме своє немовля… Нiкому не зiзнавалась, та у верхнiй шухлядi комода в неї вже лежали нiжно-рожева та голубенька шапочки – для свого чуда…

Надя та Вiктор були щасливою парою. Збоку глянеш — душа радiє. Познайомились пiсля закiнчення унiверситету, хоча й вчилися в одному вишi. Чи не з першого погляду зрозумiли: хочуть бути разом усе життя, тому й зi шлюбом не барились. А дiточок як обоє хотiли! Рiк, другий, третiй — нема. Уже й родичi та друзi стали цiкавитись: коли ж лелека до їхньої оселi загляне? А вiн усе не летiв. Обстеження показали — проблема в Надi, призначили лiкування. Жiнка всi настанови медикiв виконувала сумлiнно, проте результату це не дало. Непроста боротьба за можливiсть стати мамою тривала довгi сiм рокiв.

Лише тодi Надя та Вiктор уперше заговорили про штучне заплiднення. Гадали, що iншого виходу не мають: якщо хочуть стати батьками, мусять зважитися на “in vitro”. Проте Надю постiйно мучив якийсь сумнiв — чи правильно робить? Та чоловiк наполiг. Грошi проблемою не стали, отож жiнка знайшла потрiбну клiнiку й записалася на прийом.

Уранцi їх уже чекали. Кiлька разiв телефонували Надi — мовляв, де ж вона? “Вибачте, нас не буде”, — вiдповiла в слухавку. Тiєї ночi вона не могла зiмкнути повiк А коли зранку знесилена жiнка задрiмала, їй наснилася покiйна бабця. Вона Надю змалечку пильнувала, тож та до старенької була дуже прив’язана. Коли кiлька рокiв тому бабцi не стало, мiсця собi знайти не могла…

“Надiйко, рiдна моя, що ж ти надумала? Не роби цього, не йди на грiх. Послухай мене, почекай”, — усе, що пригадала Надя вранцi. У клiнiку так i не зважилась поїхати, бо слова бабцi не давали спокою. “Почекати”? Що ж мала на увазi старенька? На якийсь час Надя та Вiктор повернулись до звичного ритму життя — робота, друзi, вiдпочинок, ремонт у будинку зробили. За справами часу мало залишалось, але ввечерi, коли обоє втомленi поверталися додому, як бракувало їм дзвiнкого голосу малечi, смiху чи й навiть слiз! Надя стiльки разiв вдивлялась у тi тести на визначення вагiтностi — чи не з’явиться там заповiтна друга смужка? Але Господь, вочевидь, знав — ще не час.

Про процедуру “in vitro” Надiя знала майже все. Саме тому сумлiння нiяк не давало наважитись їй на штучне заплiднення. Проте бажання стати батьками переважило, i пара знову записалася на консультацiю. I знову не прийшла — того дня мама Надi потрапила в аварiю. На щастя, усе обiйшлося. Жiнка повiрити не могла — чи це їй якийсь знак? Чому Господь не дає їй можливостi завагiтнiти, нехай i штучним способом? Коли Надя пiшла на розмову до священика, знайшла вiдповiдь на всi свої запитання. Вона зрозумiла: не може зважитись на процедуру, яка є, по сутi, дiтовбивством. Адже коли “ембрiони”, як їх називає медицина, хоча Надя знала — це ж дiтки! — потрапляють у матку, прижитись може одразу кiлька, проте виносити всiх дiтей жiнка не в змозi, тому “зайвi ембрiони” абортують, убивають чи залишають як “матерiал” для лiкiв або медичних дослiдiв…

“Жорстоко забирати в жiнки право стати матiр’ю”, — спробувала апелювати Надя до отця. “А не жорстоко забирати в маленьких ненароджених людей, якi вже мають душу, право на життя?” — спитав священик.

Бiльше питань не було. Тепер Надя збагнула — Господь знає краще. Вона багато молилась i зрозумiла: якщо стати мамою фiзично вона не може, це не означає, що вони з Вiктором не можуть подарувати родинний затишок дитинцi. Он же їх скiльки в сиротинцях! Ця думка так зiгрiла Надю, що вперше за багато рокiв вона вiдчула внутрiшнiй спокiй. Чоловiк пiдтримав таке рiшення, тож пара помалу стала збирати документи, щоб пройти курс навчання перед усиновленням.

За кiлька тижнiв пiсля цiєї доленосної розмови з отцем Надя вiдчула себе не дуже добре. Запаморочилось у головi, нудота, слабкiсть. “Захворiю, мабуть”, — подумала тодi. А тут ще й iншi симптоми додались… Помчала в аптеку по тест, хоча повiрити в таке не могла. Позитивний. Мовчки протягнула чоловiковi. А тодi обнялись та обоє розплакались. Надiйка стане мамою — хiба це не диво! Як i чому — лiкарi вiдповiдей не мали. “Божа воля”, — каже жiнка. Тiєї ночi знову бабця наснилась. “Ти молодчинка, що послухала”, — сказала. “Не могла вбивати iнших дiтей”, — вiдповiла Надя старенькiй увi снi, хоча наче наживо поговорила з бабусею.

Сьогоднi Надiйка та Вiктор виховують маленьку Вiруню — тож iз верхньої шухляди комода жiнка дiстала нiжно-рожеву шапочку… А вiд iдеї взяти дитинку з притулку пара не вiдмовилася: незабаром в їхнiй оселi залунає ще один дитячий голос. Бо дiти — це найбiльше щастя!

Читайте також:   Українка у змові з єгиптянином вивезла за кордон викрадену дитину

Джерело.