fbpx

Спадщина…

Понад рік тому була я на весіллі у своїх рідних на Івано-Франківщині і почула там таку розповідь про історію що мала місце на Закарпатті. Це, дійсно, правда, бо там мешкає мій однокласник, а нам уже за 50.

Жила там одна сім’я, і мали вони 11-ро дітей. Чоловік помер, а жінці прийшлося всіх дітей на своїх плечах тягти. Повиростали вони, свої сім’ї завели, а мати залишилася сама. Коли вже не змогла себе обходити, до того ж хата завалилася, взяла, що потрібно, та й подалася до дітей. Але ніхто з них її не прийняв. Один онук в Івано-Франківську сказав бабі, що їм самим мало місця.

Вона, плачучи, пішла через кладку, ступила кілька кроків і впала на краю річки. Якось із горем навпіл вилізла на берег і гірко заплакала. По дорозі йшла молода жіночка, яка мала інвалідність, та й забрала бабцю до себе у свій бідний будинок.

Через деякий час приходить спадщина бабці з Італії від брата, який ще після війни залишився там жити. Бабця попросила голову сільради поділити спадщину. Про цю новину почули всі її рідні, а також прийшло чимало сільських людей.

– Що я буду говорити, – мовила бабця до голови, – все записуй! Першу частину подарую для церкви. Другу частину – для діток-сиріт. Третю частину даю для престарілих. А четверту для моєї опікунки.

Люди зашуміли на всі голоси.

– А дітям нічого, чи що?

– А у мене дітей немає, – відказала крізь сльози.

Що залишилося у серцях дітей після цього? Чи жаль стало матір? Чи спадщини? Ніхто не знає.

Читайте також: Історія від якої мурашки по шкірі: “Молодець, що не включила світло – інакше мені довелося б і тебе вбити”

Джерело.

 

You cannot copy content of this page