Дозвілля

Що нас береже? (Фото)

Без верби на покуті та хрещеної ікони, без пучечка зілля, старої підкови та вишитого рушника наші пращури не уявляли свого життя. Ці речі супроводжували їх від першого крику до останнього подиху, уособлювали добро й силу, захищали від всіляких негараздів. Вони були не лише корисними, їх наділяли магічними властивостями і свято вірили в їхню надприродну таємничу силу. Такі магічні речі існували і існують у культурній традиції кожного народу і називаються оберегами.

Здавна нашим пращурам оберегами слугували трави та дерева, птахи та звірі, пізніше – спеціально виготовлені “магічні” предмети. Обереги були хатніми та такими, що брали в дорогу. Існували обереги від чорних сил та хвороб, обереги шлюбу та щасливого життя, родинного захисту. Спільним у свіх цих речей було те, що вони трималися на сильній людській вірі, заряджалися нею, вони були в душах людей, котрі щиро вірили в їхню надприродну силу

Святі обереги

Коли нас скіфами ще звали.
І талісман той берегли,
І щастя в доленці шукали.
Або коли була війна,
І ворог йшов на схил Дніпровий,
Чи то котилася чума,
Чи хтось був дуже тяжко хворий…
О. Онищенко

diduh1

Дідух

Дідух — обжинковий або зажинковий сніп, виготовлений з житніх пучків або плетених пучечків, який ставлять на покуті у Різдвяні свята. Вважається, що в ньому перебувають душі померлих предків. Добрий дух – Дідух сприяє родючості нив та добробуту господаря. За прадавніми традиціями предків, покровителем родоводу, богом усіх душ тих, хто відійшов від родини в зоряне царство і хто єднає та здійснює зв’язок предків з нащадками, вважається Дідух. Для людей Дідух, Дід — це дух поля, дух Дажбога, справжній земний бог життя та ще своєрідний обжинковий або зажинковий сніп, виготовлений з житніх або пшеничних пучечків, котрі обв’язуються кольоровими стрічками або стеблиною та складаються докупи. За повір’ям, жниця, яка зав’язувала останній сніп жита, повинна цього року народити дитину, бо це зав’язування снопа символічно нагадує зав’язування пуповини.

Вигадливої форми сніп — Дідух ставлять здебільшого на покуті у Різдвяні свята, під час освячення дитини і в дні весілля. Він є уособленням вічності Роду, оскільки вважається, що душі предків постійно підтримують зв’язок з родиною, допомагають у господарській діяльності, сприяють родючості нив, стежать щоб у родині був лад і спокій.

Найбільш традиційно вшановують Дідуха на різдвяно—новорічні свята. Дух дідів—прапрадідів приходить тоді лише в ті сім’ї, в яких у почесному кутку хати — покуті та ще й протягом тижня або навіть до Водохреща стоїть охоронець родини від злих та нечистих сил поважний Сніп—Рай, оздоблений засушеними квітами та кольоровими стрічками

У світлицю Дідуха вносять та ставляють напередодні Багатої куті, тобто в день, що передував Різдву. Цей день в народі називають ще Багата вечеря, бо саме в цей Святий Вечір із настанням сутінків духи прародителів приходять до своїх родичів відзначати час народин молодого Божича Коляди. На їх честь біля Дідуха обов’язково ставлять новий горщик з кутею та узвар, тобто коливо, що вважається поминальною стравою духів, добрі душі яких є охоронцями посівів та врожаїв від пожежі, повеней, бурі та граду.

Напередодні народження місяця (28 грудня) опівночі Дідуха виносять з хати, бо в цей час добрі душі залишають родину і відправляються на свої постійні місця проживання. Вважається, що тоді на подвір’ї можна почути як Новий рік проганяє Старого, який старається забрати з собою все, а Новий намагається віддати лише лихе, тому частину Дідуха разом з сміттям від раніш заметеної хати підпалюють. Цей вогонь вважається священним. Він очищає людські душі та спопеляє усі торішні сили аби чистішими увійти у Новий рік. Дим спрямовують так, щоб він обкурював фруктові дерева, аби добре родили і не побив їх мороз чи град. Потім через нього переганяють домашню худобу.

У липні, коли настає час зажинок, умившись джерельною водою та помолившись, люди удосвіта йдуть в поле, щоб зробити жнив’яний почин — обрядовий сніп. У цей день дух предків особливо уважний до людей, а тому годиться бути чемним, не підвищувати голос. При цьому готують непарну кількість снопів (3, 5 чи 7), ставлять їх в коло, а посередині кладуть зажинковий хрест. Зажинковий хрест — дві жменьки збіжжя складених навхрест.

Згодом, коли настануть власне жнива, вшановують покровителя врожаю Спаса та бога Перуна. В кінці косовиці, зробивши «Спасову бороду» жінки—жниці витягують з кожної копи по колосочку і роблять з них квітку—китицю, сніп—рай, або плетуть колосяний хрест і несуть в село. Зерно з «бороди» витрушували на землю, щоб випустити духа поля, клали на землю хліб і воду, потім всі хто хотів лягали на ниву, й качалися по ній, щоб Мати—Земля повернула втрачені сили.
Саме цей обжинковий сніп—рай, або Дідух, на Різдво ставлять на покуть.

Лялька-мотанка

beregunya 5

Лялька-мотанка – українська народна лялька, символ жіночої мудрості, родинний оберіг.
Здавен у кожній родині лялька-мотанка виконувала роль оберегу, була символом мудрості, берегинею роду, символом матері-прародительниці та зв’язку між поколіннями, одна із найдревніших іграшок і сакральних (священних) істот нашого народу, якій тисячі й тисячі років. Людина вигадувала ляльку-мотанку, подібну собі, як забавку для дитини, як оберіг дому. Виготовляючи цей сакральний предмет, жінки вкладали у неї свою енергію, певні думки і побажання. Ляльку-мотанку передавала мати дочці, коли віддавала до іншого роду, а дочка, у свою чергу, своїй дитині. Це ніби ниточка, яка зв’язувала увесь рід.

Мотанка відрізняється від звичайної іграшки відсутністю обличчя, За уявленнями язичників через обличчя в ляльку вселяється душа. Тому наші предки намагалися уникати процесу “олюднення” власноруч виготовлених ляльок. Лялька-мотанка не випадково не має обличчя. Адже вона виникла не як іграшка, а як сакральна річ. Вона мала прикликати дух померлої або ще не народженої людини до живих, запросити її в коло сім’ї, до столу чи до тієї дитини, яку виховували.

Сакральна істота з хрестом замість обличчя, символізує гармонію вертикалі (духовності) і горизонталі (земного розвитку людини), тобто допомагає гармонізувати простір. Такі іграшки повинні знаходитися на покуті зі сторони сходу сонця, над ліжечком дітей (оберігає дитину), над дверима (зустрічає і проводжає гостей)…

Матеріалами для виготовлення служили натуральні матеріали (сіно, солома, дерево, трави, сухе листя, насіння, зерна). Прикрашали мотанку народними орнаментами та вишивкою. Усі елементи одягу мотанки є символічними: спідниця уособлює землю; сорочка — три часи: минулий, теперішній і майбутній; головний убір — очіпок, стрічка чи хустка — зв’язок із небом…
Українська лялька тим унікальна, що вона — така ж, яка була тисячі років тому! Найдавніші — глиняні — сягають доби Трипілля!

Українці вірили, що в мотанці знаходиться дух предків і що вона може передавати досвід з поколінння в покоління. Вважалося, що цей символ приносить їм багатство та успіх. Секрети виготовлення ляльок передавалися в родині від матері до дочки. Коли дівчина виходила заміж, мати дарувала їй ляльку-мотанку, як оберіг для нової домівки.

Оскільки робилась лялька-мотанка з тих матеріалів, які були під руками – чи то солома, чи старі непотрібні речі, а одягалась в клаптики матерії зі старого одягу матусь і бабусь, то й не дивно, що така лялька, зроблена власноруч, оспівана піснями, обласкана казками, одягнена в усе своє, домашнє, рідне – вважалась оберегом у родині. Якщо в сім’ї хворіла дитина, то їй робили спеціальну ляльку-мотанку, яку змотували з тієї трави, яка допоможе при хворобі, її давали дитині – і забавка, і цілющий ефект! Коли дитина виростала, її місце в колисці займала лялька. Вона мала охороняти це місце від нечистої сили до народження наступної дитини.

Існувало три типи ляльок-мотанок: немовля, баба-берегиня, наречена.

nemovljata

При народженні дитини українці виготовляли ляльку-немовля. Її укладали в ліжечко поряд з дитиною для охрони її сну та здоровя.

motanka-bereginya-3

Баба-берегиня допомагала оберігати достаток сім’ї. У середину ляльки вкладали монети, зерно, вовну для збереження домашнього тепла та достатку.

406a

Лялька-наречена захищала дівчат від недобрих очей і підтримувала їх. Цю ляльку багато одягали і прикрашали, так як вона символізувала придане нареченої і повинна привабити багатого нареченого. Зазвичай мотанка виготовлялась з доступного дешевого матеріалу і без будь-яких інструментів. Може бути сплетена з соломи зовсім без застoсування нитки. Лялька-мотанка ні в якому разі не шиється, не проколюється голками чи шпильками – виключно мотається. Звідси і назва – мотанка. Голку можна застосовувати лише при виготовленні одягу для ляльки і ні в якому разі не пришивати нічого до самої лялі! І Не колоти її!

Усе в ляльці є символічним, навіть сакральним. За народними віруваннями руки були символом того, що дівчинка-власниця буде працьовитою господинею, лялька з дитиною – знак матері-берегині сімейного вогнища. Голову ляльки обовязково потібно вінчати або косою, або ж хустиною, намисто на ляльці-мотанці – це символ достатку та багатства.

Вишиванка

909977

Про те, що вишивка була відома з незапам’ятних часів, свідчать навіть кам’яні “скіфські” баби, на яких добре видно схематичні зображення вишивки на уставках, подолі, манжетах рукавів.

Зображені кружки, зубці, ромби, зигзаги давніх орнаментів нині сприймаються нами як абстрактні лінії. Проте наші праматері не тільки зображали їх,але й “читали”: це була складна абстрактно-знакова система, що давала змогу пізнавати навколишній світ і навколишню дійсність. Ці символізували зображення землі й води, людей і тварин, птахів і рослин.

Вишиванка – символ здоров’я, краси, щасливої долі, родової пам’яті, любові, святості, оберіг. Народ ставився до вишиванок як до святині. Вони ревно зберігалися й передавалися з покоління в покоління, з роду в рід як рослинні реліквії. За традицією, матері вишивали сорочки та рушники своїм дітям, дівчата, готуючи придане, вишивали своїм нареченим сорочки на знак вірності й кохання. Вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду.

RUS_2497_1

Казковими візерунками прикрашали сорочки, намітки, очіпки-прагнули до краси, до самобутності. Готували дівчата й собі до свят найкращі вбрання, вишиваючи нитками, гаптуючи сріблом, золотом, бісером, перлинанми, коштовними каміннями тощо.

Витинанка

20132004233151_0

Витинанка символізує вічне прагнення українців відзначити певне свято, пам’ятний день або прикрасити своє житття.

На свята українці відповідно виготовляли різні витинанки у вигляді сніжинок-зірочок, хреста, у вигляді барвінку чи постатей анелів. Витинанка-хрест несла охоронно-символічне значення. Її чіпляли на сволок, бо там висіла дитяча колиска. Особливо поширеним в українській хаті було оздоблення божників та мисників. У вигляді серветок з ажурно вирізаними краями вони прикрашали полиці буфетів та тумбочок, служили замість фіранок на вікнах. На простінках між вікнами в українській хаті висіли витинанки з зображенням “дерева життя”. На гіллі цих дерев часто розміщуються птахи, внизу біля дерева можна побачити людські постаті чи силуети звірів.

Свій розвиток витинанка започатковує з прикрас, що з давніх-давен у різних народів нашивалися на одяг та взуття, а також прикрашали житло. Коли з’явився папір, витинанка стає переважно паперовою. Зрозуміло, що перші паперові витинанки з’явилися на батьківщині паперу – в Китаї. Там вони були відомі вже у VII – XII ст. Жінки напередодні свята весни наклеювали на вікна традиційні паперові узори, сюжети у вигляді драконів, квітів, різноманітних символів. У Західній Європі витинанки набували в складних дзеркальних сюжетно-образних композиціях, що завжди вміщувалися на одному цілому аркуші паперу й були подібні до гафічних зображень. Слов’янські народи використовували витинанку здебільшого як декоративний елемент в народних традиційних орнаментах.

В Україні попередниками цього виду мистецтва були витинанки зі шкіри, тканини. На Полтавщині до початку ХХ ст., а в деяких регіонах аж до Великої Вітчизняної війни, верхній жіночий одяг – юпка декорувався аплікаціями з оксамиту чи іншої тканини. Часто це були зображення дерева життя, симетричних стилізованих галузок, декоративних елементів. Та й сучасні кожушки чи куртки теж оздоблюють подібними прикрасами. Цікаво, що першими паперовими витинанками в Україні були підкладки для печаток, так звані кустодії ( XVII – XVIII ст.). Вони робилися зі шкіри, виготовляли їх у формі квадрата чи круга. Їхніми авторми були писарі сотенних, полкових та Генеральних канцелярій.

У середині ХІХ ст. витинанки використовували вже всі верстви населення, прикраса-витинанка надовго входить у побут міщанства та дворянства. Їх можна було бачити у хатах на вікнах, стінах, сволоках, на печі.

Іноді вона навіть замінювала собою настінні малюнки, тим самим перетворившись на прикрасу українського житла, набувши широкого розвитку й розповсюдження.

Витинанки різних місцевостей одночасно можуть виявляти як ознаки народної творчості всієї України, так і самобутні, притаманні лише якомусь певному регіону. Так, витинанки західних областей розмиті та дрібно орнаментовані; подільські витинанки продовжують традиції народних килимів, гончарних розписів, вишивок; витинанки Дніпропетровщини перегукуються з петриківським розписом та в кожній паперовій прикрасі проглядається обличчя окремого майстра як творчої особистості.

Хліб

Серед домашніх оберегів найпочесніше місце посідав хліб. Наша паляниця має круглу форму – символ життєдайного Сонця.

У християнстві хліб символізує тіло Ісуса Христа. Під час останньої вечері з учнями він узяв хліб, розламавши його, дав кожному та сказав: ” Це є тіло Моє, яке за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене.”

Жодне свято, жодин обряд не обходився без святого хліба. Коли народжувалася дитина, провідували її з хлібом, під час весілля батьки благословляли молодих хлібом, в останню путь проводжали людину – на віку домовини клали хліб.

У кожній українській хаті на столі завжди під рушником лежав хліб, як символ гостинності. Гостя пригощали, і, скуштувавши хліба-солі, він уже не мав морального права заподіяти господарям якесь зло.

Рушник

Рушник – старовинний оберіг дому і родини, атрибут народних свят: весілля, хрещення, зустрічі та проводів гостей, а також похорону тощо. Знакова природа рушника не обмежується лише його орнаментом. У дохристиянський період рушники виконували роль, схожу на ту, що надалі перейшла до ікон. Аж до наших часів збереглося ритуальне використання рушників. Вони були необхідним складником наших традицій і прикрашали своєрідним орнаментом, пов’язаним з культом сонця, місяця і зірок. Рушники, що були оберегом, розвішували на покуті, над вікнами та на стінах.

У стародавніх пам’ятках, як мотив, на рушниках, виступає рослинний орнамент у вигляді дерев (дерево життя), стилізоване зображення жінки-матері з піднесеними вгору руками у супроводі павичів. Це зображення богині землі Берегині. Ці рушники зазвичай обведені хвилястою безперервною галузкою, що є символом плинності життя. Її називають каймою або габою.

На більшості рушників зустрічаємо орнаменти, створені з трикутників, ромбів, квадратів, а також стилізованих людських постатей, птахів, звірів та дубового листя. Кольори і розміщення мотивів на рушниках залежать від того, з яких околиць України вони походять.

Рушник є одним із найдавніших ритуальних атрибутів, символом. Він поєднує людину з її пращурами.

У весільному обряді заручин старший староста клав на накритий рушником хліб руку нареченої, зверху – руку нареченого та перев’язував їх рушником. Опісля молодята пов’язувала старостів рушниками, що сама вишивала. На весіллі рушниками також пов’язували молодих, сватів, прикрашали гільце, вистеляли дорогу від порогу до столу.

Рушники можуть бути ткані або вишивані. Ними прикрашають хату, а при будівництві хат пов’язували рушниками будівничих.

Як декоративна оздоба рушник надавав хаті святковості, урочистості, національного колориту. Вони вражали багатим декором, соковитістю барв, розмаїтістю орнаменту, що мав глибоку символіку.

 

“Хай стелиться вам доля рушниками!” – кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди та любові.

Хрест

Та чи ненайбільшого розповсюдження не тільки у слов’ян, алей у багатьох інших народів набув хрест, що його носили на шиї. Він був поширений задовго до виникнення християнства та вважався надійнм оберегом від “чорних” сил.

97-99-thickbox
З усіх чотирьох сторін (магічність знаку вбачалась саме в його орієнтації на 4 сторони – знак Всесвіту; 4 виміри, 4 пори року, 4 стихії). Відомо, що глечики з хрестиками зустрічаються у скіфо-сарматській культурі ІІ століття до н.е. – ІІ століття н.е., в античній Греції. Зустрічаються вони й у середньовічній Європі, зокрема, в Німеччині. Такі горщики мав право виготовляти лише визнаний у своїй місцевості майстер, і тільки раз на рік у Зборну, або Федорову, суботу, тобто в першу суботу Великого посту, під час відправи “на Достойно”. Віра в “магічність” відбивалась і на його матеріальній вартості: на базарі вони коштували 30 копійок, тоді як звичайні – 15 копійок.
Здавна хрест вважався ще й емблемою вогню (бо форма хреста нагадує знаряддя для добування вогню), пізніше – сонця як вогню небесного. З вогнем повязане язичницьке уявлення про очищувальну, цілющу стихію. На Україні в Страсний четвер страсною свічкою, що приносили з церкви, на сволоках хати, над вікнами, дверима, на воротах випалювали хрести. Знак цей наносили й на господарські будівлі, на речі хатнього скарбу, одяг з метою вигнати злі сили, очистити.

Для християнина хрест, благословення хрестом прирівнюється до всевишнього заступника. Ось чому здавна ставили хрести обабіч доріг, на узліссях і в полі, при річках та ставках, коло містків та на них.

Дерев’яні, часом кам’яні високі, простої форми, лише іноді із зображенням Богоматері або Христа, вони часом огороджувались, іноді випадковими мандрівниками прикрашалися вінками із квітів, намистом або цінною річчю (“даю, аби ти дав”), бо люди свято вірили, що це разом із молитвою перед хрестом буде гарантом Божої милості.

Писанка

Писанка

Як і в українській вишиванці, різні магічні знаки набували свого відображення в орнаменті писанки. Який же Великдень без яскраво-веселих, різнобарвних писанок?
Яйце – це символ Всесвіту, за давніми віруваннями наших пращурів, Історія писанки сягає сивої давнини і пов’язана з поганським культом уславлення вічного закону весняного пробудження усього живого на землі.

Група орнаментів, найбільш поширених на писанках, – це знаки Всесвіту та Сонця, а також зображення хвильки (“безконечника”).

У писанкових орнаментах дуже поширеним є зображення сосонки – трави, що найпершою з’являється на піщаних грунтах і плететься, наче змійка. Ця деталь у писанкарстві пов’язана з культом небесного змія, який, вважали наші предки, запліднював усе живе на землі. Цей культ поступово зник після прийняття християнства, натомість з’явилися на писанках гілочки верби, маки й інша рослинність, що буяє навесні. Усі магічні знаки та символи воскресіння природи були невипадковими на писанках. Вони уславлювали життєдайні сили – сонце й воду, від яких залежали життя й добробут наших пращурів.

Одяг

В усі часи оберегом для людини був одяг. Він прикривав не лише від холоду, а й від недоброго ока.
Раніше вишивалися комір сорочки, низ і манжети рукавів. Таким чином, вишивка ніби обрамляла тіло людини й захищала її від зла.

Це ж стосується головного убору: для дівчат вінок, жінок -хустка, очіпок, намітка. З давніх часів люди уявляли світ у трьох вимірах. Верхній світ – небесний. світ богів. І головний убір ставав наче посередником між людиною та вищим світом.

Відомо, що зображення кола – це магічний знак, оберіг, символ сонця. Начільну пов’язку-стрічку, що служила оберегом і символізувала сонячний диск, дівчата носили з найдавніших часів.

Оберегом від зла був віночок, що плели дівчата. У повному українському вінку було дванадцять квітів, кожна з яких була символом: безсмертник – символ здоров’я, деревій – нескореності, барвінок – життя та безсмертя людської душі, цвіт вишні та яблуні – символ материнської відданості, любисток та волошка – вірності в коханні, ромашка – дівочої чистоти та цноти, ружа мальва та півонія – віри, надії та любові, хміль (вусики) – гнучкості та розуму.

IWU-xUUdGAk

До віночка вязали кольорові стрічки. Посередині світлокоричнева стрічка – символ землі-матінки, зліва та справа дві жовті – символ сонця, світло-зелена й темна – символи живої природи, краси та юності, далі й дуть синя та блакитна – символи неба й води; потім з одного боку оранжева – символ хлібу, з іншого фіолетова – символ розуму, малинова – символ щирості та рожева – символ багатства; по краях вінка вязали білі стрічки – символ чистоти, на лівій внизу вишивали сонце, на правій – місяць.

Як уже зазначалось магічним знаком-оберегом був хрест. Він уважався символом чотирьох сторін світу – сходу, заходу, півночі та півдня. Намагаючись захистити себе з усіх боків від зла, хвороб, нечистої сили, наносили знак хреста на денце капелюха ( на Поділлі), вишивали на крисах (на Львівщині).

А дівчата пришивали до гільця вовняні кульки спереду, ззаду та з обох боків, що теж служило знаком хреста та оберігало з чотирьох боків.

Оберегом був у давнину і пасок. Про це свідчить обряд “зв’язування пояса” для хлопчиків, які досягли трьох років. Недаремно ж дуже часто зустрічаємо й у Біблії нагадування Ісуса своїм учням, щоб “ремена їхні були підперезані”.

А про людину, яка поводиться не так, як слід, негідно, у народі кажуть: “Він зовсім розперізався”.

Тварини

У традиційних уявленнях українців значне місце відводилося багатому і різноманітному світу тварин. Звірі, птахи, плазуни, земноводні, комахи присутні в народних обрядах та іграх, у системі прикмет і ворожінь тощо.

На змісті вірувань позначився також вплив реальних властивостей тих чи інших представників тваринного світу – безкорисливих помічників або злих ворогів людини. Важко переоцінити роль свійських тварин, безпосередньо причетних до людського добробуту. Проте ставлення до них було однозначним. Нерідко ті ж самі тварини відігравали у традиційних уявленнях роль, виступаючи то прихильними до людини, то, навпаки, уособленням або союзниками злих сил.
Образи звірів, птахів, плазунів тощо присутні в багатьох жанрах українського фольклору. Особливою популярністю користуються казкові сюжети про різноманітних представників тваринного світу.

Найулюбленішими тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А оскільки це душі померлих – то де їм місце? В раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося “Вирій”. А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, – говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям. І у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір’ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно “зозуленькою-матінкою”.

Улюбленим птахом є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання – Леля. Ну, а як відомо – від кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір’ї добрих людей.

51190605

Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини. Якщо побачиш журавлів уперше навесні, коли вони летять з вирію, треба називати їх веселиками, а не журавлями; хто назве веселиками, тому буде весь рік весело, а хто журавлями, той буде цілий рік журитися.

slide_7

Символом матері є ластівка.

У народі живе зворушлива легенда про походження ластівок. Жили собі, кажуть, чоловік і жінка. Чоловік одного разу щось різав і забруднив руки кров’ю, а жінка підійшла і в’ється навколо нього. Чоловік узяв її за підборіддя й лагідно промовив: “Ластівко, ти моя!” – та поцілував. Тієї ж миті вони спурхнули і полетіли ластівками. Через те в ластівки й видно під горлечком червоненьку плямочку. Божа пташка, створена із землі. Якщо ластівка в’є під чиєюсь стріхою гніздо, це віщує родині щастя і благополуччя. Розоряти гніздо ластівки – великий гріх: на обличчі можуть з’явитися веснянки, подібно до цяток на ластів’ячих яєчках. Більше того, ластівка, щоб помститися, псує корову, для чого пролетить під коровою тричі, – молоко почервоніє і його стане так мало, що навіть теля пропаде з голоду.

1342687473_lastochka

Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка – соловей.

63c8ee8d467df625affa95ea25043ebc

Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну. Але то були солов’ї дуже співучі. Вони літали по всьому світу і збирали пісні всіх народів для індійського царя. Залетів один соловейко на Україну і сів спочити у якомусь селі. Всі люди у той час були в полі і село було німе. – Що то за люди тут живуть? – подумав соловей. – Ні тобі пісні, ані музики не чути. Але зайшло сонечко, і люди гуртом поверталися додому. То тут, то там чулися пісні. Але пісні були сумними. Тут соловей заспівав і звеселив їх. Забули люди про втому і так заспівали своєму заморському гостю, що він і не повірив. З усіх земель злетілися солов’ї до царя, співаючи йому пісні. Аж ось під вікнами заспівав соловей з України, і цар втратив спокій. Таких пісень він ще не чув – і велів тому солов’ю співати день і ніч…

Рослини

Оберегами від злих сил вважалися в народі й рослини, що мали чудодійні властивості. Це полин, часник, осика, верба, а також широколисті дерева, гілками яких замаювали оселі під час Зелених свят. Побутувало повір’я, що в той час, коли на полях квітує збіжжя, активізуються всілякі ворожі сили: русалки, відьми, втопленики.

Береза – символ чистоти, світла, дівочої ніжності.Вона відганяє злих духів, захищає від відьом. Березу як оберіг часто садили біля хати. Вважалося, що в кожній гілці берези живе божество, від якого сподівалися милості. Гілля берези, особливо те, що використовували в обрядах, розцінювалося як особливо надійних оберіг. Вважалося, що заткнуті під дахом хати чи залишені на горищі березові галузки захищають від блискавки, грому, граду; устромлені біля посівів у полі, вони відганяють гризунів і птахів; кинуті на городі – оберігають капусту від гусіні тощо. Одним із засобів захисту від злих сил вважалася березова мітла, яку притуляли до ліжка породіллі або колиски новонародженого. Під березу виливали воду після купання хворого малюка. Також вірили, що після побиття березовими галузками хворої дитини хвороба одразу ж покине її. До берези зверталися з проханнями про зцілення, при цьому над хворим скручували березові гілки, загрожуючи не відпускати їх, поки хвороба не відступить від людини.

img6

Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба.

“Без верби і калини – нема України”, – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби У нас її росте близько 30 видів. Говорять: “Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна. Тиждень перед Великоднем називається вербним. Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба є особливо цілющою.

img2

Особливу чудодійну силу мала осика. Вона вважалася заклятим деревом, оскільки, за християнською легендою, на ній повісився Іуда – зрадник Христа. Щоб уберегти корову від посягань відьом, в огорожу ставили осикові кілки.

Полин захищав від русалок. Його дівчата вплітали у вінок із полину – клечальний, а після свят підвішували його над дверима, де він висів цілу зиму.

Artemisia_absinthium2

Роль оберега виконував і часник. Його зубчики розкладали по кутах столу на Свят-вечір, зашивали в сорочку дитині. Вплітали часник і у весільний вінок молодої або ж зав’язували його у волосся, аби нічого не зашкодило щастю молодих. Напередодні Івана Купала натирали часником вим’я корови, щоб відьма молоко не забрала.

Цибуля вживалася як охоронний засіб проти пошесті, мору. Її рекомендували вішати в хаті під стелею, вважаючи, що вона очищує повітря; у хліві, бо вона охороняє тварин від епідемічних захворювань. Щоб зашкодити злим діям чаклуна по дорозі до вінця, мати молодої або близький родич зав’язували у ганчірку головку цибулини і клали у кишеню до молодої. Якщо цибулина у кишені почорніла, значить, цибуля врятувала молодого і молоду від напущеної причини. За легендою, якщо людина наїсться цибулі, від неї відступиться Янгол на десять днів.

Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Вона росла біля кожної хати. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її ягоди. Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок. З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба і калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.

Символом сили, могутності, довголіття є дуб. Дуб живе довго. Відомий в Україні 1300-річний Дуб, який росте в урочищі Юзефін Рівненської області. У селі Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами відпочивали Т. Шевченко, І. Рєпін, М. Лисенко. Обхват його стовбура – 8 метрів. Дуб – дерево замовлянь, у нього наймогутніша влада над лихими силами. Матері своїм синам на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір’ям, додавали під час сну сили. Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості.

16276_html_m6d6ed276

Одним з найулюбленіших символів-оберегів є барвінок.

img12

Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Вінком, сплетеним із барвінка, прикрашали голову молодої на весіллі. На Бойківщині збирання барвінка для весільного вінка супроводжувалося ритуальними піснями і спеціальними обрядами, які мали забезпечити молодим щасливе подружнє життя. Разом з ягодами калини, колосками жита, васильками, барвінком прикрашали весільне дерево-гільце, використовували в інших весільних ритуалах. Він зеленіє навіть під снігом. Живучість і витривалість барвінка, краса його цвіту оспівані в багатьох народних піснях. Барвінок є символом кохання, молодості і шлюбу.

maksam

Мак у народній культурі відіграє роль оберегу, захищає від лиходійства відьом, упирів та інших істот. Особливу силу, як вважалося, мав польовий мак, зерна якого самі висипалися з голівок, – так званий видюк. Якщо таким маком обсипати обійстя, то жоден упир чи злий дух не зможе зайти в нього, поки не збере і не порахує всі зернятка. Щоб охоронити від відьми дійну корову, її обсипали маком, освіченим на Маковія або на Спаса. У Святвечір господарі обходили з різдвяним хлібом, медом і маком двір і густо посипали біля корівника диким маком, “щоб відьми ,його визбируючи, не могли підійти до худоби”. Мак захищав також людей і худобу від змій: у переддень річних свят обсівали, обкурювали маком хату, клали його на вікно, щоб змії не заповзали у будинок. На Волині, аби припинити засуху, вкидали у криницю певну кількість зерен свяченого маку. Використовували мак із лікувальною метою, переважно як снодійне, ним присипляли неспокійних маленьких дітей. Мак додавали до ритуальних страв, у тому числі до різдвяних і поминальних, а також він був головною приправою до пісної їжі, наприклад на Івана Купала, на Маковея пекли коржі з маком.

М’ята – символ дівочої краси і цноти, оберіг дитини та її здоров’я, займає почесне місце в народних піснях та обрядах. Вважалося, що аромат м’яти створює життєрадісний настрій та активізує роботу мозку. У фольклорі м’ята нерідко згадується поруч із рутою, утворюючи немовби одну рослину – руту м’яту. Також м’ята відіграла важливу роль у весільній обрядовості. За традицією, вінок для молодої та вінки для дружок плели з м’яти, барвінку та рути. М’ята широко використовується в народній медицині. Відвар або напар м’яти вживають для купання малих дітей, хворих на рахіт, золотуху та з хворобами шлунково-кишкового тракту.

mjata-perechnaja-2

Вода

З найдавніших часів вода вважається джерелом усякого життя.

Поклоняючись живій воді, давні українці з особливою пошаною ставилися до води. Тому здавна охороняли та прикрашали джерела й криниці, наділяючи їх цілющими й магічними властивостями. Вважали, що велику чудодійну силу має непочата вода з криниці. ЇЇ дівчата використовували для чарів і різного роду святкових обрядів. У ній купали немовлят. Нею користувалися, щоб зняти зурочення або вилікувати хворобу. Особливо цілющою вважали йорданську воду (освячену на Водохреща). Нею виливали хворих, кропили усі кути в хаті й усе господарство, щоб ніяке зло не підступило. Важливість цієї чарівної рідини важко переоцінити, звідси й культ води. Вода вважається внароді святою, але не будь-яка: святою вважається тільки “непочата” вода, тобто не “забруднена” якимось дотико, або освячена спеціальним обрядом. У наших обрядових піснях вимагається, щоб воду для ритуального вжитку брати неодмінно з трьох, або семи (святі числа) криниць. Найчастіше вода виступає як символ парування, розмножування. Так, існує обряд спільного вмивання молодих на весіллі: ідуть до криниці, ставлять молодих перед нею та покривають їм голови рушником. Не скидаючи рушника, вони мусять умитися, втертися тим самим рушником і тоді вже верталися додому.

img3
Вода також завжди була символом чистоти. Тому надзвичайно великим гріхом є плювати у воду. Вважається, що вона відмовляється приймати в себе щось нечисте. Звідси й звичай топити відьом або виявляти злочинця: обвинуваченого кидали у воду, і якщо він топився, то його вважали невинним, а коли залишався на поверхні, то був винен. На цьому ж віруванні збудовано й прокляття: “Вода б його не протанула!”, тобто: щоб його, як великого злочинця, і вода до себе не прийняла. Чиста вода є магічним засобом для очищення людей як фізичного, так і морального. Але це ще й засіб зцілення. Батько,благословляючи молоду, вживав звичайної формули: “Будь здорова, як вода, будь весела, як весна, будь багата, як осінь, будь родюча, як земля”. Вода – це символ руху: “Бодай він не мав пристановища, як та вода!”. Вода – це уособлення міцності, всесильності: “Яка вода м’яка, а камінь зглодже”, “Тиха вода береги ломить, а бистра тамує”. Отже, вода й убереже тебе, але й не пошкодує, коли і ти до світу нещадний.

Джерело.

Related Post