Дозвілля
Прийомний. Чужих дітей не буває

Вечірній поїзд-дизель слідував за розкладом. На одній із зупинок з криком і шумом в вагон ввалилася велика сім’я ромів.
– Гей, чавали! Гей! – Підганяла своїх чад молода мати.
Коли п’ятеро дітей сіли на лавки, вона встала і озирнулася. Як і зазвичай при їх появі попутники відвернулися, а дехто насуплено уткнувся в газету. Не люблять нашого брата, – подумала . – Начебто і в одній країні живемо, під одним небом ходимо, а між людьми справжня Берлінська стіна. Хто винен, що в крові ромів волі багато? “А вголос дівчині,що сиділа поруч сказала:

– Красуня, хочеш, поворожу? Не пошкодуєш, всю правду скажу.
Та заперечливо похитала головою, продовжуючи дивитися у віконце. Діти між тим розбрелися по вагонах, і в сусідньому вже почулися пісні. Цьому їх вчити не треба.

Міра не замислювалася про своє нелегке життя. Живе як і всі її родичі. Є невеликий будинок, сякий-такий город, але час від часу хочеться вдихнути свободи, і тоді несуть її ноги, світ за очі. Спасибі скаже, якщо хто подасть. Недобрим словом облає того, хто в шию виштовхне. Діти поневіряються, як і сама колись. До школи не ходила, залишилася без освіти. А потім раннє заміжжя – у ромів так прийнято. Потім вічні пошуки чогось незвіданого, будь-то зима чи літо.
Ось і тепер їй не сидиться, а діти не їли майже добу – звикли вже. У своїх роздумах вона і не помітила, як поїзд прийшов на кінцеву. Сутінки згущувались за вікном, і це їй на руку. Пасажири виходили, а діти ще не повернулися. Міру за них не турбувалася, але все ж вирішила поквапити і пішла по вагонах. Двох старших знайшла за їжею кукурудзи. “Слава Богу, хоч хтось пригостив” – подумки зраділа вона і покликала за собою. Троє молодших спали в останньому вагоні. Розбудивши їх, вона зібралася було йти, як помітила на задньому сидінні ще одного сплячого – білявого хлопчика років шести.

– Хлопчик, ти чий? Виходити пора, – сказала, і доторкнулася до його плеча.
Дитина підхопилась, а побачивши за вікном темінь, злякано заплакла. Він так тер маленькими рученятами очі, розмазуючи сльози по замурзаному обличчі, що Мірі стало шкода його.

– Не плач, малюк, – стала заспокоювати вона, гладячи його по голівці.
Почулися швидкі кроки, і двері в вагон розчинилися. Це був кондуктор. Побачивши перед собою сімейство ромів, підняв крик:
– Виводь свій табір. Дизель далі не йде. Або ви маєте намір тут заночувати? – Помітивши хлопчика, захитав головою. – Ну і ну! Тепер роми ще й дітей крадуть? А може, ви їх потім на коней міняєте?

– Коли це роми дітей крали? – Міру від образи ледь не кинулася на нього з кулаками.
– Зараз в міліцію відведу, а там розберуться, – грізно сказав кондуктор, загородивши при цьому їй вихід.
Схопивши незнайомого хлопчика за руку і з силою відштовхнувши кривдника, вона кинулася до виходу, і вся юрба висипала на перон. Втікали, не відчуваючи ніг. Нарешті Міру зупинилася, перевела подих, озирнулася. Ніхто за нею не гнався. Побачивши біля себе того білявого хлопчика, задумалася:

– Що ж мені з тобою робити? У мене своїх п’ятеро …
Скільки не пробувала вона витягнути з нього хоч слівце, дитина мовчала. “Злякався, – думала Міра. – Нічого, потім розговориться, і я дізнаюся, куди він їхав”. Вона доручила своїм дітям поговорити з хлопчиком, якщо вдасться.

Два дні сім’я ромів поневірялася по місту. Ходили по квартирам, ховалися від міліції. Хлопчина ні на крок не відходив від Міри і разом з її дітьми канючив здачу у квиткових кас або в буфеті, звично тримаючи простягнуту руку. Спостерігаючи за хлопчиком, Міру переконалася, що він це робив не вперше. І ще вона прийшла до гіркого висновку: дитина німа.

– Нічого. Ми знайдемо твою маму, – сказала Міру, – все буде добре.
Вона зауважила, як змінилося обличчя хлопчика, і він негативно похитав головою. Ставлячи питання, Міру дізналася, що він втік з дому і не хоче повертатися. Причину втечі і місце проживання вивідати не вдалося, але взнала його ім’я. Міру називала імена, і коли він почув ім’я Альоша, згідно закивав головою.

Гучна сімейка поверталася додому. З ними був і Альоша.Під самим будинком Міру зупинила сусідка:
– Повернулася вже? Бачу у тебе поповнення. Дивись, аби проблем з владою не було.

Міру теж турбувало це питання, і ще те, як сприйме чоловік чужу дитину. Вона не могла залишити Льошу напризволяще або вигнати. Нехай жили вони не багато, але у маленького створіння повинен бути дах, і вона поділиться з ним, як і з іншими дітьми, тим, що Бог послав. І, перш за все, їй дуже хотілося довідатися причину втечі хлопчика з дому, подивитися в очі його рідним. Чоловік сприйняв хлопчика так само, як і своїх. Що з того, що у них чужа дитина? Все одно вихованням дітей займаються жінки.

Два місяці в сім’ї ромів, здаєтся, пішли Льоші на користь. Він пожвавішав, більше грав, навчився спілкуватися жестами, став розуміти мову ромів. Але часом було видно, що він нудьгував. В його очах Міру бачила тугу, і їй ставало не по собі. Вона його розуміла: до життя ромів не звикнеш. Таким треба народитися.

Одного разу тяга до свободи знову витягла сім’ю за межі будинку. Знайома обстановка в дизелі. Все як завжди. Діти звично розбрелися по вагонах: хто пісні співав, хто жебракував. Льоша йшов з простягнутою рукою по вагону, показуючи жестами, що хоче їсти. Раптом він почув, що хтось гукає його. Озирнувся і побачив до болю знайоме обличчя. Він вдивлявся в нього і згадував, де бачив цю жінку. Вона витерла сльози і простягнула назустріч йому руки:
– Льоша! Це я, твоя бабуся!

Хлопчик кинувся в її розкриті обійми. Бабуся довго притискала його до себе, примовляючи: “Бідна дитина …” З сумки вона дістала батон, відламала шматок і простягла онукові. Льоша захитав головою і потягнув бабусю в кінець вагона. Коли Міру побачила перед собою Льошу, який тримає за руку незнайому їй жінку, вона відразу все зрозуміла. Хлопчика переповнювало щастя. Від радості він обійняв Міру, а потім бабусю і заплескав у долоні.

Міра розповіла жінці, як знайшла хлопчика і забрала до себе. Бабуся розповіла свою історію.
Мати Льоші померла рік тому, і хлопчик залишився жити з вітчимом, який після смерті дружини з горя запив. На дитину не звертав уваги, ніби його не існувало. Коли хлопчикові хотілося поїсти, просив у сусідів. Ті не відмовляли, та тільки один раз осоромили вітчима, а той, у свою чергу, сильно побив Льошу. Після цього хлопчик втік, а сусіди написали його бабусі про те, що трапилося.

– Чому ви відразу, після смерті дочки, не забрали його до себе? – Поцікавилася Міру.
– Вона була в образі на мене за те, що я була проти її заміжжя, Навіть про її смерті мені повідомили після похорону, – сказала заплакана жінка. – Я шукала його. І коли одного разу мені сказали, що бачили в дизелі схожого за моїми прикметами хлопчика, майже кожен день їздила, сподіваючись зустріти його. І ось знайшла.

На кінцевій станції жінки разом з дітьми вийшли і під здивованими поглядами перехожих обнялися.
– Давайте до нас в гості, – запропонувала жінка похилого віку сімейству ромів.
– Ні. У нас свої дороги. Не личить ромам гостювати. Подорожувати – ось наше щастя.
Коли галаслива сімейка стала віддалятися, Міру почула тупіт ніг. Це був Льоша.

Ну, чого тобі ще? – Запитала вона, глибоко зітхнувши.
Хлопчик простягнув їй руку, жестами показуючи, щоб Міру йому погадала. Взявши дитячу ручку в свою, вона погладила її і промовила:
– Ти будеш найщасливішим, красивим і багатим …
Поклавши на руку зім’яту двухсотку і по синівськи обнявши, Льоша побіг туди де чекала його бабуся.

Читайте також: Як правильно звертатися: жіночко, пані чи товаришко

Загрузка...

Джерело.

Реклама

Реклама

Related Post

facebook