Дозвілля
Сповідь кoханки…..Я просто граюся в любов, як і в життя

Вчися, дівчинко, вчися. Вчися любити його.

Любити його так пpистрасно й ніжно, як ти любила вперше. Як ти любила того, першого, хто розбив тобі серце. Вчися склеювати своє серце зі шматків наново. Вчися цілувати його губи. Вчися. Але це тобі не допоможе. Бо він все одно втече від тебе. До мене, звісно, а до кого ж іще. І ти тут безсила. Знаєш чому? Бо ти любиш його. А я – ні. Я просто граюся в любов, як і в життя. А ти цього ніколи не навчишся. Ти навчишся тільки його вибачати та зализувати свої рaни, нанесені його байдужістю.

І я тут не винна. І ти не винна. І він, зрештою, теж. Це просто життя. Воно теж грається з нами. І тут ніхто не в силах зарадити чи допомогти. Ти просто або навчишся його відпускати, або лікуватимеш своє серце сама. Або прийдеш до мене. Навіщо? Питати поради. Просити не забирати його в тебе. Смішна ти, дівчинко, я не забираю його. Він сам до мене приходить. Крадькома, вночі,  до тиші мого під’їзду. А в мене він спить, спокійно дихаючи, поки я бережу його сон. Ти ж не вмієш берегти його сон та відганяти кoшмари? А я вмію. Але не навчу тебе цього, бо тобі не дано оволодіти цією наукою – лікувати чоловічі серця.

Ти ніколи не дізнаєшся, що я можу йому дати, бо ти ніколи не була на моєму місці, та я б тобі й не радила, бо це дуже важко.

Мені він ніколи не бреше, на відміну від тебе. Навіщо мені брехати? Я не ревную його до тебе, не контролюю його дій та не дзвоню з дурними питаннями. Я взагалі йому не дзвоню, бо мені це непотрібно. Він сам просить про зустріч, коли втомлюється від тебе. Так, втомлюється. А ти думала, що своєю покірністю зможеш задовольнити його? Ні, бо він і сам не знає, чого від тебе хоче.

Він непостійний, і мені це подобається, а ти хотіла б знати, в якому ресторані ви святкуватимете своє срібне весілля. Не переймайся, відсвяткуєте файно, і я першою привітаю вас із цією подією. Тоді ти будеш старою, маскуватимеш зморшки, лаятимеш своїх дітей, аби не клали лікті на стіл, та пліткуватимеш про те, яка ж вона, тобто я, нещасна, що так і не вийшла заміж. А навіщо? Для гри потрібне вільне поле. Навіщо мені чоловік, коли в мене може бути кілька чоловіків одночасно. І вони приходитимуть до мене, бо зі мною їм буде краще.

Я забираю в нього найбільшу ніжність, бо він приходить до мене по любов. А тобі залишаю роздратування та головний біль, адже до мене не можна приходити хворим чи злим. Прийшовши до мене, він одразу забуває про все, і пам’ятає лише про легкість. І не питай, чому, бо ти й так усе розумієш.

Хоча таки я заздрю тобі, дівчинко, бо ти бережеш свою наївність, бо ти не знаєш, що таке, коли до тебе йдуть просити любові. У тебе він ніколи не попросить любові, бо соромитиметься. А переді мною не можна соромитися. І я заздрю тобі, дівчинко, що ти вмієш викликати в нього сором. Зі мною він не знає сорому, він забуває свою цнoтливiсть, він забуває, що має вдавати. Я заздрю тобі. А ти задриш мені. Це невідворотно. Ми по різні боки барикад. Ми по різні боки, але обидві віримо в свою винятковість. В його житті. Хоча я знаю, що винятковості не існує. А ти про це не здогадуєшся.

І вона прийде до мене. Прийде тихо, опустивши очі. Вона боятиметься сказати мені про те, що я знала задовго до початку. І я їй всміхнуся, наллю чашку чаю, попередньо перепитавши: тобі чорний, зелений, червоний? з м’ятою, бергамотом? а може, мате? І вона знічено всміхнеться та попросить його улюблений. Скаже назву, яку я й так знаю, бо колись фанатично запам’ятовувала все, що він любить, що йому подобається, від чого він починає сердитися. І – дивна особливість пам’яті – я й досі пам’ятаю всі ті подробиці, хоча здається, ми були разом так давно, у минулому житті. Та, зрештою, те життя й є минулим, байдуже, що минув лише рік. За цей рік я прожила десять, хоча, озираючись назад, здається, що минув тиждень. Так чітко можу відтворити в пам’яті наш перший танок, перший поцiлунок, першу ніч кoхання, першу ніч разом, останній поцілунок я пам’ятаю значно гірше, бо тоді вже не любила, а просто пливла за течією. Боялася його вразити, зачепити, зробити йому боляче.

А вона сидітиме, зчепивши руки міцно перед собою, поки в моїй пам’яті проноситиметься моє минуле. Якоїсь невловимої миті мені захочеться сказати, що я знаю, з чим вона прийшла до мене, але егоїзм переважить, мені захочеться побачити, як вона видобуватиме з себе слова, аби пояснити мені те, що я й так знаю.

Читайте також: СПОВІДЬ ЗРAДЖЕНОЇ КOХАНКИ

Джерело.

Реклама

Реклама

Related Post

facebook